Історія політичних та економічних вчень – Любохинець Л. С. – 4.3. Політико-правові концепції обгрунтування абсолютизму
Відродження – це період культурного й ідейного розвитку країн Західної Європи, перехідний від середньовічної культури до культури Нового часу, зумовлений зародженням капіталістичних відносин. Виділяють декілька етапів його розвитку: Проторенесанс (друга половина XIII-XV ст.), Раннє Відродження (XV ст.), Високе Відродження (кінець XV – перша чверть XVI ст.), Пізнє Відродження (з XVI ст.).
Термін “відродження” увів у науковий обіг італійський історик Джорджо Вазарі (1511-1370) у 1550 році і пов’язував його з епохою античності. Основою Відродження був гуманізм. Основоположником гуманізму був італійський поет Франческо Петрарка (1304-1374). Його ідеї підтримував Л. Бруні (Аретіно), який підтримував всебічний розвиток особистості, заперечуючи тиранію. Він створив теорію республіканізму – найсправедливішого суспільства, що є умовою реалізації свободи волі як свободи особистості.
Коли говорять про Відродження, мають на увазі період кризи римсько-католицької релігії і формування антисхоластичного типу мислення, гуманістичної культури, мистецтва і світогляду. За досить короткий час, порівняно із середньовіччям, суспільною свідомістю було опановано ідеї свободи і гідності людської особистості, яка прагнула щастя на землі, а не у потойбічному світі. Проблеми формування держави, її типологічних характеристик спричинили політичні дискусії гуманістів кінця XIV – початку XV ст. У цей час з’являється концепція флорентійського республіканізму. Поява монархічних концепцій узаконювала абсолютистські тенденції держав. Створюється грунт для Реформації (reformation – перетворення) – широкого суспільного руху, спрямованого проти тоталітаризму католицької церкви, яка багато в чому перебрала на себе поліційні функції по відношенню до пастви.
У XV ст. в Західній Європі спостерігається посилення самодержавства. Політична влада, що донедавна була розпорошена між васалами та корпораціями, опинилася в руках короля, від якого залежало зміцнення національної єдності і злагоди, яка була вкрай необхідна в умовах поширення буржуазних відносин та формування національних ринків. Ідея суверена як джерела політичної влади в державі стала осередком державно-правових теорій XVI ст. Держава в творчості мислителів цієї доби розглядалась єдиним гарантом мирного співжиття, засобом подолання середньовічної анархії.
Формувалась ідея громадського суспільства, яке б поєднувало інтереси приватних власників. У зв’язку з появою централізованих абсолютистських держав (Франції, Італії, Англії, Росії), почало розроблятись поняття національної держави, під якою розуміють політичне утворення з єдиною територією, єдиним правовим режимом, етнічно однорідним або різнорідним населенням.
Подальший розвиток отримала ідея природного права, формувалися принципи міжнародного права, досліджувалися проблеми співвідношення свободи та права, права й закону, індивіда і держави.
У період Відродження виникло таке розуміння світу й свободи, що поставило людину в центр світоутворення. Одним із мислителів, які підтримували цю ідею, був італійський гуманіст, філософ, граф Піко делла Мірандола (1463-1494). Він був одним із провідних філософів платонівської Академії. Висунув ідею про виключність людської природи та високе призначення людини. Запропонував узагальнити мудрість людства в одному вченні.
Саме дослідженню людської особистості, умов її формування та розвитку присвячений його трактат “Про гідність людини”. У Піко делла Мірандоли свобода людини нічим не обмежена, людина сама творець власного образу. Один із складників гідності індивіда – громадянськість і безкорисливе служіння загальному благу.
Період Відродження позначений творчістю видатних мислителів і політичних діячів, які справили вплив на розвиток вчень про державу і право новітнього часу. Такими мислителями є Н. Макіавеллі та Ж. Боден. їхня творчість відноситься до складного періоду корінних змін у світогляді, коли середньовічна схоластика вже пережила себе, а новоєвропейський раціоналізм лише утверджувався.
Одну із перших світських державно-правових концепцій розробив італійський мислитель, дипломат, політичний діяч, один із першовідкривачів основ політології Нікколо Макіавеллі (1469-1527). Найвідоміші його твори “Монарх” (1513), “Міркування про перших десять книг Тіта Лівія” (1516-1517), “Історія Флоренції” (1520), “Про військове мистецтво” (1521). Він синтезував у своїй творчості політичний досвід активної політичної діяльності на посаді секретаря Ради Десяти, яка очолювала Флорентійську республіку.
Макіавеллі вважав, що суспільство розвивається циклічно: від монархії до аристократії, до республіки та знову до монархії. Таким чином він пояснював повторюваність історичних явищ. При цьому Форми правління держави він поділяє на правильні (як і Аристотель) та неправильні (рис.4.1). Кращою державною формою Макіавеллі вважав республіку, в якій громадяни беруть участь в управлінні державою, мають як приватні, так і суспільні інтереси, вбачають у законі захисника і покровителя.
Рис. 4.1. Форми правління держави за Макіавеллі
Заради зміцнення держави, за теорією Макіавеллі, допустимі будь-які засоби (“макіавеллізм” – політика, що нехтує нормами моралі), але у деморалізованому суспільстві жодна влада не буде ефективною окрім абсолютної монархії. При цьому правитель, як творець держави, перебуває поза законом та мораллю, а критерієм оцінки його діяльності виступає успіх політичних заходів, спрямованих на підтримку та нарощення могутності своєї держави.
Макіавеллі розрізняє три функції державної влади (рис. 4.2).
Рис. 4.2. Функції державної влади за Макіавеллі
Макіавеллі, абстрагуючись від конкретно історичних форм держави, ввів новий термін “state” (держава) – політичний стан суспільства, політичних відносин з органами влади, правом, відповідним діючими законами. При цьому важливим атрибутом держави є політична влада, яка проявляється в здатності правлячих кругів примушувати підлеглих до покори, а джерелом розвитку держави та зміни її форм є взаємна боротьба народу та аристократії.
Теоретиком державного суверенітету був французький філософ, юрист, економіст і державний діяч Жан Боден (1530-1596). Основні ідеї він виклав у працях “Метод легкого вивчення історії” (1566), “Відповідь п. Мальтруа…” (1568), “Шість книг про республіку” (1576). Подібно Макіавеллі, мислитель ставить інтереси держави вище релігійних. Боден чітко сформулював і всебічно обгрунтував поняття “суверенітет”, як одну з найсуттєвіших ознак держави (абсолютну, ніким не обмежену верховну владу над громадянами).
Рис. 4.3 Ознаки держави за Ж. Боденом
Розглядаючи форми правління, Ж. Боден віддає перевагу абсолютній монархії, яка є найприроднішою з усіх форм. Найкращою є така держава, у якій суверенітет належить монархові, а управління має аристократичний, демократичний характер. Він був противником теорії змішаної форми держави, при якій суверенітет поділений між монархом, аристократією та народом. Мислитель, слідом за Макіавеллі, обгрунтував вимогу політичної централізації країни. Доводячи необхідність державного суверенітету, сильної монархічної влади, Ж. Боден окреслював межі діяльності цієї влади дією релігійних, природних та суспільних законів.
Ж. Боден виступав за необхідність вільної торгівлі, головну причину подорожчання товарів вбачав у зростанні потоку дорогоцінних металів в Європу. Він був прихильником кількісної теорії грошей і у 1576 р. обгрунтував зміну рівня цін (інфляцію) результатом зміни співвідношення між кількістю грошей і товарів.
(2 votes, average: 4,00 out of 5)