Історія філософської думки в Україні – Огородник І. В. – 2. Організація державності. Християнізація русі як зміна світоглядних та культурно-ціннісних орієнтирів

Процес соціалізації наших пращурів проходив типовим для більшості народів світу шляхом. Як встановлено В. Петровим, уже за часів трипільської культури їх поселення будувалися відповідно до родових зв’язків, де рід виступав основною клітиною соціальності, уособлюючи велику родину, яка працювала на своєму дворищі, мала спільне майно, вела спільне господарство під проводом свого старшини.

Визначаючи особливості роду праукраїнців, І. Крип’якевич характеризував його як суспільну групу, невелику, але дуже суцільну, злучену зв’язками крові і спільними інтересами. Солідарно заступаючись за своїх членів, рід обороняв їх, а в часи війни члени роду виступали як один бойовий відділок, свідомий того, що бореться за свої оселі, майно, своїх дітей. Родини, що вели своє походження від одних предків, об’єднувалися в одне плем’я. Кожне плем’я мало свої окремі господарські інтереси, територію розселення, творило свою військово-оборонну організацію, власне князівство. У міру потреби створювалися родоплемінні союзи, проте вони мали тимчасовий характер і розпадалися після виконання своїх функцій.

Форму суспільної організації східних слов’ян грецькі письменники називали демократією, однак ця форма не мала нічого спільного з грецькою демократією в повному розумінні цього слова, оскільки на чолі роду, племені, племенного союзу стояв провідник, якому підпорядковувалися всі. Недоречно називати форму тогочасної суспільної організації праукраїнців державою. Це були лише її підвалини. Крім того, більш суспільно організовані сусіди не були зацікавлені в об’єднанні слов’янських племен, відтворенні ними своєї державності. Та все-таки вже у IV ст. на теренах нашої Вітчизни виникла суспільна організація з типовими атрибутами державності, в тому числі й спільною територією як осередком зіслов’янення інших племен, що проживали на ній.

Це була держава антів, які осідали на південних землях України. її історична роль полягала в тому, що праукраїнський народ не тільки знайшов важелі для свого державотворення, а й вперше організував державу, яка мала спільну територію і дала назву цілому народові. Проіснувавши майже три століття і залишивши помітний слід в історії, держава антів упала під ударами азіатських орд, а її населення було змушене скотитися на смуту лісів – Подніпров’я, Київщини, Чернігівщини і далі на північ та схід. Саме тут у V ст., ймовірно, під впливом антської держави, організувалося державне утворення під проводом князя Кия, яке в VI-VII ст. стало центром світової торгівлі, культурним осередком, найбільшим у Європі, що отримало потім назву Київської Русі. Як уже зазначалося, у XIX ст. цією історичною метафорою відповідно до певних історіософських концепцій було позначене державне утворення східних слов’ян на чолі з Києвом. Виникнувши “знизу”, тобто під безпосереднім впливом життєвих потреб східнослов’янських народів, після віроломного вбивства руських-князів Аскольда і Діра, Русь потрапила під провід варязької династії Рюриковичів, перетворившись за часів Олега в ранньофеодальну державу типу централізованої монархії, яка могла розвиватися тільки через зовнішню експансію з властивими їй для того часу методами – мілітарними. Варяги увійшли в місцеву панівну верхівку, зайняли в ній головні місця, надавши державній владі військового характеру, сперши її на полки чужоземних вояк.

Отже, роль варягів полягала не в утворенні держави, а в тому, що вони внесли в державну організацію нові форми – мілітарні, підштовхнули до нових утворень, об’єднали країну в одну цілість на теренах багаторічної осілості східнослов’янських племен, пращурів сучасних українців, від Карпат до Волги, що, власне, й було завершено завойовницькими походами Святослава. Однак при орієнтації князів варязького проводу на мілітарні методи зовнішньої експансії з їх поля зору випадало завдання внутрішньої розбудови держави. Останнє стало справою Володимира Святославича, який, обмеживши варязький мілітарний дух, став опиратися на місцевих “кращих людей”, піднімав авторитет Київської держави як рівноправного партнера серед інших держав. Це вдалося зробити завдяки укріпленню соціально-політичних основ держави, де важливу роль відіграла також орієнтація Володимира Святославича на прийняття християнства.

Як уже зазначалось, спорудження язичницького пантеону на київській горі не перетворило Київ у єдиний ідеологічний центр всієї Русі. Так рішуче, як колись стверджував язичницькі порядки, Володимир порвав з ними і ввів християнство. Християнство з його монотеїзмом, ієрархізмом святих, розвитком вчення про панування і покору, проповіддю непротивлення злу насильством якнайбільше відповідало державному ладу та ідейним принципам феодальної держави порівняно з язичництвом з його політеїзмом і схильністю до духу буремності. І хоча християнство було відоме на Русі задовго до офіційного його введення, але саме 988 р. для літописців, що належали до духовного стану, став тим рубежем, який поділив історію східних слов’ян на два періоди: язичницький, коли руський народ перебував у повному мороці та невігласності, і християнський, що приніс світло високої культури в його пітьму. Введення християнства розглядалось по суті як акт народження нової людини, позбавленої її багаторічної гріховодності.

Введення нової релігії було не простим актом і зустріло протидію широких верств руського суспільства. Неймовірно, щоб киян хрестили в Дніпрі одночасно, як це описано в літописах. Таке колективне хрещення можливе тільки як демонстрація представництв вищих верств, як приклад для населення. Без радощів було сприйнято введення християнства і в самому Києві, де, як пише літописець, “плакохусе его неверни людне, еще бо не бяху прияли святого крещенья”.

У Новгороді проти прийняття християнства спалахнуло повстання. Посадник Добриня і тисяцький Путята примусили новгородців хреститися насильно: Путята хрестив мечем, а Добриня вогнем. В народі ще довго “потай” поклонялися язичницьким богам, “под овином приносили жертви бесам, болотам і кладезем”. Церковники жалілися, що на “грища з бісівськими танцями” люди збираються з більшим бажанням, ніж на богослужіння. Тому заяви деяких письменників про те, що 988 р. став роком повного прийняття християнства Київською державою, котра прийняла його без особливих перешкод (Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. – С. 31), не витримують критики. Переконливим свідченням відомих письмових джерел про повільність процесу християнізації Русі є матеріали могильників того часу. Дійсно, під впливом нової релігії уже в IX ст. відбувається поступова зміна похоронних обрядів: поряд з трупоспаленням з’являються і трупопокладання.

У X ст. тенденція до збільшення похорон, виконаних за обрядом інгуманації, стає ще очевиднішою. Мерців стали ховати в позі людини, що спокійно спить. Людина мала залишатися людиною і по той бік життєвої межі, отримуючи вічний спокій. Вона – мрець, і їй не загрожує перетворення на вовка або птицю. На рубежі X – XI ст. у великих центрах простежується повна відмова від язичницьких ритуалів спалення. Однак не слід вбачати в цьому повну перемогу християнського світогляду. Новий обряд приживався значно швидше, ніж вся система ідеологічних поглядів давньоруської людини, в якої ще довго зберігалися язичницькі елементи – тризна, посипання мерця попелом, могильні насипи, ритуальна їжа тощо (Боровский Я. Е. Мифологический мир древних киевлян. – К., 1982. – С. 88-100).

Язичницькі елементи особливо чітко виступають у творах художнього ремесла доби Київської держави – змійовики, діадеми, колти, браслети-наручі. На всіх них поряд з християнською символікою постає і язичницька: дерево життя, танці скоморохів, зображення фантастичних звірів і птахів. Складаючи нижній прошарок духовної культури народу, особливо в тих іпостасях, що безпосередньо стосувалися життя простих людей, елементи язичництва, які складалися впродовж тисячоліть, проіснували в українських селах кілька століть після хрещення Русі і, як показав Б. А. Рибаков, добре зафіксовані етнографами XVI-XIX ст. (Рыбаков Б. А. Городское язычество в древней Руси // Тез. докладов сов. делегации на V конгр. МУСА. – М., 1985. – С. 5).

Елементи язичництва довго трималися не тільки серед селян, а й серед феодалів, християнський світогляд і обрядність яких носили часто формальний характер (Тихомиров М. Н. Начало христианства на Руси. Древняя Русь. – М., 1975. – С. 271). Прийняття християнства було перемогою для тих, хто вже сповідував цю віру. Для простого народу це було трагедією, адже не так просто було відмовитися від усталеного світогляду, звичаїв, обрядів, які впродовж багатьох поколінь служили йому орієнтирами.

При розгляді питання про християнізацію Русі потрібно враховувати й те, що в X ст. Київ був містом з 50-тисяч-ним населенням, яке налічувало 60 професій ремісників, мало міцні торговельні зв’язки з Європою, Візантією, Сходом, розширюючи їх до Месопотамії і Єгипту. Цілком зрозуміло, що тут були колонії різних народів, і не тільки християнських, що зумовлювало поліфонізм думок, з якими, як і з попередніми чинниками, руська православна церква не могла не рахуватися.

Як князівська церква, де авторитет князя був вищим від авторитету церковних ієрархів, руська православна церква з допомогою князівської влади і сили утверджувала свою віру, придушувала язичницькі вірування, проте вони продовжували жити в низах. Тому в реальному житті нова релігія стверджувалась не тільки через заперечення старої, а й пристосуванням до язичництва, накладанням християнської моделі світу на модель, вироблену в культурі східних слов’ян в більш ранні періоди їх історії. Прагнучи вписати свою культуру в традиційну, руська православна церква споруджувала храми на місцях капищ, давала слов’янським богам нові імена, приводила річний цикл язичницького світу до відповідності з християнським світоглядом. Так, новорічні свята збіглися з церковними святами Різдва і Хрещення, день бога Ярила 3 липня – з днем Трійці, день Перуна став днем Іллі-пророка, Успення богородиці почали святкувати 15 серпня – день традиційного збирання врожаю. Висвітлене певною мірою формувало специфіку християнства на Русі, яка крім особливості окремих елементів обрядності відрізнялася підвищеним культом богородиці, мовою самої церкви. Якщо серед більшості держав Європи мовою церкви вважалась грецька або латина, то на Русі такою мовою стала староболгарська (македонська), яка, трансформуючись в церковну, стала літературною мовою, дійсно спільною для українців, білорусів і росіян, як латина на Заході.

Тим більше, прийняття християнства дійсно було прогресивним для Русі, оскільки вона, як і деякі інші європейські країни, минаючи стадію рабовласницького ладу, прийшла до феодалізму. Християнізацією Русь остаточно визначила своє входження в загальний європейський історичний культурний ландшафт, розширивши економічні, політичні і культурні зв’язки з своїми сусідами – християнськими державами Європи. Виявившись найбільш адекватним відображенням буття людини в епоху феодалізму, християнство мало сильний вплив на процес формування давньоруської народності, сприяло єднанню всіх давньоруських земель. Треба бути справедливим, зазначивши, що на посилення цього процесу значний вплив мало крім проповіді загальної ідеї єдності народів, добра, справедливості звернення руської православної церкви до виконання миротворчої, судової, культурно-просвітницької та лікувально-оздоровчої місії серед різних верств давньоруської держави.

Разом з феодалізмом і християнством на Русі закріплювався і новий світогляд, домінантою якого стало сприйняття значущості людини і людства в навколишньому світі. При всьому тяжінні язичницького світосприйняття з його втіленням божественного в природі, воно все-таки ставило людину в залежність від природи, сіючи страх перед нею, оскільки вона залишалась пануючою над людиною. Християнство винесло божество за межі природи, поставило в її центрі людину. Віднині стало аксіомою, що людина – центр Всесвіту, і лише в ній є сенс існування світу. Однак світ, природа не залишалися самі по собі і в собі. Природа розглядалась як така, що служить людині, допомагає їй матеріальними благами, через неї Бог передає людині заповіді поведінки. Всесвіт повертається до людини, співчутливо бере участь в її долі. Саме під впливом цього людина виправила плечі, світ постав перед нею своєю широтою, вона втратила страх перед світом, намагаючись підпорядкувати собі навколишній простір, відкрила для себе далекі країни, зв’язки з якими почали налагоджуватись завдяки християнській релігії. Русь, об’єднана у феодальну державу, одну з найбільших у тогочасному світі, кличе до далеких переїздів і навіть переселень завдяки монументалізму нового світорозуміння.

Водночас з відкриттям світу християнством відкривається й історія. Якщо в язичництві домінувало річне уявлення про світ, замикаючи час у річний цикл земних сезонів: весни, літа, осені, зими, то християнство принесло уявлення про тисячолітні зміни в долі багатьох народів світу. Уява про старовину як деяку єдину епоху, де відбувається все сезонно і щорічно, змінюється поглядом історичним, згідно з яким усе відбувається в певні роки від створення світу. Історія отримує певний світоглядний сенс і об’єднує собою все людство, де історія тієї чи іншої країни стає частиною світової історії. Монументалізм світорозуміння доповнюється його динамічністю.

Викладене аж ніяк не може бути підставою для абсолютизації ролі християнства в житті давньоруського суспільства та ідеалізації його тогочасного становища. Як князівська церква, залежна від князівської влади, якою вона була і залишалася, вірою і правдою прислуговуючи всім властям – від царської до більшовицької, руська православна церква виконувала одночасно роль духівника і васала.

Виступаючи основою духовного єднання народів, християнство все-таки залишилось неспроможним повністю здолати феодальний “атомізм”, який особливо посилився з переходом від централізованої монархії до федеративної, об’єднання вотчинних князів під проводом великокнязівської влади. Закріплюючись на нових землях, приєднуючи їх до Київської держави, київські князі залишали на них своїх посадників, а потім передавали ці землі синам у вотчину. Принцип вотчинного володіння після розподілу Ярославом Мудрим земель Київської держави між синами в останні роки свого князювання закріпився Любецьким з’їздом 1097 р., вплинувши на долю самої Русі, оскільки її єдність ставала тепер повністю залежною від відносин між братами або ж від особистості того, хто займав великокнязівський про вод.

Так, Русь минула етап розвиненого рабовласницького суспільства і прискореними темпами пройшла становлення феодалізму. Однак вона не пройшла школи першого, зате засвоїла досвід другого, особливо у візантійському прояві з його віроломністю, підступністю, а особливо боротьбою за владу. За відсутності римських засад державотворення, де завойовувалися не землі, а народи через забезпечення громадянства, законності, правопорядку, в Київській державі лише злагода князів-вотчинників давала країні мир, спокій, захист від степовиків і войовничих сусідів. Коли ж між ними злагоди не було, починалася боротьба за великокнязівський стіл, право займати іншу, більш багату або престижну вотчину, виникали смути, усобиці, дріблення Київської держави і пограбування її народу. І знову ж таки тільки за таких князів, як Володимир Святославич, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, які, об’єднуючи давньоруські землі, дбали про внутрішню державотворчу і законотворчу роботу, єдність Київської держави виступала органічною, а не номінальною її якістю, відбувався розвиток освіти, культури, загального визнання Київської держави серед інших країн. Правління Володимира Мономаха і його сина Мстислава стало лебединою піснею Київської держави.

Починаючи з другої половини XII ст. загострюються усобиці, посилюються удільні князівства, особливо північні, а Київ поступово втрачає ознаки загальноруського політичного і культурного центру, лише по традиції залишаючись столицею Русі. В 1169 р. Андрій Боголюбський знищив Київ, завдавши йому таких руїн, яких він зазнавав лише один раз за всю свою історію. В цій руйнації не жаліли ні людей, ні храмів. Були пограбовані Десятинна церква, Софія, забрані книги, ікони, рукописи, інші цінності. І тут, мабуть, правильна оцінка діяльності Андрія Боголюбського як такої, що була спрямована саме проти Києва як політичного центру, а перенесення митрополичої кафедри із Києва до Володимира в тому ж 1169 р. визначило долю Києва і як культурного центру.

Остаточний занепад Київської держави, припинення її динамічного поступу пов’язуються з татаро-монгольською навалою, хоча дійсно, як зазначають М. Грушевський і Є. Маланюк, татарська навала була лише трагічним наслідком внутрішньої хвороби, яка підточувала Київську державу від самого початку. Проте, занепавши як політичний центр, Київська держава залишилася жити в історії слов’янських народів саме своїми надбаннями культури, розквіт яких припадає на X-XII ст. Саме в цей час витворюються такі шедеври архітектури і мистецтва, як Михайлівський золотоверхий собор, церква Спаса на Бересті,

Михайлівський собор Видубицького монастиря, особливо Софійський собор, який не мав собі рівних в історії архітектури і мистецтва того часу. Відкриваються школи, зростає кількість “книжних людей”, де екстенсивна урбанізація сприяє формуванню читацької та слухацької аудиторії, розвитку самого шкільництва. Письменність на Русі, яка, за даними М. Брайчевського, була поширена ще до Кирила і Мефодія, стала об’єктом піклування держави. Уже в 988 р. Володимир Святославич починає брати дітей знаті і відправляти їх на “ученье книжное”. Ярослав Мудрий наказує церквам у Києві й Новгороді навчати людей. Онука Ярослава Мудрого Анна Всеволодівна засновує при Андріївському монастирі жіночу школу. За свідченнями істориків, грамотних у Києві в X-XI ст. було більше, ніж у Парижі.

Створюються центри з перекладу та переписування книг, бібліотеки, які об’єднують зусилля давньоруських інтелігентів по створенню пам’яток письменства і поширенню знань. Це школа Володимира Святославича, центр “книжників” Ярослава Мудрого при Софійському соборі, Печерсько-Лаврський монастир – значний центр давньоруського письменства і літописання, своєрідна академія, яка готувала ієрархів православної руської церкви. Центрами “книжності” стають Новгород, Курськ, Володимир-Волинський. Так, уже в кінці XI ст. на Волині за Ярослава Осмомисла при монастирях організовуються школи, де дітей навчають різним наукам. Ці школи забезпечуються книгами, а волинський князь Володимир Васильович не тільки придбав багато книг, а особисто переписував “Апостола”, інші духовні книги, передаючи їх монастирським школам та церквам.

Після створення у 1037 р. Ярославом Мудрим бібліотеки у Софії в Києві виникають й інші, серед яких найбільш відомою стає бібліотека Києво-Печерського монастиря. Книжковий фонд Київської держави до нападу татаро-монголів, за підрахунками вчених, становив сотні тисяч примірників. Жанрова система їх була найрізноманітніша: переклади з візантійського письма (в основному церковна – керівництва з богослужіння, молитви, житія, твори для благочестивого та індивідуального читання); твори світського характеру (різні науково-природничі праці, шестидневи, бестіарії, алфітарії); книги з всесвітньої історії (із старозавітної та римсько-візантійської); елліністичні романи тощо. Крім цієї традиційної системи літературних жанрів існувала й фольклорна, що уособлювала в усній народній творчості духовну культуру народу. Саме на перетинах висвітлених потоків складалася філософська думка давньої Русі, для якої є характерним інтенсивне засвоєння світової культури відповідно до реальних потреб країни.

(1 votes, average: 5,00 out of 5)