Історія держави та права України – Трофанчук Г. І. – 12. Державно-правовий розвиток радянської України у повоєнні роки
У повоєнний час значно пожвавилася зовнішньополітична діяльність України. У 1945 р. вона разом з 50 іншими країнами світу стала засновницею Організації Об’єднаних Націй (ООН), а її делегати були представлені у багатьох комітетах і комісіях цієї авторитетної міжнародної організації. Ряд міжнародних конвенцій уточнили державні кордони УРСР у складі Союзу PCP на заході.
Ще влітку 1944 p. у Любліні розпочав роботу прорадянський Польський комітет національного визволення. У липні він підписав із СРСР договір про новий польсько-радянський кордон так званою “лінією Керзона”, а у вересні 1944 р. – договір про обмін населенням, внаслідок якого до 1946 р. в радянську Україну було переселено понад 500 тисяч українців із Закерзоння (Холмщини, Підляшшя, Лемківщини та Надсяння), переважно всупереч їхній волі. Водночас більшість поляків із-за Бугу було переселено до Польщі – на добровільніших засадах. Але й так мало хто виявляв бажання залишатися “під совєтами”. Загалом з України перебралися до Польщі десь 800 тисяч осіб польської національності.
Останньою акцією, пов’язаною з болісним переміщенням населення у зв’язку зі змінами кордонів, стала операція “Вісла”, проведена навесні влітку 1947 p., за якою на анексовані в Німеччини північні й західні території Польської держави було насильно переселено з місць постійного проживання понад 150 тисяч українців1. На території, де жило переважно українське населення і яка відійшла до Польщі, ще залишалося 150- 180 тисяч українців, що чинили завзятий опір примусовій депортації з рідних земель. На їхньому боці були загони УПА, з якими воювали регулярні польські війська за підтримки радянських спецслужб. Польське керівництво звернулося до СРСР з пропозицією прийняти цих українців на свою територію, однак отримало відмову. Тоді прийняли рішення про їх примусове переселення.
Акція передбачала переселення українців до північної та західної Польщі, звідки нещодавно було відселено понад 3 мільйони німців. При цьому їх не поселяли компактно, а обов’язково розпорошували серед поляків для якнайшвидшої асиміляції та з метою запобігти організованому спротиву. На нових місцях українці не повинні були складати більше як 10% жителів населеного пункту, їм забороняли поселятися у прикордонній смузі. Переселення проводили у надзвичайно брутальній і жорстокій формі, з участю шести дивізій польського війська. На збори людям давали 2-3 години, брати дозволялося лише найнеобхідніші особисті речі. Людей вантажили в товарні вагони, а залишене майно нищили або конфісковували.
За порадою спецслужб СРСР, “особливо небезпечних” українців (вояків УПА, діячів ОУН, національно свідому інтелігенцію, священиків) розміщали у спеціально створеному концтаборі поблизу Кракова (в Явожно). Кілька сот українських патріотів розстріляли. То був справжній геноцид українського народу на території Польщі. Намагаючись виправдати перед світовою громадськістю антинародний характер операції “Вісла”, польська влада обгрунтовувала свої дії необхідністю “викоренити бандитську діяльність УПА”, яку підтримувало місцеве населення. Насправді на той час на землях Закерзоння в лавах У ПА, за даними польської розвідки, налічувалося лише близько 1700 людей, які вже не могли становити реальної загрози для польської влади.
Репресії щодо українців не припинялися й на території радянської України. У її західних регіонах тривала безнадійна підпільна боротьба ОУН-УПА. Це була по суті громадянська війна, яку вели аж до середини 50-х років. Сподівання на допомогу західних країн, на розв’язання війни між Заходом і Сходом не справдилися.
Як уже зазначалося, угода між СРСР і Чехословаччиною від 29 червня 1945 р. оформила входження Закарпатської України до УРСР. Відтак понад 40 тисяч чехів і словаків виїхали на історичну батьківщину. А у 1954 р. з ініціативи уряду Російської Федерації та з нагоди 300-річчя приєднання України до Росії ухвалили долучити Крим до складу УРСР. Так остаточно оформилися кордони сучасної України.
Щодо внутрішньої політичної та економічної ситуації в УРСР, то після кровопролитної війни, яка двічі прокотилася нашою землею, народ сподівався на зміни на краще, на вирішення багатьох назрілих у суспільстві проблем. Перед республікою постали складні й важкі завдання, насамперед – відбудувати народне господарство, переорієнтувати економіку на випуск мирної продукції.
Повоєнна відбудова розпочалася для України вкрай тяжко. Виснажене війною і сталінською централізованою системою продовольчих поставок українське село зазнало страшної посухи 1946 р. Незважаючи на це, радянське керівництво знову почало викачувати з села продовольчі запаси. Почався голод, який охопив 18 областей України. І знову, як це було у 1932-1933 рр., сталінський режим не лише не надав селу допомоги, а навпаки – примусово вилучав хліб, інші продовольчі запаси, що вивозилися переважно в так звані країни “народної демократії” – до Болгарії, Східної Німеччини, Чехословаччини, Польщі Угорщини. Загалом лише у 1946 р. експорт зерна у сусідні країни сягнув 1,7 мільйона тонн. А в Україні впродовж 1946-1947 рр. від голоду померли близько 800 тисяч людей. Ще приблизно мільйон систематично недоїдали і мали пов’язані з цим хвороби. Зареєстровано випадки людоїдства.
Та загалом Україна зуміла у досить короткий термін залікувати тяжкі рани війни, і до 1950 р. перебудову народного господарства було завершено. Ментальність українця, його працелюбність і навіть самопожертва, помножені на допомогу союзних республік, які не так постраждали від війни а також тиск адміністративно-командної системи, вміле використання нею патріотичних настроїв людей стали запорукою небачених успіхів у відбудові господарства та налагодженні мирного життя.
На організаційній структурі й методах діяльності уряду республіки позитивно позначилася ліквідація у вересні 1945 р. Державного комітету оборони та його уповноважених на місцях, скасування загальносоюзних наркоматів, створених під час війни (танкової промисловості, мінометного озброєння тощо). У березні 1946 р. Раду Народних Комісарів перейменували на Раду Міністрів УРСР, а народні комісаріати – на міністерства. У такий спосіб радянська влада намагалася підняти авторитет і посилити відповідальність органів центрального управління за стан справ у республіці. Державне управління найважливішими галузями народного господарства, як і раніше, здійснювали союзні міністерства і державні комітети СРСР.
Ради Міністрів Союзу PCP і союзних республік перестали звітувати про свою діяльність перед Верховними Радами, їх заслуховували на пленумах ЦК партії. І якщо така практика була виправданою за війни, то в мирний час це було грубим порушенням конституційних норм. Узагалі роль представницьких органів у державному будівництві була другорядною.
У травні 1957 р. новий партійний керівник СРСР М. Хрущов спробував радикально змінити систему управління господарством. Було прийнято закон “Про подальше вдосконалення організації управління промисловістю і будівництвом”, за яким управління здійснювалося за територіальним принципом на основі новостворених економічних районів. У кожному з них утворювали Раду народного господарства (раднаргосп), яка підпорядковувалася Раді Міністрів республіки. Водночас ліквідовано багато союзних і республіканських міністерств. Система діяла близько 8 років і себе не виправдала.
У повоєнні роки не раз мали місце намагання реорганізувати, підрихтувати, оновити радянську модель державного управління, та жодна не дала бажаного результату. Більшовицько-комуністичну тоталітарну імперію поступово охоплювала затяжна економічна, політична і соціальна кризи.
(2 votes, average: 4,50 out of 5)