Історія економіки та економічної думки – Юхименко П. І. – 1.3. Єдність теорії та історії – відмітна риса курсу
Вивчення курсу передбачає перехід від одного теоретико-методологічного рівня – формацій но-цивілізаційного – до іншого, менш глибокого, проте більш конкретного. Йдеться про пізнання та вивчення на рівні моделей.
Модель – матеріальний або ідеальний аналог, що відображає чи відтворює об’єкт дослідження і може дати про нього принципово нову інформацію.
Метод економічного моделювання став одним із найважливіших методів економічної науки, у тому числі історико-економічної. Створення різних моделей в економіці було і залишається надзвичайно поширеним.
Формаційно-цивілізаційний підхід, позитивний та нормативний складники економічної науки є зручною початковою точкою для класифікації соціально-економічних моделей. Визначають два типи позитивних моделей:
1) чисті (або ідеального типу);
2) прикладні (реального типу).
Чисті моделі розглядають принципи або причини, що регулюють окремі явища та їх еволюцію, наприклад: принципи, за якими впорядковуються вартість і розподіл доходів та переходи до стаціонарного стану (Д. Рікардо); принципи становлення, розвитку й еволюції капіталістичного способу виробництва (К. Маркс); мультиплікатор Дж. М. Кейнса.
Прикладні моделі застосовують принципи чистих моделей до конкретних ситуацій реального світу, що призводить до системи їх пояснень, приміром способи (методи) регулювання рівня зайнятості у певній країні або регіоні у відповідний період часу.
Для поєднання теорії та історії корисно інтегрувати чисті та прикладні моделі за допомогою двох понять: ідеальний тип та реальний тип.
Моделі ідеального типу еквівалентні чистим моделям, які є засобами мислення для можливого оволодіння знанням про те, як окремі об’єктивно задані чинники спрацьовують у принципі. Величина істинності, втіленої у цих знаннях, визначається ймовірним ступенем відповідності між змістом думок та при-чинно-наслідковими зв’язками, що об’єктивно існують. Моделі ідеального типу створені з тією метою, щоб з’ясувати суть причинно-наслідкових зв’язків та виявити принципи, котрі, можливо, спрацьовують в окремих сферах соціально-економічного типу. Змінні та параметри (наприклад, рівні зайнятості та обсяги інвестицій), закладені в чистих моделях, і співвідношення між ними, приміром мультиплікатори, також належать до ідеального типу. У широкому розумінні такі соціологічні, політичні, правові та історичні поняття, як капіталізм, робітничий клас, парламентська демократія, праве (політичне) крило, контракт, акціонерне товариство, середньовічне місто, середньовіччя – це ідеальні типи. З іншого боку, моделі реального типу – пояснювальні схеми, в яких розглядаються певні ситуації і на які впливає величезна кількість причинно-наслідкових сил. Схеми для пояснення наслідків розподілу чи рівнів зайнятості на основі певної сукупності принципів, скажімо, класико-кейнсіанської або неокласичної теорії в окремій країні чи регіоні, і будуть моделями реального типу. Згідно з цим, поняття, наприклад, вимушеного безробіття у Франції належить до реального типу.
На відміну від позитивних, нормативні моделі відображають бажаний стан економічних явищ та процесів. Такі моделі містять характеристику гармонійного впорядкування елементів реального світу, приміром модель повної зайнятості та справедливого розподілу доходів, що становлять головні соціально-економічні складові суспільного блага. Нормативними, на думку сучасних західних економістів, е також конкуренти – неокласичні рівноважні моделі, що представляють модель Парето, – оптимальність та повну зайнятість.
У знаменитій “суперечці про метод” К. Менгер, даючи відповідь німецьким економістам-історикам, особливо Г. Ш мол л еру, розкрив єдність теорії та історії, їх взаємодоповнення та взаємодію. Чиста теорія розглядає питання на рівні принципів, тобто фундаментальних причин, які діють в особистому та суспільному житті. Такі моделі ідеального типу допомагають організувати історичні дослідження за допомогою моделей реального типу. Проте К. Менгер намагався тлумачити соціальні явища як поведінку індивідів; його, на думку Г. Бортіса, можна називати засновником методологічного індивідуалізму.
Важливо зіставити теоретичні позиції Г. Шмоллера і К. Менгера щодо засобів економічного пізнання. Г. Шмоллер виокремив синтетичний і аналітичний способи пізнання, визначав сильні та слабкі сторони кожного з них і звернув увагу на потребу їх поєднання. За критерієм об’єктивності та надійності знання німецький учений надавав першість аналітичному методові. “Розподіляючи явище на невеликі та найменші складові, він (людський розум. – Авт.) спостерігає за останніми, описує, називає, класифікує, використовуючи індукцію та дедукцію, пояснює причини, з котрих випливає кожне явище, – зазначав Г. Шмоллер. – Результати цього методичного, емпіричного вивчення окремих явищ виявляються однаковими для кожного дослідника, оскільки він застосовує правильні прийоми вивчення; тут немає жодних сумнівів і коливань”1. Проте потім учений вважав, що аналітичний метод пізнання відіграє допоміжну роль, а пріоритетним є синтетичний шлях, що веде до пізнання емпіричних законів, які характеризують зміни господарських форм, і так звані закони розвитку, що розкривають причини, котрі зумовлюють порядок зміни явищ. Загальний висновок Г. Шмоллера такий: вивчення народного господарства стає власне наукою, відокремлюючись як самостійна частина від етики. На основі пізнання окремих частин вона прагне давати попередні образи цілого, виставляти ідеали та практичні учення.
Неокласичні підходи виражаються у поглядах провідного представника австрійської школи К. Менгера. На противагу німецькій історичній школі, яка надавала абстрактному теоретичному аналізу підпорядковане значення, порівняно з емпіричним вивченням історичного досвіду економічної діяльності, як основному завданню вченого-економіста, представники австрійської школи відкидали подібне приниження наукового абстрагування. К. Менгер визначив “відношення теоретичних наук до практичних і обох їх до практики народного господарства” таким чином: “теоретичне вчення про народне господарство має представити нам загальну (родову) сутність і загальний (родовий) зв’язок (закони) народногосподарських явищ, тоді як завдання народногосподарської політики і фінансової науки полягає в тому, щоб дати нам максими, згідно з якими за певних обставин можна найкраще сприяти народному господарству і найдоцільніше організувати фінансове господарство. Практика народного господарства передбачає застосування публічною владою практичних наук про народне господарство відповідно до особливих умов окремих країн і народів”1.
Важливо застосувати положення про тісний взаємозв’язок і взаємодію різних складників суспільства, його підсистем, формаційного та цивілізаційного підходів до трактування питань курсу. Загальновизнано, що процес виробництва знання не є повністю незалежним від політичних, економічних та інших зовнішніх чинників. Однак існує низка дискусійних питань. Зокрема, чи можна вважати думку К. Поппера про дію цих “позаринкових” факторів тимчасовою і у довготерміновій перспективі такою, що зникає, чи вона (дія) має у певному розумінні незворотний характер (впливає за типом path dependence, тобто залежить від минулого шляху розвитку)? Розбіжність думок тут значна: від позиції про постійний брак свободи науки від влади і постійний вплив влади на розвиток науки та виконання нею епістемологічних функцій до уявлень про науку як “чисте” виробництво об’єктивного знання. Т. Кун спочатку мав на увазі “чистий” процес зростання знання, проте у “Доповненні 1969 року” визнав значення доступу однієї з конкуруючих наукових груп до влади з метою усунення розбіжностей і встановлення власного домінування.
Наприкінці XIX ст. Дж. М. Кейнс зазначив, що економічні теорії потрібно розглядати не лише щодо їх абсолютної істинності або хибності, але й стосовно тих господарських явищ, котрі сприяли їх виникненню, а також і тих, виникненню яких сприяли ці теорії.
Учений виокремив три головні напрями взаємодії економічної історії та економічних учень.
1. Вивчення поширених у певний період економічних теорій з метою з’ясування дійсних господарських явищ певного періоду. “Вивчення теорій може відкрити нові погляди, з яких потрібно розглядати факти, – вважав учений, – і дати нову керівну нитку для глибшого розуміння справжнього перебігу подій”.
2. Розкриття безпосереднього впливу домінуючих у певний період теорій на подальші справи. “Процес економічного розвитку контролюється і видозмінюється не лише діючим у певну епоху законодавством, але й усім суспільним ладом і пануючим складом суспільної думки, – писав Дж. Н. Кейнс. – Зрозуміло, що все це перебуває під впливом теорій та ідей”4. Як переконливі приклади, вчений навів учення А. Сміта, зокрема про його вплив на підготовку умов для торжества системи laisez faire та прямий і непрямий вплив творів Т. Р. Мальтуса на англійський закон про бідних (1834 p.).
3. Взаємодія теорій та фактів, майже постійне обгрунтування теорій кожної конкретної епохи, у крайньому разі частково, на припущеннях, що мають соціальне застосування до дійсних умов цієї епохи. “Жоден письменник неспроможний повністю звільнитися від характерних впливів своєї країни й епохи, та таке звільнення й небажане, – зазначав учений. – Звідси випливає, що не можна добре зрозуміти теорій минулого і правильно оцінити ступінь їх правильності, якщо не порівнювати їх з тими явищами дійсності, на які тоді звертали особливу увагу і котрі брали участь у процесі формування ідей”1.
Приклади, наведені Дж. М. Кейнсом на підтвердження цієї думки, охоплювали погляди стародавніх і середньовічних мислителів, меркантилістів, фізіократів, основоположників англійської класичної політекономії А. Сміта і Д. Рікардо на різні актуальні питання свого часу.
Очевидно, що міркування Дж. М. Кейнса щодо зв’язку і взаємодії історії економіки та економічної думки мали загально-методологічний характер і не втратили актуальності.
Привернемо увагу до специфіки використання термінології в інтегральному курсі. У свій час видатний французький учений М. Блок писав: “Історик переважно отримує свій словник від самого предмета власних знань. Він бере його, коли він пошарпався і пошкодився внаслідок тривалого використання, а на додаток ще й із самого початку двозначний, як будь-яка система вираження, не створена суто узгодженою працею спеціалістів”.
Дослідника, який використовує такий “словник”, очікує дві небезпеки: або нав’язування власної сучасної термінології минулому, або, навпаки, захоплення термінологією минулого.
“Документи прагнуть нав’язати нам свою термінологію; якщо історик до них прислуховується, він пише кожного разу під диктовку минулого, – вказував М. Блок. – Термінологія, нав’язана минулому, неодмінно призводить до його спотворення, якщо метою (або просто результатом) є зведення категорій минулого до наших, піднесених для такого випадку у рівень вічних. Щодо таких етикеток є лише одна розумна позиція – їх потрібно усувати”3.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)