Історія політичних та економічних вчень – Любохинець Л. С. – 8.3. Становлення ідей історичної школи (В. Рошер, К. Кнісс, Б. Гільдебранд)
Історичну школу на етапі її виникнення представляли: В. Рошер (1817-1894), який написав “Нарис політичної економії” з точки зору історичного методу; Б. Гільдебранд (1812-1878) з роботою “Політична економія сьогоднішнього і майбутнього”; К. А. Кніс (1821-1898), праця якого “Політична економія з погляду історичного методу” стала найбільш послідовним викладом ідей історичної школи.
Ця школа, теорії якої є найяскравішим прикладом альтернативності економічного мислення, постала в першій половині XIX ст. її ідеї були поширені в Англії, Франції, Сполучених Штатах, але найвизначніші праці, побудовані на засадах альтернативності та історичного методу, написали саме німецькі економісти-теоретики. Тому альтернативна (історична) школа політичної економії ототожнюється з німецькою історичною школою.
Своє завдання представники цієї школи вбачали у формуванні на базі історичного методу окремого напряму національної політичної економії – учення про народне господарство Німеччини. Так само, як і Ліст, вони виходили з того, що ідеологія суспільного розвитку є первинною, визначає економічну політику, і отже, спрямовує розвиток економіки. Усі ці автори поділяли погляди Ліста, але всі вони зверталися до категорій, розроблених школою класичної політекономії, і стверджували, що ці категорії не заперечують слушності історичного методу, узгоджуються з ним і роблять картину суспільного життя повнішою. Фактично вони намагалися поєднати принцип державного регулювання і принцип економічної свободи.
Основні методологічні засади Історичної школи (нагадаємо, що вони формувались як альтернатива методології класичної школи):
По-перше, На відміну від індивідуалізму та гедонізму класиків, теорії історичної школи мали комунітарний характер, тобто історична школа виходила з іншого, ніж класики, розуміння “економічної людини”. Щоправда, людина для них так само була і виробником, і споживачем, але належала до певного визначеного суспільства, до певної нації і повинна була свої індивідуальні інтереси узгоджувати з інтересами всієї нації за сприяння держави. Натомість класики розглядали індивіда як частину глобального економічного світу, де відносини впорядковуються економічними законами, без втручання держави;
По-друге, Історична школа Предмет політичної економії Вбачала в дослідженні народного господарства певної країни;
По-третє, Відрізнялась історична школа від класичної і Методом дослідження. Вона використовувала історичний метод, сутність якого трактувалась у такий спосіб: коли йдеться про національне суспільство як певну історичну спільність людей, то необхідно враховувати, який саме потенціал, які надбання має в своєму розпорядженні нація і якими способами вони формувались. Отже, необхідно дослідити всі економічні та позаекономічні чинники національного суспільного прогресу. Аналіз суспільного розвитку необхідно використовувати не лише для розвитку теорії, а й для того, щоб впливати на цей розвиток.
Керуючись історичним методом, представники історичної школи в основу аналізу покладали позаекономічні чинники як визначальні.
Слід також звернути увагу на те, що представники історичної школи, критикуючи теоретичні засади класиків, водночас користувалися деякими з них.
Лідером історичної школи був Вільгельм Рошер (1817-1894) – професор Геттінгенського університету. У 1843 р. він публікує свою відому працю “Короткі основи курсу політичної економії з погляду історичного методу”. Йому також належить “Історія англійської політичної економії XVI-XVII ст.” (1851), “Система політичної економії” у п’яти томах (1854-1894), “Історія національної політичної економії у Німеччині” (1874).
Рошер ставить своїм завданням доповнити й розвинути теорію класичної школи і водночас вплинути на формування національної політики. Досліджуючи історію становлення й розвитку економічних процесів у різних країнах, він намагається встановити причини їхніх національних особливостей.
Історична школа в особі Рошера мала рішучого поборника еволюційного шляху розвитку суспільства і супротивника революційних перетворень. Він бачив історичну перспективу, критикував класичну школу за те, що вона, розглядаючи капіталістичні відносини як результат цивілізаційного прогресу, водночас оголошувала їх незмінними і вічними. Натомість Рошер не заперечував доцільності втілення в життя соціалістичних ідей, але тільки реформістським шляхом.
Іншим представником німецької історичної школи був Бруно Гільдебранд (1812-1878) – професор університетів у Мардурзі, Цюріху, Берні, Ієні. Його основна праця “Політична економія сучасного і майбутнього” мала на меті, за його власними словами, “відкрити шлях для основного історичного погляду в політичній економії” і перетворити її на теорію економічного розвитку народів. Історія у Гільдебранда – це не лише засіб доповнення економічних теорій, а зброя повного оновлення науки. Політична економія, на його думку, мала бути наукою про закони економічного розвитку нації.
Він значно рішучіше, ніж Рошер, критикував класичну школу за її метод, не визнавав об’єктивності економічних законів, універсальності узагальнень, принципу індивідуалізму.
За основу еволюційного розвитку людства він бере проблему обміну і виділяє три періоди, три фази еволюції: натуральне господарство, грошова та кредитна економіка.
Вершиною прогресу економіки, на думку Гільдебранда, є кредитне господарство. Ця форма господарства будується на справедливому обміні й розподілі, для якого не потрібні гроші, її Гільдебранд фактично ототожнює з плановою економікою, що функціонує задля задоволення конкретних, наперед визначених потреб споживачів і є можливою завдяки високим моральним якостям громадян суспільства. Роль держави полягає в керівництві соціально-економічним процесом.
Праця третього представника історичної школи Карла Густава Адольфа Кніса (1821-1898) – професора Фрейбурзького (1855- 1860) та Гейдельберзького (1865-1896) університетів “Політична економія з погляду історичного методу” (1853), перевидана 1883 р. під назвою “Політична економія з історичного погляду”, була прикладом такої наполегливості й послідовності викладу цієї проблеми, якої не було ні в Рошера, ні в Гільдебранда. У цій праці теж досить чітко визначається критика класичної школи та необхідність розвитку національної політичної економії. Кніс виходить з того, що рівень економічної могутності суспільства і теоретичні концепції, котрі його відображають, є результатом певної передісторії розвитку, а сам цей рівень є тільки перехідним етапом до подальшого прогресу. Економічна доктрина не може свідчити про рівень розвитку суспільства, оскільки категорії, якими вона оперує, мають місце в будь-якій господарській системі, але за різних умов відіграють різну роль.
Кніс, як і його попередники, поділяв думку про можливість свідомо впливати на суспільні процеси за умови, що їхня генезу буде добре відомою, а мета, заради якої здійснюватиметься цей вплив, – суспільно-значущою.
Німецькі економісти, виходячи з ідеї німецької національної єдності, розробили історичний метод дослідження і скористалися з нього для заснування нового напряму політичної економії, основою якого стало вивчення закономірностей розвитку національного народного господарства, визначальної ролі держави в цьому процесі. Слід звернути увагу на те, що цей напрям заперечував космополітизм класиків та геополітизм англійських економістів.
Доктрина історичної школи еволюціонувала, пристосовуючись до вимог часу. Особливо важливою є така деталь: теорії суспільного розвитку формулюються національною школою політичної економії (з особливим наголосом на необхідності застосування історичного методу) саме тоді, коли перед Німеччиною постала необхідність реформувати суспільний уклад, щоб вивести економіку з кризи.
Це наводить на думку, що формування альтернативних напрямків у розвитку економічної теорії пов’язане з особливим, перехідним періодом у розвитку національних економік. Тому альтернативні моделі розвитку є особливими, мобілізаційними, основними умовами їх реалізації є активна роль держави та інших інституціональних суспільних структур. Така мобілізаційна модель передбачає врахування всіх аспектів суспільного життя і суспільної економіки: від законів саморегулювання до менталітету нації (часто свідомо сформованого).
Такі теорії були популярними і в інших країнах, стан розвитку яких потребував мобілізації зусиль нації для трансформування економіки.
(2 votes, average: 5,00 out of 5)