Історія психології – Жуков С. М. – 4.3. Розвиток психології у XX столітті

Характерною рисою розвитку зарубіжної психології XX століття є критичний перегляд колишніх позицій (відкрита глибока криза 10-х-30-х років), інтенсивний, дуже активний пошук нових шляхів, напрямків в розвитку (повернення до таких трохи забутих понять, як “душа”), природного “зро­щення” психології з іншими науками і з магією.

МАНН Т. (1875-1955 pp.). Народився в Любеку, помер у Цюриху. Німецький філософ, письменник і соціолог. Шлях

Томаса Манна як мислителя! що почався наприкінці 90 років XIX ст. під сильним впливом Шопенгауера, Ніцше, Р. Вагнера і загальної культурної ситуації німецького “кінця століття11, стоїть під знаком руху до більш раціоналістичного і гума­ністичного світогляду. Художній метод Т. Манна характе­ризується підвищено свідомим відношенням до творчого процесу: 1) в його твори вводяться прямі міркування про сутність творчості; 2) змістом творів стає проблематика мистецтва і творчості, що виконує роль універсального символу. Буття і психологія художника, що утворює своє життя як твір мистецтва, виступають у Манна як аналог усіляких соціальних явищ. Мислитель інтенсивно працює над проблемою взаємин між раціональною й інтуїтивно-анало­гійною сферами людської психіки, виступаючи проти ірраціоналістичної оцінки інтелекту як руйнівника творчої потенції “душі”.

ШВЕЙЦЕР А. (1875-1965 pp.). Народився в Кайзерсберзі (Ельзас) помер у Ламбарені (Габон). Німецько-французький мислитель, філософ, теолог, лікар, музикознавець і психолог. Вихідний принцип світогляду Швейцара – факт життя (протиставлюваний факту як вихідному, заперечуючи Декарту: “Я мислю, отже, існую” (26 с. 34). Швейцер пропонував формулу: “Я – життя, що хоче жити серед життя” (26 с. 35). Звідси учений виводив свій етичний принцип “благоговіння перед життям”, що вимагає збереження й удосконалення життя. Відстоюючи ідею вільного і морального індивіда, Швейцер виступав проти панування “загального” над “кон­кретно-особистим”. В екзистенціальному дусі він протистав­ляв два життєвих принципи: волю, як вираження вільної і моральної суті людині, – знанню (розумінню), як такому відношенню до життя, в основі якого лежить прагнення до підпорядкування зовнішньої необхідності. На думку Швейцера, “розуміюче” відношення до світу приводить до скеп­тицизму, що виражає “духовне банкрутство цивілізації”.

ЙЕРКС Р. (1876-1955 pp.). Народився і помер у Пенсіль­ванії. Американський психолог і натураліст (зоопсихологія, порівняльна психологія). Великий фахівець в області пове­дінки тварин, зокрема приматів.

ТЕРМЕН Л. М. (1877-1955 pp.). Народився в Джонсон-Кантрі (Індіана), помер у Стенфорді. Американський психолог, фахівець з проблем виміру інтелекту із його розвитку. Пройшов навчання в університеті шт. Індіана (бакалавр мистецтв 1902 p., магістр – 1093 р.) і університеті Кларка, під керівництвом С. Холла – психологія -1904 p.; доктор філософії – 1905 р. З 1903 до 1910 року працював професором психології і педагогіки в державній середній школі Лос-Анжелоса. З 1910 р. працював асистентом професора на факультеті виховання Стенфордського університету. З 1912 р. по 1916 рік він – асоціативний професор, з 1915 по 1920 рік – професор освіти, а з 1922 р. до своєї смерті – професор психології і виконавчий декан факультету психології Стенфордського університету.

Вчений опублікував більше 200 робіт.

У 1913 р, у зв’язку з підготовкою Америки до вступу у Першу світову війну і необхідністю відбору солдатів військова влада звернулася до P. M. Йорку з замовленням розробити відповідні тести, і той доручив це Термену. Працюючи на базі Стенфордського університету, Термен переробив шкалу Біне-Симона, фактично створивши новий тест, що одержав назву “шкали Стенфорд-Біне”. Після одержання численних даних застосування цієї шкали, насамперед при профдоборі ново­бранців службами збройних сил СІЛА, тест був перероблений. Разом з К. Майлсом учений проводив вивчення особливостей знаменитих та геніальних людей. Зокрема проробив близько 300 біографій відомих історичних особистостей і на основі їхніх творів, листів, висловлювань і реальних дій приписав їм імовірний рівень інтелекту, розташувавши їх один за одним) наприклад, Гете одержав 210 балів, Декарт-180, Наполеон -145 т. ін.). Надалі ним була досліджена вікова динаміка творчих здібностей, для чого було відібрано близько тисячі високообдарованих дітей, розвиток яких, до дорослого віку (до 45 років) спостерігався в лонгітюдному дослідженні. У підсумку був зроблений висновок, що в повсякденному житті такі індивіди більш активні та ефективні і що ці властивості зберігаються протягом усього життя. У цілому ж Термен розумів, що основним, вирішальним фактором обдарованості є спадковість. У ході своїх досліджень учений прийшов до обгрунтування своєї теорії первинних розумових здібностей. До яких він відносив словесне розуміння, швидкість мови, числові обчислення, просторові відносини, асоціативну пам’ять, швидкість сприйняття, логічне (індуктивне) ми­слення. Для завдань докладного лонгітюдного вивчення обдарованих дітей ним був створений тест володіння понят­тями, що містив у собі завдання на аналогії, синоніми і антоніми.

Крім усього він займався дослідженнями вираження властивості маскулінності-фемінності в залежності від статі, віку, приналежності до певних професійних груп, а також передумов переживання сімейного щастя. І нарешті – до­слідник розвивав математичний метод факторного аналізу.

БІРНБАУМ К. (1878-1950 pp.). Народився у Швейдніці (Німеччина), помер у Філадельфії (США). Німецький психіатр і психолог, учень К. Мелі. Освіту одержав з 1897 по 1905 роки в університетах Берліна, Фрейбурга, Вюрцбурга, Мюнхена. Доктор медицини, доктор філософії, доктор права. Після цього взявся до вивчення проблеми аномального розвитку осо­бистості; паралельно працював лікарем і викладачем пси­хології в коледжі. З 1922 р. він працює як приват-доцента Берлінського університету, і з 1927 р. він – екстраординарний професор з кримінальної психології і психопатології, а також – головний лікар міської психіатричної клініки ім. Герцберга. З 1930 по 1933 роки він – директор психіатричної лікарні в районі Берлін-Бух. З приходом нацистів до влади він був звільнений нібито у запас і в 1934 р. змушений був емігрувати в США. У роботі “Побудова психозу” (1919 р.) вчений зробив спробу вирішити завдання побудови архітектоніки осо­бистості, поставивши на місце традиційного клініко-описового методу, прийнятого в психіатрії, свій структурний аналіз, що поєднує передриспозиційні і провокуючі фактори патогенезу психозів. Він написав “Історію психіатричної науки” (1928 р.) і перший “Словник медичної психології” (1930 p.). Вчений працював над багатьма проблемами кримінальної психології, зокрема “тюремні психози”, індуційованість у різних психопатологічних типологіях.

БРЕТТ Д. С. (1879-1944 pp.). Народився в Брайтоні Феррі. Південний Уельс (США), помер у Торонто (Канада). Канад­ський психолог, педагог і історик психології. Освіту одержав у підготовчій школі м. Бат, потім з 1898 по 1902 рік – у церковному коледжі Христа (Оксфорд), тут у 1908 р став бакалавром мистецтв, а в 1909 році – магістром. Працював два роки викладачем в Англійській школі (1902-1904 роки) і чотири роки (1904-1908 роки) – як професор філософії в коледжі управління в Лахорі (Індія). З 1909 р. був викладачем класики і бібліотекарем у Риніті-коледжі у Торонто. Протягом 36 років (до самої смерті) – викладач і адміністратор в університеті м. Торонто; з 1926 р. – декан тільки що утвореного там факультету філософії і психології; з 1932 р. – начальник відділу аспірантури. Член Арістотелевого товариства, член Американської філософської асоціації, член Товариства історії науки. Він займався проблемами історії психології, пропо­нуючи широкі узагальнення ходу розвитку світової психоло­гічної думки, від античної і східної психології нового часу.

ВІІТЕЛЬС Ф. (1880-1951 pp.). Австрійський психоаналітик. Здійснював психоаналітичне дослідження комплексу сексуальних проблем. Написав книгу “Сексуальний го-лод”(1909 p.).

ТОМСОН Г. X. (1881-1955 pp.). Народився і помер у Карлайті. Англійський педагог і психолог. Одержав освіту з 1900 по 1904 рік в університеті Дарема (бакалавр соціології -1904; магістр – 1904; доктор – 1913 роки); в університеті Страсбурга (доктор філософії – 1908 p.). З 1906 по 1909 роки він – асистент у коледжі Армстронга м. Ньюкаслапон-Тайп. З 1909 по 1920 рік – викладач університету Дарема. З 1920 по 1925 рік – професор педагогіки і психології, декан факультету. У 1923-24 роках читав гостьові лекції в педагогічному коледжі Колумбійського університету. З 1925 по 1951 рік – Томсон професор педагогіки в університеті Единбурга і директор педагогічного коледжу Морі в Единбурзі. З 1927 по 1935 рік він – співавтор декількох наукових журналів.

Томсон – член Британського психологічного товариства і Британської асоціації сприяння науці. Був керівником проекту створення тесту для діагностики розумового розвитку і творчої обдарованості дітей. Учений відомий своїми фак­торно-діалектичними дослідженнями, у яких він виходив з розуміння фактора як описової категорії: поведінкові елементи можуть потрапляти в той самий фактор у силу умови їхнього розвитку, тому факторний аналіз, як одна з можливих класифікаційних схем, дозволяє лише формулювати гіпотези про цей розвиток. У його роботах була закладена інша, ніж у Спірмена і Терсттоуна, модель інтелекту. За його уявленнями, когнітивні досягнення обумовлені функціонуванням великого числа досить незалежних елементарних факторів, а за коефіцієнтами кореляції можна судити про ступінь участі цих елементарних факторів у цілісній діяльності. У рамках факторного аналізу дослідник займався вивченням виконання конкретних завдань (готування їжі, водіння автомобіля, читання книг і т. д.) і здібностями, які для цього потрібні.

БИСТВАНГЕР Л. (1881-1966 pp.). Швейцарський психо­лог, психіатр і філософ. Народився у сім’ї лікаря (його дядько лікував Ніцше).

Освіту одержав в Лозанні, Гейдельберзі, Цюриху. Пра­цював у клініці і був одним з перших психоаналітиків-­клініцистів. Засновник екзистенціального аналізу. Дійсний і почесний член десяти медичних академій. Друг і однодумець Е. Блейгеля, З. Фрейда, К. Юнга. Автор книг: “Вступ до про­блеми загальної психології” (1922 p.); “Основні форми і пізнання людського існування” (1942 p.); “Згадка про З. Фрей­да” (1956 p.). В 1907 році познайомився і подружився з З. Фрейдом. В 1910 році став президентом Швейцарської психоаналітичної спілки. В 1932 році познайомився з Гуссерлем, чиї ідеї мали вплив на розвиток його світогляду. Трохи пізніше познайомився та багато разів зустрічався з Хайдеггером та відчув на собі вплив його філософських ідей, здійснюється переосмислення психоаналітичних ідей Фрейда.

З 1930 р. почав створювати власну версію психоаналізу – екзистенціальний аналіз, назву і філософські обгрунтування якого запозичив з екзистенціальної аналітики Хайдеггера. Зосередив увагу на “бутті – в світі” як принциповому феномені і дослідив різні форми на модус “буття – один з одним”, в якому “Ти” і “Я” неподільні і не злиті. Симптоматика нервово-психічних розладів виникає, на його думку, як результат обмеженості горизонту людського бачення.

В останній період життя (1956-1965 pp.) у наукової творчості приділяв особливу увагу проблема любові. Вважав, що бути людиною – значить любити. Вбачав у любові таємницю людини і вважав, що справжнє людське буття є “буття – в – любові”. Підтримував активне листування не тільки з З. Фрейдом, Франком, але й з багатьма психологами, філософами і психіатрами. В 1956 р. був нагороджений найвищою нагородою – медаллю Е. Крепеліна.

МШІОТТ А. Е., БАРОН ВАН ДЕН БЕРК (1881-1965 pp.). Народився і помер у Брюсселі. Бельгійський психолог. Після завершення своєї філософської освіти в Католицькому університеті м. Левена (доктор філософії, 1900 р.) приступив до викладацької діяльності, спочатку в Інституті вищої філософії (1905 p.), потім в університеті м. Левена як куратор курсу, доцент. З 1908 по 1912 рік він – ординарний професор і керівник психологічної лабораторії. У 1906 р. Мішотт проходив наукове стажування в науковій лабораторії Лей­пцигу, а в 1907-1908 роках – у Вюрцбурзі у О. Кюльпе, з яким познайомився під час конгресу експериментальної психології, що проходив у Вюрцбурзі і який дуже вплинув на нього, зокрема тим, що вказав на праці Ф. Брентано, Е. Маха, А. Мей-нонга, Е. Гуссерля, Х. Еренфельса і К. Штаумпфа. У 1923 р. Мішотт заснував у Левенському університеті коледж педа­гогіки і психології, що 1944 р. одержав статус інституту. Мішотт був учителем П. Фресса, він – президент 15 Міжнародного психологічного конгресу (1957 р.) і президент Міжнародного союзу наукової психології (до 1960 p.), редактор і співредактор наукових журналів (1912 – 1933 роки). У перший період наукової праці вчений займався аналізом дослідницьких методик, насамперед тих, що розвиваються в рамках Вюрцбурзької школи, таких як систематична інтроспекція, спря­мованих на вивчення вищих психічних процесів (мислення, воля, детермінуюча тенденція, логічна пам’ять, утворення понять та ін.). Потім він відмовився від цього підходу, що супроводжується критикою методу систематичної інтро­спекції, і переорієнтувався на біхевіористські методологічні настанови. У цей період він ставить ряд нових питань про сприйняття і здійснює новаторські експериментальні до­слідження візуального, у тому числі стробоскопічного, тактильного, кінестетичного сприйняття, психологічного ритму, моторного научіння. Особливу популярність йому принесли експерименти, що проводилися в 1945-1965 роках, по вивченню сприйняття причинності і збереження об’єкта (“ефект тунелю”). У своїх дослідженнях Мішотт встановив, що враження, начебто об’єкт А обумовлює рух об’єкта Б, виникає тільки за певних умов: коли є наступність у часі, напрямі, швидкості. Вченим написано кілька великих робіт, у тому числі: “Сприйняття причинності”, “Хрестоматія з відчуття і сприйняття” та ін. Дослідження збереження об’єктів до­зволили виявити, що умовою такого збереження є, наприклад, поступовість зникнення того чи іншого об’єкту, але самий головний висновок, що було зроблено Мішоттом за резуль­татами цих експериментів, полягав в тім, що сприйняття причинності і збереження є таким же сенсорним фактом, як і сприйняття квітів чи звуків, чи простору, часу. Він підкрес­лював важливість для психічного розвитку також і тактильно-кінестичного сприйняття причинності. Хоча експеримен­тальних досліджень цього процесу він не проводив.

ШПРАГЕР Е. (1882-1963р.). Народився в Берліні, помер у Тюбенгені. Німецький філософ і педагог. Одержав філо­софську, історичну і лінгвістичну освіту в Берлінському університеті. З 1909 р. він – викладач Берлінського універ­ситету, з 1911 по 1920 роки – професор Лейпцизького університету, з 1920 по 1944 рік – професор Берлінського університету. Читав гостьові лекції 1936-39 p. p. у Японії. У1944 р. Шпрангер був арештований і ув’язнений у Моабітську в’язницю. У 1945 р. був призначений ректором Берлінського університету. З 1946 р. до своєї відставки, в 1953 p., працював як професор університету Тюбенгена. Вчений був прихиль­ником методу В. Дільтея “наук про дух”, заснованому на інтуїтивному досягненні духовної цілісності. Він намагався інтегрувати у свою систему навчання Г. Реккерта про цінності. Грунтуючись на методологічній установці трактувати пси­хологічні процеси тільки з психологічних же процесів, Шпрангер увів поняття “розуміючої психології”. Вихідний принцип психології, на думку вченого, – розуміння як спосіб безпосереднього досягнення смислового змісту явищ об’єк­тивного духу. Переживання зв’язку внутрішнього душевного життя і цінностей суспільного духовного життя здійснюється в актах діяльності “Я”, у яких реалізується певна ціннісна система. Шпрангером написано ряд праць: “Форми життя”, “Два види психології”, “Психологія особистості”, “Хрестоматія з історії психології” і багато інших. Він рішуче відкинув психологію елементів, що розчленовує психічний процес на складові частини та обгрунтував істинність підходу з позиції розгляду душевного процесу як якоїсь цілісності в її смислових зв’язках у відповідності з тим чи іншим змістом культури. Основним завданням духовно-наукової психології як однієї з наук про дух є дослідження відносин індивідуальної, духовної структури людини до структури “об’єктивного духу” і, відповідно, виявлення основних типів спрямованості аб­страктної людини, що одержали в Шпангера визначення “форм життя”.

Основних ідеальних типів індивідуальності, обумовлених орієнтацією на ті чи інші об’єктивні цінності, ним було виділено шість: теоретична (область науки, проблема істинності); економічна (прагнення до матеріальних благ, корисності); естетична (прагнення до оформлення, самовираження); соціальна (суспільна діяльність, спрямованість до чужого життя); політична (влада, як цінність); релігійна (сенс життя). В кожній людині можуть бути представлені орієнтації на всі ці типи цінностей, але в різній пропорції, якась з них при цьому буде домінувати. На основі даної типології особистостей Г. Олпортом, П. Верноном, МЛіндзеєм був розроблений тест вивчення цінностей, а також створений тест інтересів Дж. Хол-ланда. У своїх психолйго-культурологічних роботах Шпрангер розглядав античність, християнство, німецький ідеалізм як основні сили, що обумовили зміст сучасної культури. З типологічних уявлень про індивідуальну душу Шпрангер зробив педагогічні висновки: при вихованні дітей вчитель повинен інтуїтивно зрозуміти той тип орієнтації, що може стати ведучим у даної дитини і забезпечити його відповідним операціональним складом. Методологічні настанови розу­міючої психології були реалізовані вченим у його дослідженні психології юності (“Педагогіка юності”), де, зокрема, були порушені питання еротики і сексуальності в юнацькому віці.

БОНАПАРТ М. (1882-1960 pp.). Французький психоаналітик. Грецька принцеса. В 1907 році вийшла заміж за грецького принца Георга. З 1925 року – пацієнтка, послідов­ниця, кореспондент і друг Фрейда. Займалась проблемами некрофілії, садизму і ригідності. В Паризькому інституті психоаналізу читала лекції з теорії інстинктів. В 1953 році опублікувала роботу “Жіноча сексуальність”, в якій дослідила комплекси жіночності та чоловічності.

ВАРТ С. Л. (1883-1971 pp.). Народився і помер у Лондоні. Англійський психолог. Фахівець в області інтелекту. У тридця­тих роках одним з перших у психології став проводити факторні дослідження інтелекту, займався багатьма проблемами, в тому числі і проблемами злочинців та ненормальних дітей.

РОРШАХ Г. (1884-1922 pp.). Швейцарський психіатр і психолог. Придумав (винайшов), названий його ім’ям тест, що став одним з головних засобів психодіагностичного вивчення особистості, її структури і неусвідомлюваної мотивації. Тест полягає в інтерпретації (тлумаченні, пояс­ненні) людиною, що тестується, набору чорнильних плям різної конфігурації і кольору, що мають певний зміст для діагностики прихованих настанов, спонукань, властивостей характеру і т. ін.). Діагностичний тест, заснований на сприйнятті. Роботи Роршаха дали імпульс розробці одного з головних напрямків у сучасній психодіагностиці, оскільки дозволили підійти до розгляду особистості як цілісності, а не просто як до сукупності окремих здібностей. Роршах – доктор медицини (психіатрія). Помер від апендициту.

БОШЛЯР Г. (1884-1962 pp.). Французький вчений, засновник неораціоналізму. Професор Дижинського універ­ситету (1930 p.). З 1940 р. – професор Сорбонни. Сприйняла та зрозуміла дійсність є не що інше, як “хвилеподібне коливання і ритм” “створюваної форми”. Ритм пов’язує психічні явища, життя і фізичний світ, природу; закон ритму править скрізь. Симетроритмія лежить в основі узгодження всього, що існує. Розум не всемогутній в сучасній культурі. Він відповідальний, передусім, за “функцію” зупинки, заборони і погодження наукового знання як предмету епістемології та наукової рефлексії”. Трансцендентальна уява проявляється шляхом встановлення нових змістів “елементів світу”. Вчений широковідомий як автор терміну та ідеї діалектичної сублімації як форми (механізму) перетворення енергії прагнень, заміни несвідомого пригнічення усвідомленим пригніченням та перетворенням.

СЕПІР Е. (1884-1939 pp.). Народився в Лауенбурзі (Померанія). Помер у Нью Хевені. Американський лінгвіст, антрополог і психолінгвіст. Народився в Німеччині, з якої ро­дина емігрувала в США в 1889 р. Освіту одержав у Колумбій­ському (бакалавр гуманітарних наук, 1904 p.; магістр -1905 р.) і Пенсільванському університетах (1909 р. – доктор). Пра­цював у 1907-1908 роках науковим асистентом антропології в каліфорнійському університеті Берклі; у 1909-1910 роках викладав антропологію в Пенсільванському університеті. З 1910 по 1925 pp. керував відділом антропології Канадської геологічної інспекції при Національному музеї в Оттаві. 31925 по 1931 рік він – викладач університету Чикаго (соціологія й антропологія). З 1927 р. – професор цього ж університету. З 1931 р. – професор університету Джейл, тут же працював в Інституті людських стосунків (м. Нью-Хевен). З 1931 р. Сепір – редактор наукового журналу і президент Лінгвістичного товариства Америки, а з 1938 р. – президент Антропологічного товариства Америки.

Величезний вплив на вченого зробив Ф. Боас – засновник американської культурної антропології, що розробив метод детального вивчення звичаїв і мови традиційних суспільств і розвиваюче вчення про відносність модально-оцінкових критеріїв, використовуваних у різних культурах. Працюючи в Каліфорнійському університеті Берклі над дослідженням індійських діалектів і виходячи з постулату про можливість їх вивчення тільки в загальному контексті культури, прийшов до висновку, що відмінності в мові пов’язані (через побудову особливої картини світу) з якісними відмінностями в інди­відуальному мисленні носіїв цієї мови. Зокрема Сепір показав, що позначення кольорів, пов’язані з практичною діяльністю представників різних народностей, впливають на організацію найпростіших форм перцептивної діяльності: культурно-специфічний набір слів, що позначає кольори, обумовлює саме сприйняття кольорів, уміння їх розрізняти і класифікувати. Тим самим було дане загальне формулювання “теорія лінгві­стичної відносності”, яку конкретизував і додав їй закінченого вираження і категоричності (картина сприйманого світу залежить від національної мови) його учень і послідовник Б. Уорф (1897-1941 pp.). Надалі ця теорія, насамперед в інтерпретації Б. Уорфа, була піддана критиці, у якій було показано і доведено, що відмінності між мовами існують не на глибинному рівні, а на поверхневому, і, крім того, – відносини між мовою і сприйняттям є досить складними і багаторазово опосередкованими (Е. Леннеберг). У 20-х роках Сепір вивчав явища фанатичного символізму за допомогою штучних слів.

РАНК О. (1884:1939 pp.). Австрійський та американський психоаналітик, психолог, філософ. Докторський ступінь (1912 р.).

Основні твори: “Художник” (1907 p.); “Значення психо­аналізу в науках про дух”. (1913 p.); “Психологія душі” (1931 p.); “Мистецтво і митець” (1932 p.); “Вольова терапія” (1936 p.); “За межами психології” (1940 p.).

Один з перших послідовників, учнів та колег Фрейда. Спочатку використовував ідеї психоаналізу при дослідженнях зв’язку мистецтва та статевого потягу, тлумачення творів літератури і мистецтва, процесу художньої творчості. Здійснив дослідження інцесту та інцестуозних мотивів. Підтримував, уточнював психоаналітичну концепцію трансфера та ідею про природу релігії. В 1923 р. в книзі “розвиток психоаналізу” (сумісно з Веренці) піддав ревізії класичну техніку психо­аналізу та запропонував віддати пріоритет емоційному досвіду ( а не інтелектуальним процесам та реконструкціям) і назначити в останній стадії психоаналізу дату закінчення лікування.

В 1924 р. опублікував основну книгу: “Травма наро­дження”, в якій стверджував, що основним фактором розвитку тривоги та неврозу є травма народження (та визваний нею страх), яку одержує кожна людина у момент появи на світ та відокремлення від матері. Вчений стверджував, що ця травма є головною травмою в житті людей і подолання її повинно бути головним завданням психоаналізу. Він розробив психо­терапію, спрямовану на подолання прагматичного досвіду народження. Вважав, що страх народження є прообразом всіх наступних ситуацій небезпеки. У відповідності концепції Ранка, внутрішній психічний конфлікт виникає через блоку­вання спогадів про ” жах народження” та неусвідомленого прагнення людини до повернення в ситуацію, яка передувала акту народження. Вважав, що сексуальний потяг чоловіка ініціюється наявністю неусвідомленого прагнення людини до повернення у материнське лоно і що прагнення людини до повернення і внутрішньоутробний стан визначає її поведінку, яка у поступовому розвитку набуває все більш сублімованої форми.

Вчений вважав, що процес розвитку індивідуальності породжує почуття одинокості та покинутості, яка є основою травматичного досвіду свободи. Як засіб протидії небажаному травматичному розвитку особистості та психіки Ранк розглядав волю, яку трактував як автономну творчу силу. Здійснив великий вплив на розвиток глибинної психології і особливо – неофрейдизму.

ФОЛЬКЕЛЬТ X. (1886-1964 pp.). Народився в Базелі (Швейцарія), помер у Лозанні (Швейцарія). Німецький вчений, один з провідних представників школи “цілісної психології”, заснованої Ф. Крюгером. Після одержання освіти в уні­верситетах Відня, Лейпцига, Тюбенгена і Мюнхена (з 1904 по 1912 pp.). Фолькельт стає доктором філософії і доктором педагогіки, займається викладацькою діяльністю: з 1921 по 1926 pp. він – приват-доцент Лейпцизького університету; з 1922 р. – асистент Психологічного інституту; з 1926 р. – професор Лейпцизького університету. З 1933 по 1936 pp. він – директор Педагогічного інституту в Лейпцизі. У 1936-1939 pp. він читає виїзні лекції в Японії та Італії. З 1939 по 1945 pp. він стає директором Психолого-педагогічного інституту в Лейпцизі. З 1934 по 1938 pp. – Голова німецької асоціації Фребеля.

З 1946 р. вчений займається приватною науковою діяль­ністю, також є науковим консультантом багатьох університетів і НДІ і не тільки в Німеччині. Крім цього протягом десяти років він є редактором і співредактором наукових журналів. Останні 4 роки за станом здоров’я Фолькельт відійшов від справ.

Вчений ілюстрував принцип цілісності в досвіді, коли павук перестає реагувати на муху, витягнену з павутиння і покладену до нього в гніздо. Тривалі спостереження за дітьми дозволили йому зробити висновок, що структурність спри­йняття первинна, а не формується в процесі научіння, причому емоційність є обов’язковим компонентом цієї структури. У багаторазових експериментальних дослідженнях він показав, що діти малюють безглузді зображення принципово інакше, чим осмислені, котрі грунтуються на схематизації і словесному контролі.

РУБІН Е. Д. (1886-1951 pp.). Народився в Копенгагені, помер у Холті. Датський психолог. Освіту одержав у коледжі Соломанна, потім вивчав філософію в університетах Копен­гагена (1904-1915 pp.). Тут же, після успішного проходження. конкурсу, зайнявся дослідженням симультанного світлового контрасту під керівництвом А. Леммана, І. Геттінгена (1911-1914 pp.) Там же працював у лабораторії Г. Мюллера разом з Д. Катцем і під керівництвом Е. Гуссерля. У 1910 р. Рубін ­магістр психології, а в 1915 р. – доктор філософії. З 1916 по 1921 р. він – викладач Копенгагенського університету; з 1921 по 1922 р. – доцент; 1922 – професор експериментальної психології (як спадкоємець А. Леммана керував психологічною лабораторією). Був обраний президентом Інтернаціонального конгресу з психології.

Своєю широковідомою роботою “Візуально сприймані фігури” про співвідношення фігури і фону вчений вплинув на подальший розвиток теорії гештальтпсихології. Тут він дав опис суб’єктивних ознак фігури і фону. Фігура, на відміну від фону, являє собою форму, виступає вперед, краще запам’ятовується, фон здається чимось безупинним, що знаходиться за фігурою, фігура сприймається як предмет, а фон – як матеріал; зміна одного тільки фону може призвести до того, що фігура перестане розпізнаватися, при цьому кожна з прилеглих частин може сприйматися і як фігура, і як фон. У1921 р. він створив класичне зображення обернених фігур, (“Ваза Рубіна”), що здається то двома келихами, то двома обличчями.

ПРИНЦХОРН Х. (1886-1933 pp.). Народився в Німеччині (Вестфалія). Помер у Мюнхені. Німецький психіатр і психоаналітик. Виходець з родини торговця, якій були далекі інтелектуальні і художні запити. Філософську, мистецтво­знавчу і медичну освіту одержав з 1904 по 1918 pp. в універ­ситетах Тюбенгена, Лейпцига, Мюнхена, Фрейбурга, Гей­дельберга (магістр мистецтвознавства 1909 p., доктор філо­софії 1911 p., доктор медицини 1919 р.) Займався медициною, а не співочим мистецтвом, як він хотів після одержання мистецтвознавчої освіти. До цього його змусила психічна хвороба його першої дружини. Ще під час першої світової війни Принцхорн познайомився з професором К. Вільманнсом. Потім з 1919 по 1921 р. він працював у нього асистентом у психіатричній клініці Гейдельберзького університету, де той був директором і одержав від професора завдання вивчити “патологічне мистецтво”. За цей час його колекція (він одним з перших став збирати твори образотворчої діяльності душевнохворих), яка складалася з картин, скульптур, текстів і ін., зросла в багато разів (у даний час це зібрання, більш ніж з 5000 робіт, знаходиться в Гейдельберзькому університеті. Обробка цього матеріалу була описана в його книзі (1922 p.), де вчений розглядав таку творчість як відображення інтен­сивних психологічних конфліктів і властивих їм станів незв’язності, безвихідності, особистісної мінливості, безпри­чинного занепокоєння, порушення і т. ін. Знайомство з цією творчістю громадськості і фахівців зробило зрозумілим психічні захворювання, у першу чергу шизофренію, як особливі форми людського існування.

Саме в Гейдельберзі відбувається знайомство Принцхорна з Л. Клагесом, непохитним прихильником вчення якого він стає. У 1921 р. вчений припинив роботу в клініці і приступив до вивчення глибинної психології, будучи позаштатним аси­стентом у психіатричній клініці К. Г. Юнга в Цюриху. Потім займався психотерапевтичною практикою в Дрездені у творця аутогенного тренування Й. Г. Шульца. Після цього Принцхорн намагався організувати приватний санаторій у Вісбадені, але через фінансові труднощі це починання не увінчалося успіхом. Потім він відкрив приватну психотерапевтичну практику у Франкфурті. У цей час він багато публікує своїх робіт із психоаналізу, психотерапії, психології особистості і харак­терології, наслідуючи систему Клагеса. З 1924 р. є редактором наукового видання, у якому намагається простежити істо­ричний і культурний розвиток на основі біоцентрованої філософії. Він був близько знайомий з Г. Гессе, А. Жидом, Г. Гауптманом. Багато подорожував і читав гостьові лекції. Помер, заразившись тифом під час поїздки в Рим.

ВАЙЦЗЕКЕР В. Ф. (1886-1957 .pp.). Народився в Штудгарті, помер у Гейдельберзі. Німецький лікар-інтерніст, невролог, філософ і психолог, один з найбільших пред­ставників психосоматичної медицини в Німеччині. Після навчання в Німеччині одержав освіту в університетах Тюбенгена, Фрейбурга, Берліна, Гейдельберга (доктор медицини). З 1910 по 1919 р. одержав додаткову освіту з фізіології (м. Криз, Кембридж). З 1914 по 1919 р. був у діючій армії. З 1923 р. він – екстраординарний професор неврології в Гейдельберзі. Великий вплив на його розвиток зробив З. Фрейд, якого він вважав генієм.

Вайцзекер – один із засновників антропологічної меди­цини, що спирається на поняття “буття – у – світі” і “буття – з іншими” і близької за методологічними настановами другій Лейпцизькій психологічній школі (насамперед – “психології цілісності” Ф. Крюгера). її завдання він бачив у розумінні хворобливих симптомів пацієнта в контексті його духовного розвитку, як конкретне і матеріальне свідчення проблем цього розвитку. Учений ввів поняття “коло форми” для характе­ристики взаємин організму і навколишнього світу, відповідно до якого початковою одиницею аналізу повинне бути ком­плексне утворення, що включає в себе і сприйняття, і рух; відповідно до цього поняття “рух очей”, наприклад, повинне супроводжувати сприйняття якої-небудь форми. Він нама­гався реалізувати свої уявлення про медицину цілісності в “антропологічній психотерапії”, де поєднував підходи до людини з позицій природничо-наукової медицини і психо­аналізу, який трактував у екзистенційному ключі, грунту­ючись на вченні Хайдеггера.

КОСТАРБИНСЬКИЙ Т. (1886-1981 pp.). Народився і помер у Варшаві. Польський філософ, логік, психолог і естет. Займав позицію, близьку до матеріалізму, розглядаючи психічне, як відображення об’єктивної реальності, прин­ципово доступної почуттєвому сприйняттю. Ці погляди сполучалися з прагненням до максимальної раціоналізації процесу пізнання, засобом якої вчений вважав логічну реконструкцію мови науки як умову звільнення її від неясних, заплутаних і неоднозначних понять.

Основний принцип психолого-етичної концепції Костарбинського говорить: “людина повинна прагнути до зменшення зла в житті всіх істот, на долі яких вона може вплинути” (12.с.93).

Демократизм і гуманізм психології й етики Костарбинського послаблюються абстрактністю основних категорій: “голос совісті” однаковий для всіх людей і в будь-яких суспільно-історичних умовах.

БАРТЛЕТТ Ф. Ч. (1886-1971 pp.). Англійський психолог. Працював у різних галузях. Але особливо багато – в галузях експериментальної психології мислення, сприйняття, пам’яті; потім – в області військової психології. Автор декількох книг. Функції і структуру пам’яті вчений розглядав у контексті культури.

БЕНЕДИКТ РУТ (1887-1948 pp.). Американський етно-психолог та антрополог. Доктор філософії (1923 p.), професор Колумбійського університету (1948 p.). Учениця антрополога Боаса. Співробітничала-з 1922 року з М. Мід. Досліджувала взаємозв’язок психіки та культури, психології та антропології. Здійснила психологічну орієнтацію антропології. В результаті соціально-антропологічних досліджень прийшла до висновку, що етнічні особливості визначаються переважно соціальним середовищем, в якому суттєву роль відіграє “етос культури” – специфічна сукупність структур основних суспільних цінностей і постанов, які визначають зміст і спрямованість виховання дітей та життєдіяльність дорослих. В1934 р. в статті “Антропологія та аномалія” показала, що уявлення про “нормальне” і “анормальне” є відносними і варіюються від культури до культури. Підкреслюючи культурогенний та релятивістський характер даних уявлень, відзначила, що їх відносність розповсюджується і на соціальну і на сексуальну поведінку людей. Вивчала “транскультурні” фактори, які дозволяють згладжувати та зменшувати етноцентризм і міжнаціональну ворожнечу.

СПІТЦ Р. А. (1887-1974 pp.). Народився у Відні, помер у Денвері (Колорадо). Німецько-американський психоаналітик і психіатр. Освіту одержав у Будапешті, Лозанні, Берліні. У 1910 р. пройшов курс навчального психоаналізу в 3.Фрейда. З 1926 р. працював у Відні, з 1932 р. – у Берлінському психо­аналітичному інституті. У1933 р. емігрував спочатку в Париж, а в 1938 р. – у США, де з 1939 по 1956 р. працював у Нью-Йорку і з 1956 по 1970 pp. – у Денвері.

Вчений відомий своїми дослідженнями дітей, в яких широко використовував метод прямого (прихованого і відкритого) спостереження, кінозйомок і звукозапису. Він виявив наслідки для психологічного дозрівання і розвитку дітей, що виникають при ранньому розлученні з матір’ю і при відсутності взаємин з іншими людьми (ефект “госпіталізму”). Спіти констатував, що нормальна потреба в контакті з’яв­ляється в дитини в 6 місяців, і, якщо в цей час відбувається відділення дитини від близького дорослого, то вона спочатку довго плаче, вимагаючи матір чи того, хто може її замінити, через місяць у неї з’являється реакція втечі (уповзання, схову), якщо до неї хтось підходить; ще через місяць вона починає уникати всіх контактів з навколишнім світом, а потім її реакції на зовнішні

(2 votes, average: 5,00 out of 5)