Історія сучасного світу: соціально-політична історія XV початку XXI століть – Горбань Ю. А. – Тема 2. Європейсько-Американська цивілізація та позаєвропейський світ У XVIII – середині XIX ст

У період XVIII ст. – 1870 р. відбувався розклад традиційних економічних, соціальних та релігійно-культурних інститутів. Народи Європи та Північної Америки здійснили перехід від аграрного типу суспільства до індустріального, іманентною тенденцією якого була модернізація усіх сторін суспільного життя. Релігійний монізм почав поступатися численним ідеологічним концепціям світу. Революційні зміни в математиці, природознавстві та гуманітарних науках підготували перехід суспільств до плюралістичних духовних парадигм. Раціоналізм точних наук, зокрема механіки, переносився на суспільствознавчі концепції. Формуються нові, нетрадиційні уявлення про людину, суспільство, державу та міжнародні відносини. Відбувається поступова раціоналізація суспільно-політичного життя. Ідеалом державного устрою стають абсолютистські просвітницькі монархії, правителі яких прагнуть завершити процес формування “добре впорядкованої держави”. Головну роль у трансформації аграрного суспільства в індустріальне відіграли два фактори: ідеологія Просвітництва та промисловий переворот.

Центральними подіями, що стали результатом суспільних змін XVIII століття, були Американська війна за незалежність та Велика французька революція.

Вони, особливо остання, акумулювали ідейний досвід доби Просвітництва і значною мірою вплинули на тенденції суспільно-політичного розвитку XIX століття, коли власне завершився процес формування основ сучасної цивілізації, чи “сучасного світу”. Зокрема, сформувалися концепції прав і свобод людини та народів, народного суверенітету, нації, національної держави, націоналізму, федералізму та багато інших. Разом з тим негативний досвід Французької революції зумовив появу нових цінностей та ідейно-політичних течій і нові тенденції міжнародних відносин. Почали формуватися основні ідеологічні доктрини сучасності: націоналізм, консерватизм, лібералізм, соціалізм, анархізм. Нові ідеї справили величезний вплив на тогочасне політичне життя, створення передумов майбутніх соціальних революцій та національно-визвольних рухів і війн. Разом з тим ідеї, що увійшли до Декларації незалежності та Конституції СІЛА, французької Декларації прав людини і громадянина та до інших законодавчих актів у багатьох випадках і сьогодні залишаються орієнтирами суспільного розвитку людства.

2.1. Просвітництво: від теорії до практики. Американська війна за незалежність та Велика французька революція

У XVII-ХУІІІ ст. на Заході разом з капіталізмом, який утверджувався, входив у життя і новий тип людини – з особливим ставленням до праці, релігії, суспільства, сім’ї і до самого себе.

Це нове сприйняття світу, зовсім несхоже на попереднє, середньовічне, стало зароджуватися ще в епоху Реформації. З часом протестантська етика охопила найширші прошарки суспільства. Але головним її носієм став новий клас – буржуа. І це цілком закономірно: вона давала саме ті орієнтири, які були необхідні для життя в капіталістичному суспільстві. У ньому багато залежало від працелюбності й підприємництва, соціальне походження вже не визначало долю людини.

Проте реальність, як це звичайно буває, розходилася з теоріями ідеологів буржуа. Історичні події наочно показують, що людина нового типу не лише створювала, а й руйнувала, і грабувала, і далеко не завжди вживала багатство на благо ближнього. І все ж образ цієї людини з’явився на реальній основі, суттєво впливаючи, у свою чергу, на суспільну свідомість, формуючи нову систему цінностей. Найшвидше вона утверджувалася і поширювалася, звичайно, у найпередовіших країнах. В інших регіонах цей процес ішов повільніше.

XVIII ст. увійшло в історію як епоха Просвітництва.

Термія “Просвітництво” вперше використав англійський письменник Джон Мільтон у романі “Втрачений рай” (1667 р.). Після Відродження і Реформації це був третій духовний переворот, що майже повністю покінчив із середньовічною системою цінностей, елементи якої лише вибірково відроджувались в ідеологічних доктринах XIX та XX століть як реакція на хиби “суспільного прогресу”.

Просвітництво було загальноєвропейським ідейним рухом. Але його початки пов’язують з Англією кінця XVH століття, зокрема з філософією Джона Локка (1632-1704). Натомість найвищого розквіту Просвітництво досягло у Франції, давши цілу плеяду блискучих мислителів, серед яких були Вольт ер (1694- 1778), Дені Дідро (1713-1784), Шарль Монтеск’є (1689- 1755), Клод Гельвецій (1715-1771), Жан-Жак Руссо (1712- 1778). Останній, правда, у своїх концепціях світу мав елементи, що суперечили “класичній” просвітницькій ідеології. Просвітництво швидко поширилось по всій Європі. У Німеччині просвітницькі ідеї висловлювали у своїх творах Готфрід Лейбніц (1646-1716), Готхольд Лессінг (1729-1781), Йоганн Гердер (1744-1803); у Росії – Микола Новіков (1744-1818), Дмитро Фонвізін (1745-1792), Олександр Радищев (1749-1802). З числа українців просвітниками були Григорій Полетика (1725-1784), Яків Ковельський (близько 1729-1795), Семен Десницький, Василь Капніст (близько 1756-1823). До просвітників часто зараховують Григорія Сковороду (1722-1794), світобачення якого відображає лише деякі риси Просвітництва, споріднені, наприклад, з ідеями Руссо.

Теорії просвітників поширювались не лише в колі інтелектуальної еліти. Вони поступово ставали надбанням мас, і особливо яскраво це виявилось у роки Англійської, Американської і Французької революцій.

В епоху Просвітництва переміг раціоналізм, який розвивався в західноєвропейській думці ще в середні віки. Проте в ті далекі часи раціональне ставлення до світу, як правило, співіснувало з релігійним, складно перепліталося з ним. У XVIII ст. виник атеїзм, який повністю заперечував віру в Бога. Якщо ж віра в нього залишалась, то в “урізаному” вигляді, підкоряючись вимогам розуму. Знаменита фраза Вольтера: “Якби Бога не було, його слід було б видумати”, відображає раціоналістичне й утилітарне ставлення до релігії. Воно було зовсім чужим середньовічній людині.

Ядро концепції Просвітництва становить переконання про вирішальну роль знань і необхідність пізнання “природного порядку”, який може пізнати людський розум, відповідає справжній, незіпсованій природі людини та її потребам. Пізнання “природного порядку” має служити поліпшенню соціальних відносин, гармонізації людської та навколишньої природи.

Головна причина людських бід, на думку просвітників, – невігластво, забобони та релігійний фанатизм. Не дивно, що релігію у тій формі, в якій підносила її церква, і релігійне бачення світу просвітники вважали головними ворогами сучасної людини. Д. Дідро писав з цього приводу: “Якщо розум – дарунок неба і якщо те саме можна сказати про віру, значить небо послало нам два дари, які несумісні й суперечать один одному”.

Старий та Новий Завіт, які містили для середньовічної людини беззаперечні Божественні одкровення, піддавались тепер критиці з погляду звичайної людської логіки, у них знаходили безліч невідповідностей. “У Біблії, – твердив Вольтер, – немає жодної сторінки, яка не грішила б проти географії, хронології, природних законів, історії, проти здорового глузду, сорому і совісті”.

Дійсно, настав час викриттів, і просвітники, які здійснювали ці викриття, вважали, що вони, озброєні істинним знанням про Світ, розвіюють вікові забобони людства.

В очах просвітників – деїстів Бог перетворився в силу, яка лише внесла певний порядок у вічно існуючу матерію. У той час стало особливо популярним уявлення про Бога як великого механіка і про світ як величезний механізм – ідея, яка виникла ще в XVII ст. Французький мислитель Поль Гольбах (1723-1789) прагнув на основі математики знайти загальні закони, які пояснювали б устрій Всесвіту, людини і навіть психічні процеси. “Якими б чудовими, прихованими, складними не були як видимі, так і внутрішні способи дії людської машини”, досліджуючи їх, вважав Гольбах, ми побачимо, що вони “регулюються законами, притаманними усім істотам”.

Завдяки досягненням природничих наук виникло відчуття, що час чудес і загадок минув, що усі таємниці світобудови розкрито і Всесвіт, суспільство, людина підкоряються логічним, доступним розуму законам.

В історії людства просвітників хвилювали глобальні проблеми. Як з’явилась держава? Коли і чому виникли нерівність та інші соціальні недоліки? Що таке прогрес? І на ці питання знаходились такі ж раціональні відповіді – як і в тих випадках, коли йшлося про “механізм” світобудови.

Оцінюючи результати історичного розвитку людства, Руссо бачив їх трагічно подвійний характер. Цивілізація принесла свої багаті плоди, якоюсь мірою полегшивши і поліпшивши життя людей, але гармонія “золотого віку” (первісний стан, за якого люди були рівні) безповоротно відійшла в минуле.

Теорії просвітників підривали традиційну віру в непорушність політичного порядку. Він встановлений не Богом, а людьми, і лише на певному етапі їх історичного життя. Отже, державний лад можна і треба змінювати, удосконалювати і приводити у відповідність до ідеалу.

Ідеологія Просвітництва впродовж усього XVIII століття поступово ставала одним із чинників тогочасних ціннісних орієнтацій і сприяла формуванню так званого просвітницького абсолютизму.

Під її впливом сформувалась доктрина “добре регульованої держави”. її витоки пов’язані не тільки з власне просвітницькими цінностями, а й з близькими до них “камералістськими” поглядами на державу, що сформувались на німецьких (переважно протестантських) землях ще в XVII ст. і продовжували розвиватись у наступному столітті.

Німецькі камералісти вважали, що оскільки раціональні принципи розкривають функціонування Божого світу, так само природне право, яке пізнається скоріше здоровим глуздом, ніж науковим відкриттям, відображає призначення Бога для суспільства. Люди мають відкрити ці правила, а суверен, назавжди наділений повноваженнями, запровадити їх у суспільне життя. Камералістська думка мала сильний моральний імператив, що походив від релігійного відчуття обов’язку. Саме монарх був зобов’язаний дбати про духовний, політичний та економічний добробут суспільства, як це було представлено Богом через закони природного права. Отже, камералісти сформували ідею так званої поліцейської держави, яка брала на себе відповідальність за добробут суспільства.

У такому контексті, очевидно спираючись на ідеї Томаса Гоббса (1588-1679) та Туго Греція (1583-1645) про перенесення владних функцій з народу на правителя (translatio imperii), українець Феофан Прокопович (1681-1736), звинувачуваний московськими ортодоксами в схильності до протестантизму, ідеолог реформ Петра /, раціонально обгрунтував у трактаті “Право монаршей власти” доцільність концентрації владних функцій у руках імператора, необхідність абсолютизму в Російській імперії. Варто зауважити, що вплив України в другій половині XVII – перших десятиліттях ХЛТП ст. (період “українізації Московії”, за висловом князя Н. Трубецького), за свідченням західних, російських та українських дослідників, ослабляв та підривав традиційну політичну культуру Москви, долаючи “церковний фанатизм, ворожість до науки, впертий застій, моральне здичавіння” (А. Пипін), хоч і не був єдиним каналом проникнення західних ідей до Росії. Правда, “прорубавши вікно” в Європу через Прибалтику, Петро І “закрив двері” до неї через Україну, яка, за висловом українського історика кінця XVII – початку XVIII ст. Самійла Величка (1670 – після 1728), завжди була “країною європейською”. Звичайно, українська думка не була зразком “поступу”, порівняно із західноєвропейськими філософсько-політичними концепціями, але вона створювала грунт, віддаючи перевагу логіці та риториці, для ознайомлення із західним раціоналізмом, наукою та концепціями природного права.

На основі камералістських ідей у добу класичного Просвітництва сформувалась концепція “добре зорганізованої держави”, що передбачала раціоналізацію усіх сфер суспільного життя, скасування традиційних суспільних інститутів, бюрократизацію державного апарату, створення регулярної армії, скасування історичних та адміністративно-політичних відмінностей між народами, що населяли багатонаціональні імперії, поліпшення становища різних соціальних груп. Найбільш активно її намагались реалізувати на практиці прусський король (з 1740 р.) Фрідріх ІІ, австрійська імператриця Марія-Терезія (1740-1780) та її син імператор Иосиф II (1780-1790), російська імператриця Катерина II (1762-1796). Але якщо Иосиф II поєднував адміністративно-територіальні реформи із соціально-економічними: скасував кріпацтво та панщину (поновлену після його смерті), то Катерина II, навпаки, поширила кріпацтво на регіони, де його не було, зокрема в 1783 р. на Лівобережну Україну. Натомість активно взялася до ліквідації традиційного адміністративно-територіального та політичного устрою Гетьманщини (1764- 1783 рр.), намагаючись перетворити ЇЇ на звичайну провінцію “добре регульованої держави”.

Виявом просвітницьких ідеалів у Речі Посполитій стала конституція 1791 р., що перетворила Польщу в унітарну державу (ліквідувавши Велике князівство Литовське), скасувала традиційні інститути – liberum veto, право шляхти на створення конфедерацій і т. ін. та була вороже сприйнята сусідніми монархами й польськими консерваторами (Торговицька конфедерація), які звернулися за допомогою до Росії і Пруссії, як реалізація ідей Французької революції. Це призвело до другого (1793 р.) та третього (1795 р.) поділів Польщі й знищення її як держави.

Просвітники вірили в можливість побудови гармонійного суспільства – свого роду царства Божого на землі, царства справедливості, яке буде створено руками людськими. Це був логічний висновок, який випливав із відчуття торжества людського розуму, що оволодів законами природи й історії.

Мріючи про нове суспільство, просвітники зовсім не вважали, що революція – це кращий спосіб вирішення питання. Насильству вони протиставляли духовну освіту народу і правителів, вважаючи головною справою розсіяти пітьму пересудів і невігластва. З цією метою було створено “Енциклопедію наук, мистецтв і ремесел” (1751-1776) за редакцією Д. ДідроіЖ. Д’Аламбера. Вона охоплювала найрізноманітніший матеріал з питань політики, моралі, мистецтва, техніки, філософії, сільського господарства і т. д. Енциклопедія мала в популярній формі дати нову систему уявлень про світ, виховати нову людину.

Проте сталось так, що теорії просвітників відіграли зовсім іншу, революціонізуючу роль у суспільній свідомості. Англійська, Американська і Французька революції відбулися під знаком ідей просвітництва, перш за все теорій природної рівності людей і суспільного договору. Не закликаючи прямо до повалення державного ладу, просвітники впроваджували у свідомість людини думку про те, що його волі й знань досить для перебудови суспільства. “Май мужність користуватися своїм розумом”, – закликав у праці “Що таке Просвітництво?” (1784) кенігсберзький самітник та родоначальник німецької класичної філософії Іммануїл Кант (1724-1804).

Революційний характер ідеології Просвітництва мав неоднозначні наслідки як у теорії, так і в суспільному житті. Так, діячі епохи Просвітництва негативно ставились до історичної минувшини, особливо до середньовіччя, як до “темних віків”, насичених містицизмом, ірраціоналізмом та марновірством. Цілком зрозуміло, що культурні епохи, які перебувають у стані антагонізму, не розуміють стилю мислення та системи цінностей (парадигми) своїх попередників. Ідеологія Просвітництва ігнорувала національне розмаїття світової історії, акцентуючи увагу на суто загальнолюдських цінностях. Прихильники просвітницьких ідей не тільки не заперечували масові страти в добу Великої французької революції, а й часто були їх ініціаторами. Натомість ідеологія прихильників соціально-правових змін у Англії мала більш традиціоналістський характер, заглиблений у національну історію. Головною прогресивною і водночас традиційною інституцією Англії був парламент (з 1265 p.). Основна засаднича ідея, якою керувалися англійські прогресисти, – принцип верховенства права. Ідеї англійців дореволюційної, революційної та післяреволюційної діб надихнули борців за незалежність північноамериканських колоній. Проте ті у своїй ідеології синтезували правові ідеї конституційної, а згодом парламентсько-конституційної монархії Англії, окремі концепції епохи Просвітництва та ментальні стереотипи пуританізму.

Вплив на Північну Америку та Європу чинили не тільки політика, право та філософія, а й реальний, суспільно-правовий досвід Англії, зокрема формування такого історичного феномену, не відомого світовій історії та втіленого в принципах і нормах права, як конституційна монархія. За духом, ментальністю еліти Англія тяжіла до конституційної монархії ще за кілька десятиліть до революції середини XVII ст. Про це свідчить “Петиція про право” 1628 p., що визначала верховенство парламенту у сфері законодавства, а також незаконність впровадження королем, без згоди представників палати громад, податків, військових поборів та ін. Але логіка історичного процесу, в умовах радикалізації масової свідомості, не обмежилась конституційною монархією як формою правління і теоретичними дискусіями, а в умовах громадянської війни привела (в 1649 р.) до страти короля та проголошення республіки. Окремі ідеї “боротьби проти тиранії” в Англії будуть запозичені Американською та Французькою революціями, але по-різному реалізовані.

Після реставрації монархії в 1660 р. представники нової суспільної еліти, щоб уникнути реставраційних репресій, насамперед спрямували політичну волю на формальну фіксацію в законодавстві ідеї прав захисту особи (Habeas Corpus Act, 1679 p.). Згодом, після “Славної революції” 1688 р. – компромісу підприємців та “нового” дворянства (в тому числі з новим правителем Вільгельмом Оранським) активність політичної еліти була спрямована в напрямі конституціоналізму. “Білль про права” 1689 р. визначив правове становище парламенту в системі державних органів і регламентував межі королівської влади у відносинах із представницько-законодавчим органом. В Акті про устрій 1701 р. прямо підкреслювалося, що королівська влада обов’язково повинна діяти на основі закону і без сумніву підлягати його вимогам. Обидва акти чітко визначали Англію за формою правління як конституційну монархію. Натомість впродовж XVIII ст. шляхом прийняття низки інших правових актів та конституційних прецедентів виникли система стримувань між королем, парламентом та кабінетом міністрів, ідея І практика “відповідального уряду”, система колективної відставки та альтернатива такої відставки чи розпуску палати громад, а також низка інших конституційно-правових прецедентів. Англія стала парламентсько-конституційною монархією. Якщо епоха Просвітництва декларувала ідеї “свободи”, “рівності” та “братства”, то історичний досвід Англії, великою мірою запозичений США, головною цінністю визначив верховенство права, систему стримувань владних інститутів та захист прав особи.

Своїми перемогами Англія і США були зобов’язані не лише революціям політичним, не лише активному розвитку власної промисловості, а й революції у технічній думці. Як ніякі інші ці дві країни були багаті технічними винаходами і людьми, які вміли їх використовувати.

У 1771 р. англійський підприємець Аркрайт побудував першу фабрику, на якій використовувалась прядильна машина, що приводилась у дію водяним колесом. Через двадцять років в Англії було вже 150 фабрик. У 1780-х роках Дж. Уатт винайшов парову машину, яка стала універсальним двигуном великої промисловості. Розпочалася нова, промислова фаза розвитку капіталізму.

У північноамериканських англійських колоніях капіталізм майже від самого початку їх існування дістав великі можливості. Вже в 1640-х роках виникли перші мануфактури; розвивалося суднобудування. У Нью-Йорку і Пенсільванії з’явилися залізоплавильні печі. Незабаром виробництво заліза збільшилось настільки, що це стало турбувати англійську владу.

Остання чверть ХУШ ст. – час радикальних змін напряму світової і європейської історії, оскільки відбулись Американська та Французька революції, почалась епоха індустріалізації

Вирішальний вплив на формування американської демократії справили ідеї мислителів попередніх епох і різних народів, виникнення і розвиток європейського парламентаризму. Так, на думку англійського філософа і політичного мислителя Джона Локка, мир і безпека людини і народів є природним явищем, яке зумовлене законом природи. Але цей закон, як і будь-який інший, потребує охорони і захисту. Однією з найважливіших гарантій дотримання закону може бути невідворотність покарання за його порушення.

Надзвичайно велику цінність мала й має висунута Локком концепція поділу влади. За його твердженням, державна влада має бути поділена на три гілки: законодавчу, виконавчу та федеративну. Законодавча влада, за Локком, це та влада, яка має право вказувати, як необхідно використовувати силу держави для збереження співтовариства та його членів. Ця влада має створювати закони для блага суспільства. Виконавча влада, у свою чергу, має стежити за виконанням тих законів, які створені і є чинними. Нарешті, федеративна влада має забезпечувати зовнішню безпеку та інтереси суспільства у відносинах з усіма тими, від кого вона може отримати користь чи зазнати шкоди. Досить ретельно вивчав Локк і проблему взаємовідносин між зазначеними гілками влади, наголошуючи при цьому, що законодавча влада є верховною владою, якій всі інші підкоряються й мають підкорятися. На особливу увагу заслуговує твердження про те, що сувереном, тобто носієм верховної влади, є народ. При цьому народ має право передавати цю владу законодавчому органу. В разі, коли законодавчий орган діє всупереч народній волі, він має бути змінений. Зазначені та деякі інші міркування Дж. Локка збагатили тогочасну політичну думку, а пізніше увійшли до конституцій, законів, інших правових актів багатьох народів і держав.

Ідейні витоки Американської революції та боротьби за незалежність, окрім цінностей доби Просвітництва та ідей верховенства права, пов’язані з пуританізмом. Пуританізм став ідейною основою переселення англійців, невдоволених результатами Англійської революції та відновленням там монархії, в Північну Америку, і став панівною силою в духовному й суспільному житті. Духовна нація виросла з пуританізму. Важливим фактором, що сприяв формуванню громадянської самосвідомості, була абсолютна грамотність переселенців з Європи.

Етнічний склад населення характеризувався неоднорідністю. Серед переселенців були представники багатьох європейських народів, але домінували вихідці з Великобританії, піддані англійської корони.

Строкатим було населення Північної Америки за релігійним принципом. Значну кількість населення становили пуритани, незадоволені консервативним характером і наслідками Реформації в Англії. Пошуки “землі обітованої”, місця, де можна було б жити за заповідями Христовими, були одним із мотивів переселення серед англійців-пуритан. Там також були прихильники пресвітеріан, індепендентів та інших релігійно-політичних течій доби Англійської революції. Радикальна течія пуритан не сприймала ні англіканської Церкви, ні англійської версії кальвінізму – пресвітеріан. Реставрація в Англії та відновлення англіканської Церкви, консервативної форми протестантизму, запровадженого у 1534 р. всесильним королем Генріхом УШ з династії Тюдорів, сприяли еміграції за релігійними мотивами. Водночас серед поселенців були прихильники різних протестантських течій: представники англіканської Церкви, кальвіністи, лютерани та ін. Серед вищих прошарків населення (але не тільки), переважно південних колоній, були вірні римо-католицької Церкви. Значну частину католиків становили вихідці з Ірландії.

Соціально нові поселенці спочатку належали переважно до маргінальних прошарків населення (біднота, злочинці, шукачі пригод) та керівників колоній, а також різноманітних підприємців-авантюристів, підприємливих торговців. У 1619 р. на континенті вперше з’являються раби-африканці. Згодом соціальна структура суспільства ускладнюється, з’являються власники підприємств (буржуазія) і плантатори, вільні фермери й паупери, судновласники і купці. В Північну Америку переселилися і представники аристократії, які часто отримували грамоти на управління колоніями. Багато представників соціальної еліти оселилося в південних колоніях, де згодом основною виробничою силою стали африканські раби. Таким чином закладалися підвалини майбутнього поділу США на рабовласницький Південь та вільну від рабства, буржуазну Північ.

Перше постійне поселення – форт Джеймстаун – було засновано у 1607 р. на території майбутнього штату Віргінія. Символічним в історії США вважається 1620 р., коли, за легендою, в Північну Америку прибула на кораблі “Мейфлауер” (“Травнева квітка”) значна частина колоністів, які під час морської подорожі домовились про демократичні засади громадського устрою на нових землях. У процесі заселення європейцями, переважно англійцями, Північної Америки до кінця ХУІІ ст. утворилось 13 колоній – майбутніх штатів. За правовим статусом вони поділялись на три категорії: 1) приватні володіння; 2) демократично влаштоване управління; 3) королівські колонії, на чолі з губернаторами. Водночас майже в усіх колоніях були виборні законодавчі збори.

Колоністи вважали себе вільними підданими англійської корони, на яких начебто поширювались Петиція про право 1628 р.,

Білль про права 1689 р. – всі післяреволюційні правові акти, що сприяли розвитку парламентаризму та захисту прав особи. Натомість уряд Англії розглядав колонії як сировинний придаток. До того ж колоністи не мали представництва в парламенті та уряді.

Особливо відносини між метрополією та колоніями загострилися в 60-70-х роках XVIII ст. Постійне посилення експлуатації колоній короною і парламентом Англії, нові обмеження та дискримінаційні закони (про грошовий обіг, про гербовий збір, про постої військ, про митні збори та ін.) створювали вибухонебезпечну соціально-політичну ситуацію. Поштовхом до мобілізації невдоволених колоністів стало так зване “Бостонське чаювання” у грудні 1773 р., коли “патріоти” (так називали себе борці за незалежність) викинули в море чергову партію не обкладеного митом чаю Ост-Індської англійської компанії.

Важливу роль у процесі об’єднання сил та визначення руху за визволення і створення суверенних державно-територіальних структур – штатів, об’єднаних згодом в конфедерацію, а пізнішу у федеративну державу, відіграли Континентальні конгреси. Перший Континентальний конгрес 1774 р. у Філадельфії висунув низку справедливих та принципових, але неприйнятних для корони та уряду вимог, оскільки ті не сприймали колонії як суб’єктів права (принаймні, як провінцій королівства). Крім того, вперше на американській землі в “Декларації прав і потреб колоній” фіксується спроба спертись на просвітницькі “природні права” та “теорію суспільного договору”. Також колоністи-патріоти сформулювали важливий принцип щодо можливості чи неможливості співіснування американських колоній у межах корони, формально звівши його до економічних відносин: “Немає податків без представництва”. Це означало якщо не розрив відносин, то рішучий політичний ультиматум. Відповідь не забарилася. Попри радикальні настрої патріотів, які акцентували увагу на зловживаннях корони стосовно колоній, поміркована частина колоністів, намагаючись досягти компромісу, ініціювала вірнопіддану до королівської особи “Петицію оливкової гілки”. Але у травні 1775 р. при Лексингтоні вже відбувся перший бій королівського війська з патріотами. Другий Континентальний конгрес 1775 р. зафіксував стан війни і ухвалив “Декларації причин і необхідності взяття за зброю”. Континентальне військо очолив відомий патріот і заможний плантатор Джордж Вашингтон. У декларації містилася просвітницька ідея про “природні та невід’ємні права людини”. Великий вплив на визвольний рух справила Декларація прав, прийнята місцевим Конвентом майбутнього штату Віргінія. Це був перший у світі документ, що закріплював “природні та невід’ємні права людини”, серед яких було “прагнення до щастя”, “володіння власністю” та “досягнення безпеки”. Значний резонанс у суспільстві мав памфлет Томаса Пейна “Здоровий глузд”, у якому той висловлював думки, незвичні навіть для “патріотів”. Т. Пейн піддавав гострій критиці англійську конституційну систему та закликав до створення на принципах демократії незалежної американської держави з республіканською формою правління. Американські повстанці не були готові поступитись на користь спільної держави суверенними правами колоній, за які ще тривала війна з Англією.

Історичне значення під час Американської революції мав Третій Континентальний конгрес 1776 р., який проголосив незалежність американських колоній. “Декларація незалежності”, складена Томасом Джефферсоном і прийнята 4 липня 1776 р., не тільки сприяла теоретичному обгрунтуванню необхідності незалежності Північної Америки та ліберально-демократичних принципів американської конституції, а й мала епохальне значення для світової громадської, соціально-філософської та правової думки. Основними правами “Декларація” вважала “життя”, “свободу” і “щастя”. Для забезпечення “природних прав”, підкреслював Т. Джефферсон, люди утворюють уряди, а уряди, що обмежують та нищать ці права, є тиранічними. Отже, був сформульований принцип, що визначав права народів на самовизначення і створення національних держав.

Економічні проблеми, продовження війни та посилення об’єднавчих тенденцій зумовили рух колоній до конфедералізму. В 1777 р. за ініціативою Медісона було прийнято “Статті Конфедерації”, ратифіковані 13 штатами в 1781 р. Вищим органом конфедерації, що отримала назву Сполучені Штати Америки, був Конгрес. Усі штати представляли кілька (2-7) делегатів, але кожен мав 1 голос. У 1783 р. мета Конфедерації була досягнута, між Англією та США був підписаний Версальський трактат про незалежність колишніх англійських колоній.

Стан економіки, соціальні заворушення (повстання Шейса), необхідність вирішення торговельних і митних проблем, початок освоєння західних земель, проблема конфліктів з місцевим індіанським населенням, загроза відновлення війни з Англією (особливо на випадок посилення суперечностей між штатами) зумовили необхідність нової форми співіснування штатів – федерації. Дискусія делегатів Конвенту стосовно федеративної форми державного устрою та особливостей республіканської форми правління тривала з 25 травня до 17 вересня 1787 p., і в результаті компромісу була прийнята Конституція США. Наступного року першим президентом США обрали Дж. Вашингтона. Це була унікальна посада, не відома світовій історії. В 1789 р. розпочав свою роботу законодавчий орган – двопалатний Конгрес, що складався з палати представників та сенату. Вибори президента – глави держави та уряду – були двоступеневими: спочатку в кожному штаті обирали виборщиків, а останні – Президента (терміном на 4 роки). До уваги бралась не загальна кількість голосів за певного кандидата, а кількість штатів, у яких він здобув більшість голосів виборщиків. Конгрес – вищий законодавчий орган – обирався як народом, так і представницькими органами (легістратурами) штатів. Палату представників – обирало все населення кожного штату (кожні 2 роки), звідси різна кількість депутатів від кожного з них, натомість до сенату місцеві легістратури обирали рівну кількість осіб від кожного штату, але 1/3 складу Сенату змінювалась кожні два роки. Верховний суд призначали члени Конгресу. Згодом окрім судової системи кожного штату вся територія США була вкрита системою федеральних судів. Кожна з двох судових систем мала власну юрисдикцію, відповідно федеральні питання (всі справи, що виникли на основі самої Конституції, спори між штатами чи певними структурами, спори між громадянином та іншим штатом, підсудність вищих посадових осіб, шпигунство) та цивільні й кримінальні проблеми населення штату. В цілому Конституція США спирається на такі принципи: федералізм, президентський республіканізм, поділ влади, конституційний судовий контроль, механізм стримування президентської (виконавчо-розпорядної), законодавчої та судової влади. Конституція США, що складається з семи статей, доповнених у 1791 р. 10 поправками про права людини (Білль про права 1791 p.), увібрала досвід попередніх явищ конституційного порядку і стала зразком для конституційного розвитку країн новітнього часу.

Успіхи США стали результатом надзвичайних фізичних та інтелектуальних зусиль новонародженої нації. В боротьбі за незалежність Північної Америки взяли участь як представники різних народів, так і (опосередковано) окремі європейські країни. Особлива роль належить Франції (економічна підтримка колоній), яка зазнала після війни колосальних фінансових збитків, що прискорили Французьку революцію.

Звичайно, Велика французька революція (1789-1794 pp.) мала власні внутрішні об’єктивні й суб’єктивні причини, живилася думками французьких просвітників. Але вплив на неї Американської революції не викликає сумнівів. Французьку революцію, стверджують автори “Історії Сполучених Штатів”, можна вважати наслідком Американської революції, принаймні на ранніх етапах лідери цієї революції були великою мірою натхненні принципами американської Декларації про незалежність. Помітний вплив на події у Франції мали й американська конституція та “Білль про права” (перші 10 поправок до Конституції США). Багато їх принципів узасаднювали Декларацію прав людини і громадянина – цей політичний маніфест Французької революції.

Велика французька революція була перш за все результатом суперечностей між системою ринкової економіки та абсолютистсько-аристократичним суспільно-політичним ладом Франції. Вона була підготовлена добою Просвітництва, що поширила у Франції нові світоглядні орієнтири, які підривали значення цінностей традиційного суспільства. Системний характер кризи у французькому суспільстві доповнювався низкою нещасливих обставин, що загострили традиційні та нові суперечності. Сувора зима, неврожай та голод у 1788 р. збігалися зі смугою економічного спаду та політичною кризою.

Для того щоб зарадити лиху, король Людовік XVI (1774- 1792) намагався провести податкову реформу, запровадивши єдиний податок на дворянські, церковні та селянські землі. Щоб заручитися підтримкою вищих класів, він скликав у лютому 1787 р. зібрання нотаблів – представників аристократії та вищого духовенства. Коли світська та духовна аристократія відмовилась підтримувати королівську реформу, король видав наказ про єдиний земельний податок для усіх станів. Але місцеві парламенти виступили проти королівської реформи і відмовились вносити королівський наказ до своїх протоколів. У зв’язку з цим король скликав Генеральні штати, що не скликалися з 1614 р.

Ні король, ні аристократія, ні вище духовенство, очевидно, не усвідомлювали того, що Франція уже переросла рамки традиційного суспільства, а Генеральні штати в цих умовах стануть зручною формою вияву, оприлюднення, публічної констатації необхідності суспільних змін. У Франції уже сформувалась так звана третя сила, яка змогла протиставити традиційним поглядам двох перших станів – дворянства і духовенства нову систему суспільних поглядів. Знаковим явищем такої тенденції була поява брошури “Що таке третій стан?” абата Сійєса, який виклав тезу, що стане центральною в різних політичних конструкціях новітнього часу. Йдеться про те, що “третій стан” – це весь французький народ, який протиставляється двом першим станам. Таким чином, формулювалась думка про те, що уособленням суверенітету є не король чи вищі стани (аксіома традиційних суспільств), а весь народ, тобто “третій стан”. Так філософські ідеї доби Просвітництва перекладались мовою злободенної політики, абстрактні філософські ідеї перетворювались на конкретні політичні лозунги.

Тому початок Велико

(1 votes, average: 5,00 out of 5)