Історія держави і права зарубіжних країн – Маймескулов Л. М. – Методологія
Що стосується методології історії держави і права, то тут у неї багато спільного з іншими науками. Вона користується як загальнонауковими методами та підходами, так і власними – порівняльно-історичними, юриспруденськими, “догматичними”.
В основі всіх наук лежать достовірні факти, емпірична база. (“Я поклоняюся одному богу – панові факту”, говорив І. П. Павлов.) Без цього ніякі найвищі і найхитріші методи та підходи (діалектичні, системні, структуралістичні, синергетичні і под.) не дадуть нічого, крім необгрунтованих спекуляцій. Перш ніж “розтікатися думкою по древу”, необхідно достовірно знати те, що було! Для історії держави і права емпіричною базою виступають історичні пам’ятники – літописи, стародавні кодекси, твори юристів тощо. Це Закони царя Хаммурапі, Закони Ману, Артхашастра, римські та візантійські кодифікації, “Кароліна”, це твори відомих юристів Гая, Ульпіана, Павла, промови Цицерона, праці просвітителів Вольтера, Монтеск’є, Руссо, видатних державних діячів – Кромвеля, Джефферсона, Робесп’єра та багатьох інших; це, нарешті, великі історичні правові акти – англійські Habeas Corpus Act, Білль про права, Декларація незалежності США 1776 p., французька Декларація прав людини та громадянина 1789 p., це видатні кодекси – Французький цивільний (1804 р.) та кримінальний (1810 р.) кодекси, Німецьке цивільне уложення 1896 (1900 р.) та багато іншого.
Під час роботи з цим матеріалом потрібен перш за все простий емпіричний підхід – з матеріалом слід ознайомитися, погортати, почитати без особливого “методологічного” мудрування. Але цього, звичайно, не досить. Обмежитися лише емпіричним підходом означало б уподібнити себе до стародавнього літописця, який записує до літопису події, котрі йдуть одна за однією, що, звичайно, є дуже важливим для майбутніх істориків, однак недостатнім для осмислення історії. Треба систематизувати такий емпіричний матеріал у часі та просторі по сторінках, періодах, епохах, культурах. Це робота систематизації. Виконавши цю роботу, ми побачимо, що одні держави можна включити до групи “стародавніх деспотій”, а інші – до групи “античних республік”. Це галузь порівняльно-історичного методу та підходу. Зараз нас, звичайно, зацікавить: чому одні держави стали деспотіями, а інші – республіками? Це вже робота аналізу і, як наслідок, потрібен аналітичний підхід до предмета вивчення. Кожному рівню дослідження притаманний свій підхід. Якщо ми збираємо новгородські берестяні грамоти, то тут один метод – збирай якомога більше (і, звичайно, дбайливо!). А ось із торф’яного болота дістали бересту з написом: “Я послала тобі бересту, а ти не прийшов”. Так до нас дійшло, вирвавшись з-під тисячолітньої торф’яної товщі, закликання новгородської Еврідики до свого Орфея. Тут емпіричний підхід недоречний, потрібно щось інше… Знайомство з пам’ятниками права потребує і власне юридичного, як прийнято говорити у правників, “догматичного” підходу, тобто формально-логічного аналізу правових норм. Виявлення закономірностей розвитку права в цілому та окремих правових систем потребує порівняльно-історичного аналізу. Сутність “азіатського” та “античного” типів історії і держави краще пізнається, якщо ми порівняємо, наприклад, Вавилон і Афіни, Рим і Китай. Рим залишив сучасному світу велику спадщину – римське право – основу сучасного цивільного права; між тим Китай за чотири тисячоліття своєї історії аж до XX століття не мав розвиненого цивільного законодавства за численністю великих кримінальних кодексів. Чому? У подібних порівняльно-історичних зіставленнях криється багато повчального для сучасності.
Як бути з фактами в історії? Кажуть, що дослідник має обирати “між конкретним, що не має значення, та загальним, що не має змісту”. Факт дійсно може не мати значення, якщо він відірваний від загального контексту історії, вирваний з системи. Але окремий факт може стати “вікном” до історії, якщо його вживити до контексту. Ось факти: Муцій спалює руку перед лицем етруського царя; Гектор, прощаючись з Андромахою, йде на бій з Ахіллом, завчасно знаючи, що загине. Чому вони так вчиняють? Відповідь знаходимо у Гектора:”.. .страшний / Сором мені перед кожним троянцем та довгоодьожною троянкою, Якщо як боязкий я тут відійду від бою”. Але чому сором? Сором – це переживання, порівняння своїх вчинків з діючою у суспільстві мораллю. У суспільстві зрадників та боягузів не соромно бути зрадником та боягузом. І Гектора, і Муція оточує суспільство, в якому боягузтво та зрадництво ганебні. На наше запитання відповідає спартанський поет Тиртей:
Славное дело в передних рядах со врагами сражаясь. Храброму мужу в бою смерть за отчизну принять.
Гордостью будет для города и для народа Тот, кто, шагнув широко, в первый продвинется ряд И, преисполнен упорства, забудет о бегстве позорном, Жизни своей не щадя и многомощной души.
Наші герої виросли в цій атмосфері, вони дихали цим повітрям, мораль суспільства стала їх мораллю. Тепер ми маємо просунутися далі з нашим “фактом”. Чому в суспільстві сформувалася саме така мораль? І після аналізу суспільних відносин міста-поліса знаходимо відповідь: у цьому суспільстві добробут окремого громадянина нерозривно пов’язаний з добробутом його міста, його вітчизни. Так крізь окремий факт ми побачили епоху.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)