Історія економіки та економічної думки – Козюк В. В – 7.2.3. Розвиток господарства Німеччини. Виникнення національної політичної економії. Розвиток “старої” історичної школи

Промисловий переворот у Німеччині почався у 30-х роках XIX ст. Його історія охоплює три періоди: 1830-ті – 1840-ві роки, коли промисловий переворот охопив лише легку промисловість; 1860-1860-ті роки – промислове піднесення після буржуазної революції 1848-1849 років; 1870-1880-ті роки – завершення промислового перевороту збіглося з початком індустріалізації. Визначальну роль відіграло утворення Німецької імперії в 1871 р.

Політичні, економічні та соціальні передумови промислового перевороту

У першій половині XIX ст. у німецьких землях панували феодальні економічні відносини. Економічну самостійність і відсталість німецьких земель спричинювала політична роздробленість. Після ліквідації Священної Римської імперії германської нації в 1805 р. німецькі землі формально були об’єднані у Рейнський (1806-1813) і Німецький союз (1815-1866) під гегемонією австрійських Габсбургів. Міждержавні та внутрішні митні кордони гальмували розвиток промисловості та торгівлі, не захищали національне господарство від конкуренції англійських і французьких фабрично-заводських товарів.

Промисловість залишалася ремісничо-мануфактурною, лише в 1869 р. було відмінено цехову систему. Перші механізми та машини англійського виробництва в німецькій промисловості запроваджено у 80-х роках XVIII ст. У першій половині XIX ст. з’явилися німецькі технічні досягнення.

Аграрну економіку визначали поступова ліквідація феодально-кріпосницьких відносин і повільна капіталізація сільськогосподарського виробництва. Основні суб’єкти господарювання – великі феодальні маєтки і селянські господарства. У сільському господарстві було зайнято більш ніж 70 % населення.

Національний ринок капіталів і найманої робочої сили формувався повільно. Його основним джерелом стали викупні платежі селян і поступове їх розорення, експорт сільськогосподарської продукції.

Сприятливе значення мали природні фактори: географічне розташування в центрі Європи, наявність кам’яного вугілля і залізної РУДИ.

Першим кроком до економічного об’єднання став Митний заков 1818 р. у Пруссії, що скасував митні застави та платежі. Створення у 1833 р. Митного союзу 18 держав Північної Німеччини, розширення його повноважень на всі німецькі держави, уніфікація монетного обігу і вагових систем сприяли формуванню національного ринку та політичному об’єднанню. Під впливом революції 1848-1849 рр. ухвалено Комерційний кодекс, створено Верховний комерційний суд.

З утворенням Німецької імперії в 1870 р. створено єдиний державний апарат, єдину систему мір і ваги, торговельне законодавство, єдині залізничні тарифи і поштове право. Гарантувалися приватна власність, свобода підприємництва та договірні угоди. Сприятливим чинником стало інвестування у виробництво 5 млрд фр. контрибуції, отриманої від Франції після франко-прусської війни 1870-1871 рр., і приєднання провінцій Ельзас і Лотарингія із запасами залізної руди. Важливе значення мали бельгійський, голландський, англійський, французький капітали, укладені у промисловість Рейнської області.

Промисловий переворот

Почався у текстильній (бавовняній, льонопрядильній, шовковій) промисловості, що розвивалася на основі англійської техніки. В 1846 р. у країнах Митного союзу нараховувалося 313 бавовняних прядилень з 750 тис. механічних верстатів. Ткацьке виробництво залишалося ручним. У 1850-1880-х роках перероблення бавовни зросло у 3 рази на 1067 сукняних підприємствах. У1861 р. шовк виробляли 215 фабрик.

Промисловий переворот у важкій промисловості відбувався у 1850-1880-х роках. Упродовж 1860-1870 рр. її обсяги зросли на 23 %, засобів споживання – на 9 %. Сформувалися такі галузі; добувна, металургійна, машинобудування, хімічна (анілінова, калійна), електротехнічна, військова.

Парові двигуни поширилися у 1830-1840-х роках. У1822 р. працювало 2 парові машини, у 1847 р. -1139 потужністю 21,7 тис. к. с. Перша залізниця була побудована у 1835 р., а у 1848 р. довжина залізниць досягла 2,5 тис. км, у 1870 р. -19,6 тис. км. У1870 р. інвестування у галузь становило 4 млрд марок. Майже половина залізниць належала державі. У середині XIX ст. кількість паровозів становила 429, пароплавів – 90. Розвиток транспорту сприяв ліквідації економічної роз’єднаності Німеччини, перетворенню її на країну європейського транзиту, стимулював розвиток добувної та металургійної галузей.

Було створено машинобудування. Впродовж 1846-1861 pp. кількість машинобудівних заводів збільшилася зі 131 до 300. Німецька індустрія розвивалася на базі вітчизняного устаткування із застосуванням світових наукових та технічних досягнень.

У 1850-1860-х роках у німецькій промисловості розпочався процес концентрації виробництва і капіталів. У Пруссії виникло 295 акціонерних компаній, переважно у важкій промисловості. У 1846-1861 pp. за умов зростання промислового виробництва кількість металургійних заводів зменшилася з 913 до 655, вовнопрядильних фабрик – з 2437 до 1157.

Підсумки промислового перевороту

У 1870-х роках Німеччина стала аграрно-промисловою державою. За рівнем економічного розвитку вона відставала від Великої Британії та Франції, але випереджала їх за темпами зростання, а Францію – і за потужністю важкої промисловості.

У середині 1870-х років промисловий переворот не завершився. Переважало ремісничо-мануфактурне виробництво. Проте темпи розвитку промисловості були найбільшими в Європі. їх характеризує динаміка зростання валових обсягів промислового виробництва: у 1850 р. – 100 %, 1860 р. – 200, у 1870 р. – 350 %. Легка промисловість давала 2/3 від продукції всієї промисловості. Передовою на той час була структура важкої промисловості.

Сформувалися такі промислові райони: Рейнсько-Вестфальський, Саарський. Німеччина перетворилася на країну європейського транзиту.

Міське населення становило 33 %. На фабриках і заводах було зайнято 1,5 млн робітників. У ремеслі, домашній промисловості та на мануфактурах працювало 2 млн осіб.

Частка Німеччини у світовій промисловій продукції становила у 1850 р. – 15 %, у 1870 р. – 13 %.

Визначальною характеристикою аграрних відносин була поступова ліквідація феодально-кріпосницьких відносин. У Пруссії за законом 1807 р. селянам надавалася особиста свобода, право розпоряджатись землею і майном, за юнкерами залишалась адміністративна та судова влада, регулювались питання землеустрою. Законами 1811 p., 1816 p. і 1821 p. регулювалось питання наділення селян, які мали повну упряж худоби і були записані у податкові списки, землею та ліквідовувались феодальна рента і повинності шляхом викупу в 25-18-кратному розмірі або повернення землевласнику 1/3-1/2 землі. У 1850 р. було узаконено право власності селянина на землю, яку він обробляв, але збережено викуп повинностей. За декларацією 1853 р. обмежувалась кількість землі, яку селянин міг отримати у власність. Викупна операція проводилася із розрахунку 4 % або 5 % річних на суму капіталізованої річної ренти з виплатою впродовж 41-56 років. Держава сплачувала поміщикам 4 % від загальної суми, надавала облігації на суму капіталізованої ренти для пред’явлення у будь-який приватний банк. Селянин став боржником держави, міг сплатити ціну землі грішми або частиною землі. Виплата проводилася щомісячно і прирівнювалася до державних податків. В інших німецьких землях до 70-х років XIX ст. феодальні порядки були ліквідовані на основі викупу землі та повинностей. Таким чином, збереглася та утвердилася велика земельна власність. У 1870-х роках 118 тис. дворян володіли 60 % землі. Феодальні маєтки перетворилися на великі ринкові підприємства. Посилився процес економічної диференціації селянства. На кінець XIX ст. поміщицьким і фермерським господарствам, які становили 13 % від усіх господарств, належало 71,4 % сільськогосподарських угідь, селянським господарствам площею до 10 га (87 % від усієї кількості) – 28,6 %.

Склалися дві основні моделі аграрного розвитку: у східних районах панувало велике юнкерське господарство, селянські господарства були малоземельними й обтяжені викупними платежами (прусський шлях розвитку); у західних районах країни переважали селянські та фермерські господарства.

Сільське господарство характеризувалося використанням досягнень агротехніки й агрохімії, підвищенням урожайності основних сільськогосподарських культур. Почали виготовляти та використовувати калійні та фосфорні мінеральні добрива. У середині XIX ст. Німеччина зайняла перше місце у світі з вирощування картоплі, цукрового буряку, на основі яких розвивалися горілчана, цукрова, крохмальна галузі харчової промисловості. Розширилися посіви технічних культур (льону, коноплі).

Основи фінансово-кредитної системи

Були закладені у 50-ті роки XIX ст. її започаткували акціонерні товариства на правах командитних, що виникали в столицях малих німецьких держав, де не потрібен був спеціальний дозвіл. З утворенням Північнонімецького союзу законодавчо обмежили права місцевих банків на випуск банкнот, посилилась централізація емісійної справи в руках державної кредитної установи – Прусського банку (заснований у 1765 р.), що стало однією з основних умов створення єдиного економічного простору.

До середини XIX ст. кредитування промисловості та торгівлі здійснювали банківські доми Ротшильда, Шредера, Мендельсона, Блейхредера. На основі злиття їхнього капіталу та промислових фірм виникали великі акціонерні банки. Лише у Пруссії за 1850- 1870-ті роки засновано 20 акціонерних банків. їх особливістю був універсальний характер операцій: вклади, облік векселів, позики, емісія фондів, торгівля цінними паперами. Така організація банківської справи давала змогу контролювати потребу в кредиті промислових підприємств, мати інформацію про інші банки. Практикувалося об’єднання капіталів банків для проведення фінансових операцій за збереження самостійності.

Обсяги зовнішньої торгівлі за 1850-1860-ті роки збільшились утричі. Було досягнуто позитивне сальдо торговельного балансу. Експортували сільськогосподарську продукцію та продукцію харчової промисловості. Після утворення в 1833 р. Митного союзу підписано торговельні договори з Великою Британією, Бельгією, Грецією, Нідерландами, Туреччиною. У 1859-1860-х роках почали експортувати такі промислові товари, як металовироби, машини, тканини, цукор, та імпортувати сільськогосподарську продукцію, руду.

Економічну думку Німеччини представляють вчення Ф. Ліста та історична школа

Сформувалася як гетеродоксія для своєї епохи, альтернатива класичній політичній економії.

Історична школа в Німеччині виникла як реакція на конкретно-історичні особливості політичного і соціально-економічного розвитку. Панівне становище Великої Британії на світових ринках, проведення політики фритредерства німецькими землями в умовах повільного створення національної фабричної промисловості та відсутності внутрішнього ринку загрожували перетворенню країни у сировинний придаток і ринок збуту англійських товарів. Рекомендації класичної політичної економії були неспроможні визначити шляхи створення економічно незалежної держави.

Потужний вплив на погляди німецьких економістів мали традиції історико-філософської думки Німеччини, ідеї зростання національної громадянської самосвідомості та ідеологія романтизму, засновані на вимогах національної єдності та побудови могутньої німецької держави, які пропагували філософи Г. В. Гегель, В. Дільтей, І. Кант, Й. Фіхте, А. Мюллер, вчений-правознавець, засновник історичної школи права Ф. К. фон Савіньї.

Історична школа пройшла три етапи розвитку:

1) “стара” історична школа (40-60-ті роки XIX ст.), її представниками є В. Рошер, Б. Гільдебрант, К. Кніс;

2) “молода”, або “нова”, історична школа (70-90-ті роки XIX ст.), її представляють Г. Шмоллер, Л. Брентано, А. Вагнер, К. Бюхер;

3) “новітня” історична школа, або третя хвиля (кінець XIX – 30-ті роки XX ст), її представники – В. Зомбарт, М. Вебер та ін. На її основі сформувався соціальний напрям, який започаткували Р. Штаммлер, Р. Штольцман та ін.

Представників історичної школи об’єднують методологічні засади економічного дослідження, альтернативні класичній школі.

O Філософсько-історичною основою були ідеї дослідження історії людського духу, самоцінності особистості та пріоритетності морального закону, визнання панівної ролі держави порівняно з індивідуумом і сім’єю.

O Використовували принцип історизму як пріоритетний в економічній науці. Цей принцип передбачає дослідження економічних явищ у генезисі та розвитку, в просторово-часовому вимірі, еволюції господарської діяльності на різних ступенях розвитку суспільства, особливостей економічного розвитку в різні часи у різних народів. Основним критерієм аналізу, на відміну від класового підходу класиків, був господарський розвиток (некласово-формаційний історизм).

O Враховуючи вплив на економічний розвиток соціально-політичних і духовних чинників, зокрема людського фактора. Вихідною позицією було положення, що економічні закони не мають універсального характеру, результативність економічного розвитку залежить також від факторів позаекономічного середовища (“національного духу”). Увага зосереджувалася на характеристиках кожної національної економіки, абсолютизувались її особливості.

O Негативно ставилися до ортодоксальних положень класичної політичної економії, заперечували існування вічних законів функціонування економіки, єдиної для всіх країн економічної теорії. Стверджували, що теорія має пояснювати реальну економічну систему. Проголошували антиіндивідуалізм, оскільки суб’єктом економічних відносин є не індивід, а конкретна нація з притаманними їй особливостями. Визнавали першість національних інтересів і дослідження національного господарства.

O Заперечували продуктивність абстрактно-логічного та каузального методів в економічній теорії, оскільки отримані висновки відносні, можуть бути заперечені новими фактами економічного життя. Наголошували на необхідності використання емпіричного (на основі фактів), статистичного та порівняльного методів аналізу. Закликали перейти від “абстрактної науки” до “емпіричної політекономії”, “фотографування” економічних явищ. Обгрунтовували необхідність використання функціонального методу дослідження, коли у процесі господарської еволюції економічні та позаекономічні чинники розглядаються у взаємозв’язку та взаємозалежності.

O Визнавали прикладний характер економічних досліджень. У Німеччині економіка викладалася у рамках камералістики – сукупності суспільних наук з теорії та практики державного управління, яка розглядала розвиток суспільства як позитивну практику, розробляла рекомендації щодо регулювання господарської діяльності. Німецькі економісти зазначали, що економічна теорія має дотримуватися нормативізму, змістом якого є утвердження політичної економії як науки моральної, а не людського егоїзму.

O Вважали, що економічні питання є також питаннями політичними, тому поняття “політична економія” чи “національна економія” в Німеччині зберігало істинний зміст, який в англосаксонських країнах було втрачено.

O Захищали принципи ринкового господарювання. Одночасно відстоювали необхідність науково обгрунтованої державної політики в досягненні загальнонаціональної мети та соціальної злагоди.

У вченні представників німецької історичної школи економічна теорія перетворилася на історію народного господарства, яка досліджує господарську діяльність народів і країн в історичному розвитку.

Система національної політичної економії Фрідріха Ліста (1789-1846)

Основні теоретико-методологічні ідеї історичної школи були сформовані у праці Ф. Ліста “Національна система політичної економії: міжнародна торгівля, торговельна політика і німецький митний союз”(1841). Вона складається із чотирьох книг: “Історія” досліджує історію економіки різних країн з урахуванням проблем реалізації національних інтересів; “Теорія” висвітлює основні ідеї національної системи політичної економії; “Система” присвячена історії економічної думки та практичному аналізу ідей класичної школи; “Політика” є викладом історії торговельної політики європейських держав та рекомендацій щодо економічної політики Німеччини. Основний зміст праці – критика ортодоксальної сміто-рікардіанської теорії, обгрунтування ідеї національного об’єднання Німеччини та пошук шляхів перетворення її на індустріально розвинену країну, захист “надзвичайних інтересів” Німеччини та інших континентальних держав з метою подолання економічного панування Великої Британії.

Методологічною основою теоретичної системи Ф. Ліста є історичний метод дослідження, або “навчання історії”: історичні порівняння, достовірність, врахування ролі та значення позаекономічних факторів та соціальних інституцій, найголовнішою серед яких є держава. Вчений критикував класичну політичну економію за космополітизм та універсалізм (існування єдиних для всіх країн економічних законів без урахування національних особливостей та інтересів), “мертвий матеріалізм”, або винятковий інтерес до матеріальних факторів створення багатства, ” дезорганізуючий індивідуалізм” (використання поняття “економічна людина” без урахування суспільних зв’язків). Заперечував дослідження економіки як сфери взаємодії окремих ізольованих індивідів, доводив, що економіку необхідно вивчати як систему, основним суб’єктом господарювання вважав націю, яка об’єднує людей у суспільство. Фактично Ф. Ліст використовував макроекономічний метод дослідження – оперував такими поняттями, як національний продукт, національне багатство, суспільний рівень поділу праці тощо.

Теоретична система Ф. Ліста

Охоплює вчення про національну політичну економію, теорію продуктивних сил, концепцію стадійного економічного розвитку, вчення про активну економічну роль держави.

У вченні про національну політичну економію Ф. Ліст визначив економічну теорію як науку про зростання національного багатства, дослідження національних інтересів і специфічних законів господарського розвитку окремих країн, обгрунтування державної політики розвитку економічного потенціалу нації. Таке трактування перетворювало економічну теорію на національну економіку, предметом якої є реальні економічні відносини в їх історичній і національній визначеності. Ознакою власної теоретичної системи Ф. Ліст проголосив економічний націоналізм – дослідження господарського розвитку нації як середньої ланки між розвитком індивіда і розвитком людства, пошук шляхів збільшення національного багатства в конкретних умовах промислово відсталої держави.

Ф. Ліст започаткував теорію національних продуктивних сил. До складу продуктивних сил нації він відносив: моральні та фізичні сили людей; громадські та політичні заклади; природні ресурси країни; матеріальний капітал (сільськогосподарський, мануфактурний, торговельний) або національну індустрію. Стверджував, що рівень розвитку продуктивних сил зумовлює багатство і добробут народу, здатність створювати багатство вагоміша, ніж саме багатство. Завдання кожної нації – зберігати та збільшувати національне багатство.

Визначальним фактором зростання продуктивних сил Ф. Ліст вважав індустріалізацію, розуміючи її як розвиток промисловості. Дотримуючись меркантилістської теорії “активного торговельного балансу”, вчений доводив, що експорт промислових товарів і обмеження імпорту забезпечують багатство країни. Для досягнення перспективного розвитку національної індустрії він пропонував:

O розвивати галузі, які з погляду міжнародного поділу праці не витримують конкуренції, але важливі для комплексного використання ресурсів країни і розвитку продуктивних сил;

O оцінювати створення нових галузей з урахуванням довготермінового значення: зростання виробничого потенціалу, залучення нових господарських ресурсів, поліпшення добробуту населення;

O враховувати як джерело багатства не лише продуктивну працю у матеріальному виробництві, але й “неречовий капітал”: людський капітал, який формується шляхом пізнання, засвоєння та примноження накопичених людством знань, ідей, винаходів, відкриттів, навичок професійної діяльності; науку, інфраструктуру, право, мораль, релігію; будь-яку працю, яка сприяє створенню багатства.

На думку Ф. Ліста, розвиток продуктивних сил є постійним джерелом суспільного добробуту та найважливішою передумовою прогресивного розвитку нації, її інтелектуальних, соціальних і матеріальних сил, сукупністю суспільних умов, які визначають економічне зростання.

Концепція стадій економічного розвитку

Обгрунтовувала теорію економічного прогресу нації за галузевою ознакою, виокремлювала такі стадії економічного розвитку:

І. Стадія дикунства;

ІІ. Стадія розвитку скотарства;

ІІІ. Стадія розвитку землеробства (на думку Ф. Ліста, цієї стадії досягли сучасні йому Італія, Іспанія і Португалія);

IV. Землеробсько-мануфактурна стадія (у США та Німеччині);

V. Землеробсько-мануфактурно-комерційна стадія як господарський ідеал (цієї стадії досягла Велика Британія, наближалася Франція).

Вчений визначив умови досягнення ідеалу: вигідне географічне розташування, значна територія, великі запаси природних ресурсів, а також схильність нації до мануфактурного розвитку, її здатність до самовідданої праці та високий моральний дух. У зв’язку з цим Ф. Ліст зазначав, що за схильністю до мануфактурного розвитку та моральним духом німецька нація переважає всі інші народи, тому для економічного піднесення їй не вистачає території, яку необхідно збільшити за рахунок сусідів (Голландії, Данії тощо), для яких союз із Німеччиною стане запорукою успішного економічного розвитку в майбутньому.

У вченні про активну економічну роль держави та політику “виховного протекціонізму” Ф. Ліст зробив висновок, що завданням держави є зростання національного багатства, тому економічна політика має враховувати специфіку кожного етапу господарського розвитку нації для зростання її продуктивних сил. Для країн, які перебувають на ІІІ (землеробство) та V (аграрно-мануфактурно-ко-мерційній) стадіях, доцільною є національна економічна політика вільної торгівлі, яка дає змогу найповніше реалізувати національні економічні інтереси. Для держав на IV (аграрно-мануфактурній) стадії розвитку необхідна політика протекціонізму для захисту національної промисловості.

Вчений запропонував політику “виховного протекціонізму” – систему державних заходів, які захищають від іноземної конкуренції національні галузі виробництва до досягнення конкурентоспроможності. “Індустріальне виховання нації” шляхом протекціонізму розвиває та зміцнює національні продуктивні сили, а свобода міжнародної торгівлі “буде корисною за умов, коли всі держави досягнуть однакової стадії економічного розвитку”. Ф. Ліст був переконаний, що політика протекціонізму не має абсолютного значення і є виправданою тільки як виховний засіб, спрямований на розбудову національних продуктивних сил та вирівнювання економічного розвитку різних країн. Так, на сільське господарство протекціонізм поширювати не слід, оскільки це сприяє подорожчанню сировини та продуктів харчування, німецькі землероби потребують не заступництва, а нових ринків.

На думку Ф. Ліста, за умов ринкової економіки держава повинна відігравати активну роль в економіці, створювати матеріальні, інституціональні та культурні передумови для швидкого індустріального піднесення країни, формування і розвитку єдиного внутрішнього ринку, узгоджувати суспільні інтереси та спрямовувати зусилля нації на досягнення стратегічних перспективних цілей, розвивати державний сектор економіки як невід’ємну складову національного господарства для стимулювання економічного прогресу нації.

Ф. Ліст розробив програму реформ, необхідних для Німеччини:

Створення централізованої держави, розвиток внутрішнього ринку на основі індустріалізації промисловості, сільського господарства і торгівлі, скасування митних кордонів всередині країни, лібералізація внутрішньої торгівлі, формування великої промисловості та залізниць. В 1819 р. він організував торговельно-промисловий союз, завданням якого було економічне об’єднання Німеччини, заснував акціонерне товариство для будівництва залізниці Лейпциг – Дрезден. Після еміграції до США в 1825 р. розробив програму “виховного протекціонізму” для американського уряду з метою захисту промисловості від англійської експансії.

Основні ідеї представників “старої” історичної школи Німеччини.

У 1843 р. була опублікована праця Вільгельма Рошера (1817- 1894) “Короткі основи курсу політичної економії з погляду історичного методу”, що започаткувала історичну школу. У 1848 р. вийшла книга Бруно Гільдебранда (1812-1878) “Політична економія сучасного і майбутнього”, у 1853 р. Карл Кніс (1821-1898) видав працю “Політична економія з погляду історичного методу”. Основним предметом дослідження у цих працях було національне господарство, методологічною засадою – історичний метод, на відміну від абстрактно-каузальних конструкцій англійських економістів. Вчені вважали, що на відмінність національних економік впливають політичні, психологічні, правові, етичні та інші фактори, які вони об’єднували поняттям “національний дух”. Кожен із учених працював самостійно, пізніше їх вчення об’єднали поняттям ^стара історична школа”.

В. Рошер наголошував на поверненні до емпіричного методу подолання негативного впливу класичної політичної економії, оскільки економічна теорія завжди має лише відносну цінність; використавши історичний підхід до теорії трьох факторів виробництва та на основі критерію провідного фактора виробництва, визначив три періоди в розвитку нації: найдавніший, коли головним фактором виробництва була земля, середньовічний, коли праця капіталізувалася завдяки корпоративно-цеховій організації виробництва, і новий, пов’язаний з пануванням капіталу та машинного виробництва. Дослідник розглядав вартість товару з позицій корисності; заперечував можливість існування одного типу господарства у різних націях і єдиного економічного ідеалу для народів; визнавав лише еволюційну форму суспільного розвитку і відкидав революційні перевороти. Вчений зробив висновок, що кожна національна економіка має вивчатися своєю національною наукою.

В. Гільдебранд намагався перетворити політичну економію в науку, яка вивчала б процеси економічного зростання народів. Він заперечував концепцію “економічної людини”, доводив, що людина є продуктом цивілізації та історії, тому політична економія має вивчати вплив позаекономічних факторів, отже, бути наукою моральною. Він створив схему періодизації суспільного розвитку на основі способів обміну: натуральне господарство з прямим товарообміном, грошове і кредитне господарство.

К. Кніс повністю заперечував універсальну економічну науку та універсальні економічні закони. Завданням економістів вважав вивчення на основі історичного та емпіричного методів господарського розвитку з урахуванням ментальності народу, законів і моралі, обгрунтування економічної політики для досягнення суспільно значущих цілей.

(1 votes, average: 5,00 out of 5)