Історія України – Гарін В. Б – Люблінська унія
Вже на початку XVI ст. Велике князівство Литовське поступово почало занепадати. На економічному стані країни вкрай важко відбилися невдалі війни з Московією, у результаті яких Литва втратила північно-східні землі України. Все сильніше відчувався політичний та економічний тиск з боку Польщі, яка прагнула захоплення всіх територій, що знаходилися під юрисдикцією Литви. У 1562 р. почалася нова важка війна з Московською державою, що не обіцяла нічого доброго для Великого князівства.
Опинившись перед загрозою повного розгрому і розпаду, Литва звернулася за допомогою до Польщі. Поляки погодилися подати необхідну підтримку Литві, але головною умовою при цьому висувалося об’єднання Польщі та Литви в єдину державу. Таку політику Польщі не підтримували великі литовські й українські магнати, та зате охоче підтримувала середня і дрібна литовсько-українська шляхта, яка сподівалася отримати такі ж права і вольності, як і польське дворянство.
Літом 1569 р. в польському місті Любліні король Сигізмунд Август відкрив сейм, покликаний вирішити питання про об’єднання. Як і слід було чекати, на сеймі виникли гострі суперечності між польською короною і магнатами Литви й України. У результаті блок литовсько-українських магнатів на чолі з князями Радзівіллом та Острожським покинув сейм, перервавши подальші переговори. У відповідь польський король, спираючись на підтримку литовської та української шляхти, оголосив про приєднання до своїх володінь Волині, Полісся і Києва. Князі були вимушені повернутися на сейм і погодитися на об’єднання. 1 липня 1569 р. Люблінська унія була підписана.
Історичне значення Люблінської унії величезне для долі країн Східної Європи й особливо для України. На європейській політичній карті з’явилася нова потужна держава – Річ Посполита, яка об’єднала землі Польщі, Литви й України. Нова країна мала єдиного виборного короля, спільні парламент (сейм), грошову одиницю, податки, а також проводила єдину зовнішню політику.
Враховуючи вищесказане, а також те, що українські землі перебували в оточенні трьох сильних держав (Польщі, Росії та Криму, залежного від Туреччини), можливість виникнення та розвитку незалежної України виглядала досить проблематично.
Положення українців у Речі Посполитій
Включення українських земель до складу найбільшої східноєвропейської держави – Речі Посполитої мало величезні політичні, економічні та культурні наслідки для населення України. З одного боку Україна ставала ближчою до Заходу, до європейського способу життя, з іншого – втрачала можливість для самостійного державного розвитку. Після підписання Люблінської унії всі українські землі, які ввійшли до складу нової держави, були розділені в адміністративному відношенні на шість воєводств – Київське, Галицьке, Волинське, Подільське, Брацлавське і Белзьке. І територія і населення цих земель складали досить значну частину Речі Посполитої.
Одним із головних наслідків включення українських земель до складу Речі Посполитої стало створення тут станової системи західного типу. Першим і головним станом стає дворянство. Основою українського дворянства стали представники декількох десятків давніх княжих родів, але переважну масу дворян складали люди, які перебували на військовій службі. Часто це були вихідці з міщан або селянства. Вони служили в кавалерії, що давало їм можливість отримання дворянського титулу і привілеїв. В Україні, як і в Польщі, таких дворян називали “шляхтою”. У Польщі шляхта була наймогутнішим дворянським станом в Європі, налічуючи до 10 % всього населення країни. В Україні представники місцевої шляхти складали близько 5 % населення.
У Речі Посполитій шляхта була повністю звільнена від будь-яких податків і не несла ніяких державних повинностей, окрім військової служби. У XVI ст. шляхта підпорядкувала собі всі місцеві органи самоврядування і навіть великий сейм Речі Посполитої, який представляв фактично вищу владу в країні. Серед всіх європейських монархів влада польського короля була найбільш обмежена власним дворянством. А в 1573 р., коли помер останній представник династії Ягеллонів, шляхта привласнила собі право обирати на сеймі нового монарха. Тільки шляхта мала право володіти землею і селянами, і, таким чином, мала не лише політичне, але й економічне панування в країні.
Близько 15 % населення України в XVI ст. проживало в містах і називалося “міщанами”. До цього часу багато українських міст вже давно володіли Магдебурзьким правом, тобто мали органи міського самоврядування. Ще в XIV ст. Магдебурзьке право отримали Львів (1356 р.) і Кам’янець-Подільський (1374 р.), у XV ст. – Луцьк (1432 р.) і Київ (1497 р.). У XV ст. кількість таких міст значно зросла. Наявність міського самоврядування надавала місту певну незалежність від шляхти і дозволяла вести самостійну економічну політику, що сприяло його швидкому господарському розвитку.
Переважна більшість населення України відносилися до селянства (до 80 % всіх її жителів), яке не мало ніяких політичних прав. Щоб мати можливість працювати на землі, яка була власністю феодалів, селянин повинен був платити оброк шляхтичеві або відпрацьовувати панщину в його маєтку. Коли землі було ще багато, а людей мало, життя селянина не було дуже важким. Так, ще в XVI ст. панщина в Україні рідко перевищувала два тижні в році, а решту всього часу селянин міг працювати на себе.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)