Історія держави і права зарубіжних країн – Маймескулов Л. М. – До читача
Трохи філософії
Найскладніше у пізнанні історії – це зрозуміти та прийняти саму необхідність її пізнання. З історією можна “знайомитися”, її можна “спостерігати”, “вивчати”. Але все це лише попередні кроки до її пізнання. Невипадково англійський історик Арнольд Тойнбі назвав свою відому працю “Пізнання історії”, а німецький філософ Карл Ясперс “Сенс та призначення історії”. Пізнати історію, зануритися до її сенсу – таке завдання ставили та ставлять перед собою філософи, соціологи, історики. А що ж ми – “прості” люди? Чи потрібно нам занурюватися до “сенсу та призначення” історії?
Повсякденній свідомості притаманна якість розділяти “Історію” та “Нас”: з того боку часу – “Історія”, а з цього – “Ми”. Історія постає тут як щось зовнішнє відносно до “Нас”, або, у кращому разі, як лише приготування до нашого “справжнього” буття. Між тим історія і є “Ми”, а усвідомлення себе безвідривною ланкою історії – це і є її пізнання. Історія – це стовбур Древа Культури, а ми – його гілля. Якщо підрубати стовбур, гілля усихає. Чому студент, молода людина, має обтяжувати свою пам’ять далеким минулим? Адже так багато цікавого в житті сьогодні! Кажуть, свобода – це усвідомлена необхідність. А якщо необхідність не усвідомлена і не прийнята? Тоді вона – важкий тягар, підневільний сизифів труд. У таємному куточку життєрадісної студентської души криється прагматична думка: чому це я сьогоднішній не проживу без цих єгипетських мумій та навуходоносорів? – Проживе, звичайно проживе! А людство? – Теж проживе. Але це життя в безпам’ятстві, плаванні без компасу, за яке люди можуть дорого заплатити. Наведемо приклад, близький жителям XX століття. Напередодні 1914 року Росія була на підйомі. Попереду була перспектива стати до ряду провідних країн світу. Але у 1917 році гримнула спровокована Першою світовою війною революція. Народ, ведений популярними вождями, вирішив побудувати “Світле майбутнє”. Його теорія вже була готова: треба тільки експропріювати та бажано знищити “експлуататорів” (як свого часу маздакіди в Ірані, зінджи – в Аравії, тайпіни – в Китаї, сікхи – в Індії, санкюлоти – у Франції). Але “експлуататори”, звичайно, ані експропріюватися, ані, тим більше, винищуватися не бажали, унаслідок чого гримнула громадянська війна. До 2 300 000 вбитих у Першу світову війну додалися 2 500 000 вбитих у Громадянській війні та 6 000 000 людей, що загинули від голоду та епідемій; 2 000 000 емігрували за кордон (інтелігенція, котру, як і англійські газони, треба вирощувати триста років!). Разом ціна революції на початок 20-х років XX століття склала приблизно 21 мільйон загиблих та 50 мільярдів золотих рублів збитку плюс моральне здичавіння та генетична деградація народу (в революціях та війнах гинуть найкращі!). Але ж писав видатний поет:
– Иди и гибни безупречно: Умрешь недаром, – дело прочно” Когда под ним струится кровь!
Зате знищені були приватна власність, експлуатація, “брехливий” і “буржуазний” парламентаризм та встановлена диктатура пролетаріату! Попереду маячило Світле майбутнє – Республіка Рад Земної Кулі:
– Там, за горами горя, – Солнечный край непочатый! За голод, за мора море Шаг миллионный печатай! – закликав інший поет.
Друкували. Крокували. Будували. Воювали. Вчиняли подвиги. Дорогою до Світлого Майбутнього принесли ще й ще мільйонні жертви. Але ж яка мета! Мета виправдовувала жертви.
І ось, наприкінці XX століття, переступивши через “гори горя”, прийшли до “світлого майбутнього”:
1) відновили приватну власність;
2) відродили капіталізм;
3) розібрали “загальнонародні” скарби, що їх було створено неймовірною працею та жертвами народу, розібрали по руках (хто був ближче до влади);
4) вирили нову, ще більш глибоку прірву між багатими та бідними;
5) відреклися від “диктатури пролетаріату” та відродили буржуазний парламентаризм, тобто відновили все те, заради знищення чого було принесено нечувані жертви.
Коло замкнулося.
Виявилося, що весь народ майже століття йшов жертовним та, на жаль, хибним шляхом! А лише варто було б зазирнути до музею історії: там поряд з муміями навуходоносорів та рамзесів покоїться безліч покляклих “соціалізмів”, “комунізмів”, “диктатур пролетаріату” та усілякого типу інших “світлих майбутніх часів”. Але не зазирнули. “Сьогоднішні” цілі та бажання були такими близькими, а досвід історії – таким далеким! А муза історії Кліо суворо карає за неповагу до себе. Тут виникає нове запитання: невже, замкнувши коло та повернувшись нині після “революційних” блукань до Вчорашнього, ми повернулися до втраченої Істини?..
Проблемою поколінь є так звана “самосвідомість епохи”. Про неї слушно було сказано: “як про окрему людину не можна судити по тому, що сама вона про себе думає, так і про епоху не можна судити за її самосвідомістю”. У кожного покоління, що живе, – своя епоха і своя самосвідомість. Вона прив’язана до “Сьогодні” і саме вона сприймається як Істина, та з позиції цієї сьогоденної “істини” оцінюється минуле та планується майбутнє. Подібно до того, як дами вважають вчорашні капелюшки “неістинними”, порівняно з “істинними”, сьогоднішніми, – так покоління вважають істинним лише свій час та своє бачення світу. Прадавні єгиптяни вважали істинними своїх богів та свою епоху, елліни – свою, європейці, що жадібно спостерігали на площах середньовічних міст багаття із відьом, – свою. Звичайно, вони помилялися! Але ж ми, ми “сьогоднішні”, не повторимо таких дурниць. Які Зевси та Аполлони? Які відьми? Ось “наш” час – це “так”! Це істинний час та істинна самосвідомість! Чи здатні покоління вирватися за межі власної “самосвідомості епохи”? Зазирнути за власний горизонт? Скажімо так: здатні, але за умови дотримання великої обережності, обачливості та однієї обов’язкової умови – поваги до Великого Досвіду історії. Інакше – нові блукання сліпими замкнутими колами, як у трагічному XX столітті. За божевіллям Першої світової та громадянської війн пішла Друга світова війна, яку розпочали нові недоучки в школі історії. Вбили 50 мільйонів чоловіків, жінок та дітей, – ціна маячних спроб заснувати нове “світле майбутнє” – всесвітній націонал-соціалізм. На цей раз, на щастя, народи світу здогадалися, не мудруючи, повісити авторів проекту у повчання можливим майбутнім небезпечним фантазерам. Засуджуючи диктатури всіх кольорів, не слід забувати, що вони зростали на підготованому грунті. Цим фунтом були соціальний егоїзм та історична тупість верхів, цих “popolo grasso” (італ. – “гладкі люди”), безвідповідальність держав перед своїми народами та бараняча покірність народів, байдужість “мас” до “всякої там філософії”. В урядових кабінетах за дипломатичними фуршетами вирішувалися долі народів; лощені політики розчерками золотого пера засуджували на смерть мільйони людей, які нічого не підозрювали. А що ж народи? А народи покірно йшли на бійню, як у прадавні часи йшли гладіатори вбивати один одного на потіху патриціям. Слушно було сказано: “Нації, як жінці, не пробачається, якщо нею оволодіває перший зустрічний пройдисвіт”. Але ж скільки разів пройдисвіти оволодівали націями! На жаль, і досі залишаються актуальними слова Аветіка Ісаакяна:
В сей мир, где тьмы людей перебывало, Приходит вновь и вновь людей немало” Чтоб опытом столетий пренебречь И путь неверный начинать сначала.
Забуття – найгірший із злочинів. Покоління, що живуть, мають вчитися читати історію. Люди живуть у двох вимірах. Перший – повсякденність, наше безпосереднє буття. Тут “філософія” нібито не потрібна. Але нитки повсякденності сплітають Історію, ухилитися від якої не дано нікому. Це Другий Вимір. Якщо про нього забувають, він нещадно нагадує про себе. Коли мужики рубали “вишневі сади”, коли матроси несли на багнетах заслужених адміралів, вони не думали, що мине зовсім небагато часу, і ті ж самі “революційні вожді” тих самих мужиків труїтимуть як звірів газами в тамбовських лісах, а матросів – топитимуть під льодом Фінської затоки. Коли німецькі бауери раділи посилкам від своїх бравих синків – єфрейторів з окупованої України, вони, звичайно, не думали, що прийде Другий Вимір. Та він прийшов, й обрушився зі своєю жорстокою справедливістю на їх голови та міста. В усі часи народи стають легкою здобиччю “вождів” – невдоволених честолюбців, авантюристів, демагогів та пройдисвітів, а іноді й звичайних кримінальних типів, які за волею випадку опинилися на вершині Системи Влади. Амнезія – втрата Пам’яті – захворювання важке. Повчальну легенду розповідає в романі “І довше віку триває день” Чингіз Айтматов. Жорстокі завойовники скорили народ, що жив в степах вільно та привільно. Дорослих чоловіків винищили, а юнаків б зробили своїми пастухами. їм надівали на виголені голови свіжозняті верблюжі шкури. Людське волосся проростало крізь шкури, та її вже неможливо було зняти. Висихаючи, ці “перуки” так здавлювали голови, що люди від болю втрачали пам’ять, забували свого батька та матір, ставали манкуртами – рабами без пам’яті. До одного з таких юнаків приходить його мати, Ай май – А на. Вона розповідає синові про його народ, наспівує рідні пісні, намагаючись пробудити втрачену пам’ять. Зачувши небезпеку, завойовники дали синові лук і стрілу та наказали: убий цю жінку. Син покірно пускає стрілу у серце матері. Душа матері досі літає білим птахом над степом та тривожно кричить, намагаючись пробудити пам’ять сина… В усі часи всі володарі, – і чужі, і “вітчизняні”, – намагалися перш за все винищити пам’ять народу. В минулому для цього слугували верблюжі шкури, в сучасну епоху – масова попсоїдна псевдокультура. Чи збереже людина Пам’ять?..
(1 votes, average: 5,00 out of 5)