Історія політичних та економічних вчень – Любохинець Л. С. – 3.3. Політико-правові вчення мислителів і юристів середньовіччя
Починаючи з XII ст. докорінно змінилося обличчя західноєвропейських країн:
– була подолана феодальна роздробленість;
– утверджувались станово-представницькі форми правління, які гарантували стабільність у суспільстві, ліквідацію колишніх внутрішньодержавних перепон;
– активізується процес формування національних ринків;
– зростають та багатіють міста як центри ремесла і торгівлі;
– змінюється соціальна структура суспільства (поряд із духовенством та дворянством з’являється третій стан – міське бюргерство).
У XII ст. виникло феодальне міське право (“Магдебурзьке право”), яке виводило міста з-під юрисдикції феодалів і надавало їм власне самоврядування, встановлювало порядок виборів і функції міських органів влади, суду, об’єднань ремісників і купців, регулювало ряд цивільно-правових відносин. З’являються нові держано-правові концепції, що пропонували значну корекцію суспільного устрою, по-іншому визначали роль і призначення держави. Нові державно-правові концепції обгрунтовували ідею централізованої держави і політичного миру.
Представником такого напряму політичної думки цієї доби був італійський мислитель, ідеолог представників нового стану міщан (бюргерства) Марсилій Падуанський (бл. 1275 – бл. 1343). Він був прибічником аверроїзму (вчення арабського філософа Ібн-Рушда, яке заперечувало акт одночасного божественного творіння світу і визнавало Бога першопричиною всього сущого), свою концепцію виклав у творі “Захисник миру” (1324).
Новизна поглядів мислителя визначалась наступним:
– він один із перших в історії європейської державно-правової думки створив нове вчення про державу, побудоване на раціональних засадах;
– першим висловив ідею верховенства закону в суспільстві;
– близько підійшов до проблеми розмежування духовної і світської влади;
– поділяв світську владу на законодавчу і виконавчу.
М. Падуанський заперечував феодальну роздробленість держав, а церкву звинувачував у багатьох негараздах суспільства, пропонував підпорядкувати її світській владі та обмежити сферу впливу, звузивши її до розв’язання проблем духовного життя людей.
Теорія світського правління М. Падуанського базувалась на безпосередній практиці розвитку італійських міст-держав із самоврядною формою правління. Мислитель вважав, що держава виникає внаслідок поступового ускладнення форм людської спільності. Держава є виразником політичної влади, джерелом якої є народ. Від народу походить як світська, так і духовна влада. Як виразник політичних поглядів свого стану (бюргерства), філософ підкреслював, що метою держави є створення умов для достойного існування людини, досягнення нею “громадського щастя”, під яким розумілись захист власності і свобода роду занять. Але для реалізації цих цілей у державі має бути політичний мир, який досягається узгодженням функціонування усіх органів управління і створення відповідного правового порядку, спрямованого захистити особу і її майно.
М. Падуанський заклав основи ідеї народного суверенітету, поставивши знак рівності між поняттями “народ” і “суспільство”. Він вважав народом усіх громадян, які беруть участь у громадському управлінні, але позбавив цих якостей дітей, рабів, іноземців і жінок. Виходячи з ідеї народного суверенітету, мислитель називав найдосконалішу таку державу, де монарх є виборною особою. Саме монархія, як одноособове правління, здатна захистити інтереси народу.
Розглядаючи проблеми права М. Падуанський
По-перше, Розрізняв соціальні норми, що регулюють суспільні відносини, відокремлюючи релігійні, моральні та правові форми;
По-друге, Вважав, що право виникає разом із державою, воно не існує поза державою, тому право поділяв на божественне (складається із приписів Нового Заповіту) та позитивне (втілення волі держави);
По-третє, Вважав, що позитивне право (людський закон) – це правила, що регулюють поведінку людей на засадах наказу, заборони, дозволу і здійснюються шляхом примусу. Його завдання полягає в регулюванні відносин у державі та контролі над владою, у стримуванні її від свавілля та зловживань;
По-четверте, Розмірковуючи над законодавчим процесом і виконанням законів у державі, філософ фактично підійшов до проблеми поділу влади на дві гілки: законодавчу та виконавчу.
Вагомий внесок у розвиток новітніх поглядів на державно-правові явища зробили Середньовічні юристи. Одним із напрямів дослідницької роботи різних юридичних шкіл X-XI ст. було порівняння чинного в країнах права з римським правом. Відбувалася активна рецепсія (пристосування норм римського рабовласницького права до регулювання феодальних відносин) римського права. Розуміння сутності права знову звелося до ідеї справедливості та пов’язаних з нею природно-правових уявлень і політичних поглядів.
Теорію природного права Нового часу започаткували Павінська, равенська і римська школи права, Які в основу своїх дослідницьких підходів поклали справедливість як критерій всякого права.
На початку XII ст. юрист Ірнерій (1065-1125) заснував Школу глосаторів, Основним напрямом діяльності якої стало тлумачення рукопису XI ст. “Дигести Юстініана”. Діяльність глосаторів утверджувала в юридичній практиці пріоритет правових норм і законів. З результатами діяльності представників цієї течії у середині XIII ст. було видано окремий збірник, який суди використовували як джерело чинного законодавства.
Вчення глоссаторів розвинули представники юридичної думки Італії XII-XIV ст., які знову звернулися до ідеї природного права і вчень римських юристів. Це були так званні Постглосатори (Луллій Раймунд). Вони вважали природне право правом найвищої категорії, вимогам якого мали відповідати норми чинного позитивного права. Постглосатори застосовували правила схоластичної логіки (католицька теологія, орієнтована на виправдання церкви) і вважали волю природним правом, а рабство – породженням насильства.
Найвизначнішим постглоссатором був італійський професор Бартолл де Саксоферрато (1313/1314-1357). Бартолл де Саксоферрато та його послідовники бартолісти, глосатори та постглосатори продовжували розвиток юридичної науки та прагнули узагальнити і систематизувати правові поняття, а також поєднати основні положення римського права з поняттями канонічного, міського, звичаєвого права.
З 1221 до 1235 року німецький дворянин і знавець права Ейнке фон Репков (бл. 1180 – після 1233) склав “Саксонське зерцало” – збірник норм звичаєвого права і судової практики північно-східної Німеччини з коментарями укладача. Одна із головних ідей роботи – ідея суспільного миру та припинення феодальних міжусобиць, причиною яких були домагання церкви світської влади. Ейнке фон Репков виклав теорію “двох мечей”, за якою Бог надав земному царству два мечі для захисту християн: Папі призначений духовний меч, а імператору – світський меч. Таким чином, папа не може встановлювати ніякого права, яке погіршувало б земське право. Ейнке фон Репков виступив проти рабства і кріпацтва. Його правові вчення відобразили тенденцію до скасування “першого” права до закріпачення людей у Західній Європі XIII ст.
Середньовічні погляди на державу і право відобразили і прихильники гуманістичної школи права (XIV ст.). Вони заперечували феодальну роздробленість, відстоювали ідею централізованої держави з єдиним кодифікованим законодавством. Юристи-гуманісти значну увагу приділяли дослідженню джерел римського права, погодженню його з нормами чинного національного права, яке регулювало якісно нові суспільні відносини.
Прихильником ідей природного права був англійський філософ кінця XIII ст. першої половини XIV ст., францисканець Вільям Оккам (бл. 1285-1349). Всупереч теологічним поглядам того часу, він різко критикував посягання папи на світську владу. У своєму політичному трактаті “Діалог” мислитель рішуче засуджує верховенство влади папи, ієрархічну структури католицької церкви, деспотичний моральний і духовний диктат католицизму.
Основні політико-правові ідеї Вільяма Оккама:
– повна незалежність короля від папи;
– верховенство імператорської влади стосовно римського престолу;
– влада папи залежить від собору віруючих;
– собор має право обирати і зміщати римських пап.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)