Історія держави та права України – Трофанчук Г. І. – 2. Українська держава часів гетьмана Павла Скоропадського
Навесні 1918 р. в Україні загострилася криза, спричинена невдалою внутрішньополітичною і зовнішньополітичною діяльністю Центральної Ради. По-перше, невдоволеними були заможні верстви селянства, які намагалися відновити і узаконити приватну власність на землю та покласти край безладу, грабункам і свавіллю. По-друге, великі землевласники, поміщики плекали надію з допомогою окупаційних німецько-австрійських військ повернути собі конфісковані маєтності та землі. По-третє, незаможні селяни, міщани, робітники особливо гостро відчували, що державі не до них, не до їхніх повсякденних проблем.
На додачу слід було постачати Німеччину та Австро-Угорщину продовольством і сировиною. Втрачаючи важелі влади й авторитет, особливо у провінції, Центральна Рада була не в змозі виконувати свої зобов’язання перед союзниками. Тому окупаційна адміністрація почала самовільно реквізувати у населення, насамперед у селян, харчі, фураж, худобу. Це призводило до конфліктів. За таких обставин Центральна Рада виявилася вкрай безпорадною і в очах народу – сприяла чужоземним господарям.
Відтак серед політичних сил України назріває думка про необхідність наведення хоча б елементарного ладу і поновлення режиму законності. Єдиним шляхом до цього було встановлення сильної влади. Таку ідею підтримували деякі несоціалістичні організації та партії, які вбачали вихід із кризової ситуації у запровадженні традиційної для України посади гетьмана з передачею йому всієї повноти державної влади.
Зійшлися на кандидатурі генерала Павла Скоропадського, який свого часу, коли був царським генералом, зумів українізувати і поставити на службу Центральній Раді 34-й армійський корпус, що його Рада розформувала. П. Скоропадський мав великий авторитет серед військових. Його кандидатуру схвалило і німецьке окупаційне командування, яке дедалі частіше втручалося у внутрішні справи України.
29 квітня 1918 р. у Києві відбувся хліборобський з’їзд, який висловив недовіру Центральній Раді та її уряду. Більшість делегатів виступили за встановлення сильної влади у формі гетьманату, і того ж дня гетьманом обрано П. Скоропадського. У Софійському соборі відбулася урочиста процедура його посвячення на цю відповідальну і почесну посаду.
У ніч проти 30 квітня прибічники нової влади без особливих перешкод захопили всі державні установи. На захист Центральної Ради не виступив ніхто, крім полку Січових стрільців, сформованого раніше з військовополонених галичан під командуванням полковника Є. Коно-вальця1.
Розпочався новий період в історії української державності доби національної революції. Парламентська республіка часів Центральної Ради за тих екстремальних умов продемонструвала цілковиту неспроможність. Тому, природно, їй на зміну прийшла озброєна ідеєю забезпечення ладу в державі “сильна влада”. її навряд чи можна назвати реакційною, оскільки з огляду на соціально-економічний і політичний хаос попередніх місяців справді виникла потреба у міцній централізованій владі. Режим П. Скоропадського слід розглядати лише як перший крок па шляху від парламентської до ефективнішої моделі організації влади в Україні.
Декларована П. Скоропадським ідея втілилася у затверджених ним перших державних законах. 29 квітня 1918 р. було оприлюднено “Грамоту до всього українського народу” та “Закон про тимчасовий державний устрій України”, які стали правовими основами діяльності гетьманату.
Відповідно до цих актів, установлювався режим особистої влади гетьмана. Йому належало право ухвалювати закони, призначати голів виконавчої влади Отамана Ради Міністрів і затверджувати персональний склад уряду. Гетьман керував усіма відносинами з іноземними державами. Був головнокомандувачем, мав право оголошувати надзвичайний і військовий стан, стан облоги. Міг помилувати. Гетьман призначав склад Генерального суду та затверджував Генерального суддю.
У документах з’являється назва “Українська держава”. Передбачалося скликання сейму (парламенту), але закону про нього так і не розробили.
За розпорядженнями гетьмана, управління державою здійснювала призначена ним Рада Міністрів. Вона координувала та організовувала діяльність центральних органів управління, розробляла проекти законів, обговорювала їх на своїх засіданнях та передавала на затвердження гетьманові.
Було поновлено скасоване Центральною Радою право приватної власності на землю “як основу культури і цивілізації”. Повернули повну свободу продавати і купувати землю. Крім того, оголосили, що буде прийнято закони, за якими можна буде конфісковувати угіддя в у поміщиків і за винагороду передавати її безземельним селянам.
Таким чином, П. Скоропадський, усунувши Центральну Раду від влади, встановив фактично монархічний режим. Правда, він мав тимчасовий характер, оскільки було обіцяно підготувати і провести демократичні вибори до сейму, а той мусив вирішити питання про форму правління в Україні.
Як потім писав П. Скоропадський у своїх “Споминах”, він сам спочатку не думав про поновлення в Україні гетьманства, а тільки “їх дуже коротку диктатуру на час, поки вдасться сформувати іншу, більш помірковану владу”. Очевидно, гетьман тут не лукавить. Ця, по суті, диктаторська влада не претендувала (принаймні формально) на абсолютну істинність і безапеляційність. Тому й ухвалювала “тимчасові” закони, і себе вбачала владою “тимчасовою”. Інакше кажучи, “дамоклів меч” легітимності, залежності від справді всенародной) волевиявлення шляхом скликання Всеукраїнських установчих зборів нависав над гетьманом так само, як і над його попередницею – Центральною Радою. Єдиною політичною силою, позбавленою цього синдрому, були більшовики. Вони безжально опускали “караючий меч революції” на голову кожного, кого запідозрювали у нелояльності до нової влади.
Отримавши відповідні повноваження, гетьман заходився створи тати Раду Міністрів. Соціалістичні партії відмовилися віл міністерських портфелів, бо не визнавали гетьманської влади. Як згадує Л. Старицька-Черняхівська, соціалісти боялися “забруднити свою соціалістичну чистоту”. Після сформування 10 травня 1918 р. уряд опублікував “Заяву”, в якій (уже вкотре!) зазначалося, що він має тимчасові повноваження аж до волевиявлення всього українського народу щодо майбутнього устрою України. А тимчасом “в ім’я найвищих інтересів держави уряд буде змушений запроваджувати сильні засоби для збереження спокою в краї, поки настануть нормальні умови для державної праці”.
Упродовж п’яти місяців існування Рада Міністри” прийняла близько 300 різних законів, що нормували життя громадян України.
Повідомивши про свій прихід “волею народу” до влади, П. Скоропадський рішуче відмежувався від політики Центральної Ради, оголосивши її та всі її установи нездатними до державотворення. Центральну Раду, її місцеві установи й органи, земельні комітети розпускали, а все її законодавство анулювали. Гетьман хотів створити “здібний до державної праці сильний уряд”, сформувати адміністративний апарат, створити армію, здійснити необхідні політичні й соціальні.
Але не все так сталося, як задумав Скоропадський. Зокрема почався масовий наплив поміщиків та буржуазії в Україну. їм повертали землі, маєтки, підприємства, виплачували компенсації за збитки, яких вони зазнали за попередньої влади. Зчинилися конфлікти з селянством, яке на той час заволоділо значною часткою чужої землі метолом “чорною переділу”. Було обмежено політичні права та свободи, ліквідовано восьмигодинний робочий день тощо. Гетьману доводилося весь час лавірувати між окупаційними військами і власним оточенням, яке теж вимагало від нього “місця під сонцем”.
За гетьмана було поновлено попередній, той, що існував іще за царських часів, адміністративно-територіальний поділ держави на губернії, повіти і волості. П. Скоропадський розпустив місцеві органи, сформовані Центральною Радою, назвав їх на свій лад. Так, губернські адміністрації очолили губернські старости, яким належала вся повнота влади на місцях (як колишнім царським губернаторам). Знову запрацювали земські установи і було видано закон про вибори до земств.
На керівні посади до місцевих адміністрацій призначали колишніх царських генералів, чиновників, землевласників, причому переважно з росіян. Російська мова стала робочою в уряді, оскільки міністри і багато хто з чиновників були зрусифікованими українцями. Відповідно до закону всі урядовці, які перебували на державній службі, мали принести “урочисту обітницю” (клятву) на вірність Українській державі.
Судова система зазнала незначних змін. Як і раніше, її вершиною був Генеральний суд, але новацією було те, що його призначав особисто гетьман. Згодом, 8 липня 1918 р., П. Скоропадський підписав закон про заснування Державного Сенату як найвищої “у судових і адміністративних справах державну інституцію”. Характерно, що в законі не йшлося про компетенцію новоствореного органу, а була вказівка на регулювання його діяльності старим російським дореволюційним законодавством. Сенат очолював президент, якому підпорядковувалися три Генеральні суди: адміністративний, цивільний і карний. У губерніях діяли судові палати. Найнижчою ланкою судової системи були мирові суди й судді мирових судів.
Особливе місце в Українській державі гетьмана посідало виняткове судочинство. Головну роль у його здійсненні відігравали військові судові інституції, де заправляло Головне управління військово-судових справ Військового міністерства. Військовим судом судили українських військовослужбовців, армійських урядовців за скоєння злочинів. Під час воєнних дій або воєнного стану військовим судам підлягали й цивільні особи, звинувачувані в державній зраді, шпигунстві, опорі владі, заколоті, нападі на військових, антивійськовій агітації, знищенні чи пошкодженні військового майна. До цього переліку входили також убивства, пограбування, розбій, підпал, згвалтування. Винятковій підсудності підлягали й духовні особи, які перебували на службі.
Усі судді були виборними і обиралися жеребкуванням на два місяці з-поміж старшин і підстарший. У вищих військових судах (Київському і Катеринославському) була обов’язковою участь прокурора.
Винятковими судами особливого характеру були окупаційні військові суди (німецькі й австро-угорські). їхнє свавілля українська влада пояснювала послабленням впливовості національного судового апарату. Військова влада окупантів зобов’язувала свої військові сули приймати до розгляду будь-які кримінальні справи щодо українських громадян. Намагаючись протистояти цьому, Міністерство юстиції домовилося з> німецькою адміністрацією про створення спільної узгоджувальної комісії з розмежування прерогатив окупаційних судів і судів України. Фактично така комісія існувала лише на папері.
Правова система. У питаннях забезпечення правової основи діяльності Української держави гетьманська влада пішла шляхом відновлення чинності тих нормативних актів царської влади і попереднього уряду, які не суперечили соціально-економічним і політичним інтересам гетьманату. Позитивним було й те, що віл початку свого існування влада встановила чіткі засади законотворчого процесу. Прийнятий, тобто підписаний гетьманом, закон набуває чинності “від часу, призначеного до того в самім законі”. Скасувати закон можна було лише прийняттям іншого.
У галузі цивільного права було видано кілька законів, які регулювали питання власності і стосувалися права володіння. Вони ретельно захищали право приватної власності й законного володіння.
У галузі кримінального права запроваджено суттєві зміни І новації, які мали каральне спрямування. Німецько-австрійська окупація України і жорсткий режим спричинили розгортання селянсько-повстанського руху, що серйозно стурбувало центральну владу. Саме тому 26 липня 1918 р. уряд ухвалив постанову, яка налапала право притягувати до кримінальної відповідальності осіб, що посягали на основи державного устрою і громадський порядок. До цієї категорії злочинні належали шпигунство, зрада, повстання, знищення військового майна, вбивство, згвалтування, пограбування.
Однак ухвалений закон не послабив опору селянства. Тому постановою від 24 вересня 1918 р. уряд дозволив правоохоронним органам і місцевій владі проводити обшуки і вилучати речі в осіб, запідозрених у скоєнні кримінальних діянь, без будь-якої санкції. Підозрюваних могли затримати на два-три місяці. Таких осіб також належало виселити за межі держави або утримувати у спеціально призначених для нього місцях (таборах).
Військове будівництво. Розбудову гетьманської держави ускладнював брак українського війська. Спадщина, яку дістав гетьманський уряд від Центральної Ради, була мізерною – дивізія у складі п’яти полків та двох дивізіонів загальною чисельністю 5 тисяч вояків. Крім них. був іще полк Січових стрільців під командуванням Є. Коновальця та сформована в Австрії з полонених українців дивізія сірожупанників, яка дислокувалася в Києві та Чернігові.
На початку квітня 1918 р. Центральна Рада розробила план організації українських збройних сил, що їх мали б формуватися за територіальним принципом. Але план не було втілено в життя. Напередодні гетьманського перевороту німці роззброїли дивізію сірожупанників та полк Січових стрільців.
Новий уряд заходився втілювати проект свого попередника. Для підготовки військових кадрів заснували спеціальні школи. У липні 1918 р. було сформовано гвардійську Сердюцьку дивізію з 5 тисяч осіб, укомплектовану молоддю від 18 до 25 років переважно з хліборобів та заможних селян.
Оголошено й розпочато мобілізацію. Проте гетьманський уряд виявляв певну обережність: були серйозні підстави побоюватися, що загальна мобілізація молоді може поповнити армію більшовицькими, антиукраїнськими елементами. З іншого боку, цей процес усіляко гальмували німці, які запевняли гетьмана, що для захисту України досить німецьких та австрійських військ. Тому мобілізацію припинили і відклали до листопада 1918 р.
Улітку 1918 р. гетьман дав наказ військовому міністрові поновити козацтво як окремий суспільний стану та резерв війська. Окремим універсалом це було здійснено у Чернігівській, Полтавській губерніях (там козацтво існувало і до революції) та на Слобожанщині. Козаки кожної губернії утворили кіш на чолі з кошовим отаманом, який підпорядковувався безпосередньо гетьману. Поновлюючи козацтво, правитель держави прагнув, по-перше, створити заможну, із сильними історичними традиціями верству населення; по-друге, мати надійне, не зіпсоване більшовицькою агітацією військо. Крім того, гетьман сподівався наблизити до Української держави традиційно козацькі регіони, передусім Донеччину і Кубань.
Восени 1918 р. розпочалося формування Особливого корпусу, який складався переважно з російських вояків, котрі залишилися в Україні й не хотіли служити в Червоній армії. Гетьманський уряд вирішив скористатися з їхніх антибільшовицьких настроїв та військового досвіду. Корпус організаційно не входив до української армії, підпорядковувався безпосередньо гетьманові й дислокувався на українсько-російському прикордонні, між Путивлем і Сумами.
Після тривалих переговорів із німцями гетьманський уряд домігся передачі Україні деяких військових суден Чорноморського флоту, захоплених німцями.
Отже, загалом, якщо не враховувати подальших мобілізацій та Особливого корпусу, військові сили України були мізерними.
Восени 1918 р. міжнародна ситуація складається досить несприятливо для гетьманської держави. Австро-Угорська імперія розпалася, перетворившись на “союз держав”, у Німеччині назрівали революція та демократизація суспільно-політичного життя. З розпадом та послабленням держав-окупантів Україні загрожувала війна з більшовицькою Росією, чого П. Скоропадський боявся більш за все. Переможниця Антанта підтримувала російські антибільшовицькі організації й військові формування і негативно ставилася до “сепаратизму” народів, які перебували у складі Російської імперії.
У зв’язку із загрозою наступу більшовицьких сил, які вже почали захоплювати північно-східну частину Чернігівщини, гетьманське правління стало шукати інших шляхів самозахисту та інших союзників. 14 листопада 1918 р. П. Скоропадський приносить у жертву свій кабінет міністрів, який звинувачує у тісних зв’язках із німецьким урядом. Того ж дня гетьман видав грамоту про федерацію з майбутньою небільшовицькою Росією. Перспектива союзу невідомо з чим (адже Денікін не визнавав У країну державою) не додала гетьманському правлінню прихильників навіть серед русофілів, котрі бачили Україну у складі “единой и неделимой России”. Непродумані федеративні кроки відвернули від гетьмана галичан.
Тим часом Україною шириться повстанський рух проти гетьманщини, організований, з одного боку, більшовиками (Таращанська дивізія), аз іншого – соціалістами, прибічниками Центральної Ради. Симон Петлюра звинуватив гетьмана у зраді українського народу, оголосив про скасування всіх його законів, розпустив гетьманські полки.
14 грудня 1918 р. П. Скоропадський опублікував таку заяву: “Я, гетьман усієї України, на протязі семи з половиною місяців прикладав усіх моїх сил, щоб вивести край з того важкого становища, в якому він перебуває. Бог не дав мені сил справитись із цим завданням, і нині я, з огляду на умови, які тепер склалися, керуючись виключно добром України, відмовляюся від влади”. Гетьманська держава перестала існувати.
Отже, державотворення доби гетьманату відбувалося в ще складніших умовах, ніж за Центральної Ради. Аби вижити, Українській державі довелось вести боротьбу зовні з більшовиками, а всередині – з українською соціалістичною опозицією. 15 травня опозиційні соціалістичні партії утворили єдиний опозиційний до гетьманату центр – Український національний державний союз. На початку серпня він перетворився на
Український національний союз (УНС), що його із середини вересня очолив В. Винниченко. Розпочато боротьбу проти гетьманського режиму “як буржуазного і неукраїнського”.
Дослідники В. С. Кульчицький і Б. Й. Тищик1 небезпідставно вказують на ще одну політичну силу, про яку неохоче пишуть сучасні вчені, особливо представники радянської школи. Ідеться про російські та проросійські партії й організації. З утвердженням влади гетьмана, котрий виявив неабияку схильність до всього російського, в Україну масово просочувалися ворожі більшовикам елементи з Росії. Вони сіяли ненависть не лише до комуністів, а й до України, до всього українського взагалі Тут було засновано антиукраїнські центри і союзи, які діяли проти нашої держави, маючи на меті повне приєднання України до Росії за умов повалення більшовицької влади. Нашу країну вони бачили як околицю, що мала стати центром об’єднання антибільшовицьких сил за відродження “единой и неделимой России”.
Серйозну небезпеку для молодої української держави становили різні терористичні групи, що зазвичай мали російське коріння. Намагаючись посіяти паніку серед населення, дестабілізувати ситуацію, розірвати союз гетьмана з окупантами, вони вдавалися до конкретних акцій. Так, у червні під Києвом було підірвано великі склади боєприпасів, у липні в Одесі підпалено кілька підприємств та складів продовольства, а 30 липня російський есер Донськой убив у Києві німецького фельдмаршала Ейхгорна.
Такому свавіллю сприяв брак власної армії, міліції, служби безпеки, що давало змогу злочинним антиукраїнським силам діяти майже легально, а також цілковита залежність від окупантів. Гетьманська держава мусила дотримуватися умов Брестського миру, що стосувалися, перш за все, постачання до Німеччини та Австро-Угорщини великої кількості харчів та сировини. До “спадщини” від Центральної Ради слід додати невирішене аграрне питання.
Водночас за добу гетьманату Україна мала й певні здобутки. Це стосується, зокрема, зовнішньої політики, встановлення, попри режим окупації, дипломатичних зв’язків із багатьма країнами. На особливу увагу заслуговують українсько-російські відносини. Відповідно до умов Брестського договору Росія мала підписати з Україною мирний договір. Такі переговори розпочала ще Центральна Рада, але після її падіння вони припинилися. Під тиском німецького уряду на початку травня Росія відрядила до Києва делегацію, яка обговорювала з українськими представниками питання про припинення війни, домовлялася щодо фінансів, транспорту, обміну полоненими тощо. 12 червня 1918 р. підписано так званий прелімітарний мир, згідно з яким більшовицька Росія визнала Українську державу, сторони зобов’язалися встановити дипломатичні відносини.
Була сформована національна грошова система, засновано банки. Важливими були судові реформи, які окреслили систему загальних судів і дали поштовх появі військових судових установ, незважаючи на те, що військовим судам належало користуватися старим російським законодавством, якщо воно не суперечило українським законам.
Велике значення мали заходи оформлення автокефалії української православної церкви, здобутки в галузі культури й освіти. За гетьманського уряду було створено міністерство сповідань, яке відразу відчуло на собі тиск російського церковного керівництва, зрусифікованого єпископату і спротив несвідомих громадян. Коли у червні в Києві зібрався церковний собор і від імені гетьмана та уряду зачитано декларацію про необхідність автокефалії, бо “в самостійній державі має бути і самостійна церква”, під впливом зрусифікованої церковної ієрархії було прийнято рішення не про автокефалію, а лише автономію православної церкви в Україні.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)