Історія політичних та економічних вчень – Любохинець Л. С. – 6.2. Розвиток ідей класичної школи у Франції. Ж.-Б. Сей
6.1. Історичні умови виникнення пізньої класичної політичної економії на межі XVIII-XIX ст.
Ідеї класичної політичної економії швидко розповсюджувалися в різних країнах. Найбільше поширення вони знайшли в Англії і Франції – країнах, де у першій третині XIX ст. завершився промисловий переворот, а буржуазія стала пануючим класом.
Прийшовши до влади, буржуазія вдалася до прийняття антиробітничих законів, що викликало масовий протест з боку найманих робітників і загострило суперечності між найманою працею і підприємцями. У 30-х pp. XIX ст. класовий антагонізм переріс у відкриті повстання ткачів у Франції, привів до виникнення організованого робітничого руху в Англії у формі чартизму.
У 1825 р. розгорнулась перша в історії світова криза надвиробництва, яка породила масове безробіття і значне погіршення становища трудящих мас. Склалась нова економічна і політична ситуація, яка засвідчила, що механізм функціонування ринкової економіки значно складніший, ніж це уявлялось Смітом і Рікардо.
Усе це викликало появу нових поглядів на розвиток реальних економічних процесів, які не завжди або й зовсім не відповідали основним постулатам класичної політичної економії. Уже в середині XIX ст. не залишилося жодної ідеї Сміта, яка б не була переглянута, модифікована або й спростована.
У 20-40-х pp. XIX ст. в англійській політичній економії провідне місце займала рікардіанська школа – течія послідовників Д. Рікардо. Вони систематизували і конкретизували вчення Д. Рікардо, а згодом утворили окремий напрям класичної політичної економії, намагаючись поєднати теорію трудової теорії вартості Рікардо з теорією витрат виробництва Ж.-Б. Сея і Т. Мальтуса. Це насамперед стосується Дж. Мілля, Дж. Мак-Куллоха, Р. Торренса, Дж. С. Мілля. З цього розпочалось розкладення рікардіанської школи.
Водночас в 30-40-х pp. XIX ст. з’явились і відверті критики вчення класичної політичної економії, які заперечували справедливість основних її висновків. Це були насамперед британський економіст Н. Сенюр, Ф. Бастіа із Франції, Г. Ч. Кері в СІНА, представники історичної школи в Німеччині.
6.2. Розвиток ідей класичної школи у Франції. Ж.-Б. Сей
Жан-Батист Сей (1767-1832) – народився в сім’ї ліонського купця, фабрикант, завідуючий кафедрою політекономії Паризького університету. Його головні праці: “Трактат політичної економії” (1803) та “Повний курс політичної економії” (1828).
Пояснюючи погляди Сміта на предмет і метод політичної економії, Сей у чіткій формі виклав своє їх бачення. За визначенням Сея, політична економія – наука виключно про спонтанний (самочинний, об’єктивний) економічний устрій, “про закони, які управляють багатствами”, є простим викладом способу, за яким “утворюється, розподіляється і споживається багатство”. Тому економічну науку, за переконанням Сея, потрібно відділити від політики і статистики. У Сея політична економія – наука чисто теоретична і описова.
Економічні закони, У тлумаченні Сея, подібні до законів фізичних – їх не встановлюють, а відкривають, їх не творять люди, вони випливають із природи речей, управляють законодавцями і державами не знають державних кордонів.
Сей завершив критику поглядів фізіократів на продуктивну працю розпочату ще А. Смітом. На відміну від А. Сміта, він вважав продуктивною і працю у сфері послуг. Отже, будь-яку корисну працю Сей трактував продуктивною. Виробляти, міркував французький економіст, означає просто створювати корисності, збільшувати здатність речового продукту чи послуг задовольняти людські запити і потреби.
Цими положеннями Сей започаткував теорію корисності, згідно якої виробництво створює корисність, а остання надає предметам цінність. Він знаходився біля витоків теорії спадної корисності – одного із основоположних економічних законів.
У своїх працях він аналізував і систематизував погляди А. Сміта, а також висунув дві головні ідеї:
А) Закон Сея, Суть якого полягає в тому, що сукупний попит породжує сукупну пропозицію; цей закон називають ще теорією ринків;
Б) Теорія трьох факторів виробництва (праця, капітал і земля), які Сей називав продуктивними послугами.
(2 votes, average: 4,50 out of 5)