Історія релігій – Лубський В. І. – Фригійська релігія
У північно-західній частині Малої Азії ще в II тис. до н. е. оселилися племена фригійців, які в XIII ст. до н. е. нібито брали участь у легендарній Троянській війні. Цілком достовірна їх участь у розгромі Хетської держави в XII ст. до н. е. В X-VIII ст. до н. е. відбулось піднесення Фригійського царства, засновником якого вважають царя Гордія, а розквіт відбувався за царя Мідаса (738-696 рр. до н. е.). Це була економічно міцна держава, недарма ж народилася легенда про те, що від дотику руки Мідаса все перетворювалося в золото, навіть їжа. Мідас звільнився від цієї, тяжкої для нього властивості, коли викупався в річці Пантол, яка відтоді стала золотоносною. Міфи змальовують Мідаса і як невігласа, який узявся судити музичне змагання цапоподібного бога Пана з усебічно обдарованим Аполлоном. Мідас присудив перемогу Панові, за це Аполлон нагородив його віслючими вухами, які він змушений був ховати під фригійським ковпаком. Саме цей Мідас і стояв біля джерел фригійської релігії.
Це легенда. Але розквіт Фригії дійсно пов’язаний з монополією на виробництво заліза в період настання “залізного віку”. Фригія встановила своє панування на Егейському морі. Але вже в VII ст. до н. е. значна частина її території була загарбана кіммерійцями, в VI ст. до н. е. вона потрапила під владу Лідії, а потім – Персії, де остаточно втратила свою державність. Деякі вчені вважають фригійську мову споріднену з вірменською, а отже, і фригійську релігію з релігією протовірмен.
Фригійська релігія утворилася на основі місцевих племінних культів, а також релігійних здобутків стародавніх греків, племена яких з Македонії і Фракії утворили основу фригійського народу в кінці II тисячоліття до н. е.
Центром віровчення фригійської релігії є культ Великої матері богів Кібели, яка ще мала ім’я Рея, і молодого вмираючого та воскресаючого бога Аттіса. Ми вже знаємо, що цей культ був і в хетів. Але у фригійців цей культ набрав своєрідного соціально-економічного і політичного забарвлення. Річ у тому, що в ту епоху царська верхівка, остерігаючися зростаючої влади чиновництва, яке намагалось утвердити спадковість своїх посад, чинів і багатств, широко вживала заміщення посад вищих чиновників, писців, воєначальників євнухами. Хлопчики-євнухи, оскоплені ще в дитинстві, мали безумовні переваги в освіті і кар’єрі перед своїми ровесниками. Вищі чиновники і жерці, будучи євнухами, потребували ідеологічного виправдання свого становища. Звідси виникнення міфу про Аттіса, який, щоб уникнути домагань своєї матері на коханця, піддав себе самооскопленню і помер під своїм священним деревом – сосною. Але богиня, що покохала Аттіса, домоглася воскресіння його. Цим подіям були присвячені особливі весняні свята, які ще у хетів входили в державний культ. У фригійському культі теж були поширені оргаїстичні обряди та самооскоплення жерців, які присвячували себе богові Аттісові і цим звільняли себе від пристрастей, що занапащують людство і знецінюють мораль. Пошуки шляхів морального вдосконалення, хай і таким дивним на наш погляд шляхом, є одним з нових моментів релігійного розвитку навіть періоду глибокої стародавності.
У західній частині Малої Азії, в родючій долині р. Герм, на початку І тис. до н. е. існувала держава Лідія. Вона прославилася золотим піском річки Герм. Географічне положення на торговельних шляхах з Європи до Близького Сходу теж сприяло розквіту цієї держави. Спершу Лідія входила до складу Фригії і там запозичила фригійську культуру і релігію. Із VII ст. до н. е. вона вже незалежна держава із столицею в м. Сарди. Тісний зв’язок із Стародавньою Грецією привів до сприйняття грецького релігійного впливу, грецької міфології. Країна була дуже багата. У Лідії вперше в світі стали карбувати золоту монету. Ім’я останнього лідійського царя Креза (595 – 546 рр. до н. е.) стало уособленням колосального багатства.
Лідійський релігійний культ, уславився своєю пишнотою.
У 546 р. до н. е. Лідія була завойована перським царем Кіром. Потім входила до складу держави Александра Македонського.
(2 votes, average: 3,00 out of 5)