Історія держави і права зарубіжних країн – Маймескулов Л. М. – “Священні царі”
До таких належать:
1) об’єктивна необхідність управління великими колективами;
2) природні умови: клімат, ландшафт, характер комунікацій;
3) продиктований природою спосіб господарювання;
4) стратифікація суспільства – поява соціальних груп, станів;
5) військова функція;
6) рівень матеріальної культури;
7) рівень духовної культури, сакральний (релігійний) фактор у самосвідомості суспільства.
Перелічені чинники не є вичерпними та, крім цього, роль кожного з них може бути більшою чи меншою, залежно від обставин.
Поставимо собі запитання: якщо історія держави і права – це, по суті, людська історія, то, можливо, і людину з усіма її якостями слід причислити до чинників історії? Політична література (а історія держави і права, без сумніву, – “література” політична) часто грішить тим, що, оперуючи “засобами виробництва”, “класовими суперечностями”, “рухомими силами” тощо, забуває про таку “дрібницю”, як людина. Між тим “максима” 11 ротатора (“людина – міра всіх речей”) в усі часи була актуальною, а сьогодні – тим паче. Без сумніву, людина – найважливіший чинник історії.
Під “великими” колективами ми маємо на увазі такі спільності, які вже внаслідок їх розмірів не можуть управлятися родовими інститутами. Наприклад, населення Китаю на рубежі нашої ери налічувало приблизно 50 мільйонів людей і не могло управлятися так, як управлялися стародавні Афіни чи група збирачів та мисливців, що бродили в бразильській сельві.
Величезну роль у соціальній організації відіграє сам чинник управління з його об’єктивними законами. У будь-якому середовищі та в будь-яких культурах управління завжди має ієрархічний характер. Це об’єктивний закон, і він діє також у соціальному середовищі, породжуючи ієрархію серед людей.
Історичне оточення справляє могутній вплив на організацію суспільства. Природа, клімат, ландшафт визначають спосіб господарювання, а останнє – організацію суспільства, управління та влади. В річкових та степових цивілізаціях люди не можуть жити однаково. Характер комунікацій або спрощує, або ускладнює об’єднання етносів: Егеїда – Східне Середземномор’я – з її порізаним та острівним ландшафтом представлена безліччю окремих міст-держав, які лише іноді, у разі військової потреби, поєднуються в союзи (Афінський морський союз), а народи великих річкових долин утворюють, як правило, великі держави (Єгипет, Вавилон, Китай).
Величезну роль у політичній історії відіграє військовий чинник. Він об’єднує етноси в союзи племен, породжує надродові структури управління і, найголовніше, військову адміністрацію, в руках якої опиняється найдієвіша влада – влада зброї. Історично нова військово-політична влада вступить до боротьби зі стародавньою жрецькою владою і переможе. Відголоски боротьби за владу між старою жрецькою та новою військово-політичною владами ми знаходимо у стародавніх міфах про Прометея, Артавазду, Амірані, Сосруко, Каве та ін.
“Священні царі”
Дуже важливим у державотворчому процесі є релігійний чинник. Для стародавніх людей віра у магічні сили так само реально впливає на всю організацію їх життя, як і цілком реальні виробничі процеси. Люди вірять, що магічні дійства, ритуальні “вистави”, які вони виконують, викликають аналогічні реальні наслідки в їх оточуючому світі (подібне породжує подібне). Якщо простромити списом опудало оленя, якщо гучно бити в бубон, наслідуючи удари грому, то піде дощ. і т. д. Магічними здібностями наділені не всі люди, а тільки видатні своїми якостями – шамани, чаклуни, маги. Останні стають “священними царями”, які акумулюють суспільну владу, вони стають вождями племен, поєднуючи в собі і магічну, і світську владу.
“Священні царі” мали особливе становище. Оскільки від їх внутрішньої магічної сили (як були впевнені люди) залежали доброзичливість сил природи, родючість полів, плідність черід, взагалі добробут народу, вони були оточені пошаною, користувалися привілеями та владою. Але якщо магічна сила царів слабшала, це загрожувало добробуту народу. Тому “священних царів” періодично приносили в жертву, аби умилостивити сили природи, а на їх місце обирали нових.
З часом “священні царі”, які зміцнили свою владу, щоб уникнути цієї неприємної процедури, почали призначати собі “заступників”, яких через певний проміжок часу (як правило, роки) приносили в жертву замість справжнього царя, який в такий спосіб нібито оновлював свою силу. Без сумніву, від “священних царів” тягнеться нитка до справжньої спадкової монархії.
Магія по суті ще не була релігією, ще не знала богів. Коли сили природи почали персоніфікуватися (тобто з’явилися боги), чаклуни і маги стали служителями богів – жерцями, які також мали велику світську владу. Стародавні вожді, басилевси, царі часто виступали одночасно і як первосвященики, верховні жерці. Таким чином, генеза державності, головна кваліфікуюча ознака якої полягає у відчуженні влади, являє собою багатофакторний, складний історичний процес. Результати цього процесу залежно від історичних умов можуть виявлятися по-різному: в одному випадку виникають стародавні держави-деспотії, в іншому – стародавні республіки.
(2 votes, average: 3,00 out of 5)