Історія держави і права зарубіжних країн – Маймескулов Л. М. – 2. Суспільний лад
1. Виникнення держави
Афіни невипадково стали культурним і політичним вождем Греції: їх не зачепила руйнівна дорійська навала. Афінська держава і право-класичний зразок стародавньої демократії, заснованої на приватногосподарських відносинах (античний спосіб виробництва). Розквіту сягає у V-IV століттях до н. е. Афіни розташовані у районі Аттики, південно-східній частині Пелопоннесу. До VIII століття до н. е. тут існували декілька родових общин, об’єднання яких – синойкізм приписується легендарному царю Тесею.
Синойкізм, скоріше за все, тривав декілька сотень років, об’єднавши прадавніх жителів Аттики – пеласгів – з ахейцями та дорійцями. Спочатку Афінами управляли царі – баси леї (Тесей, Кекроп та ін.), з 683 року до н. е. почали обирати вищих посадових осіб – архонтів у числі дев’яти. Архонт-епонім очолював міську адміністрацію (його іменем називався рік), архонт-басилей виконував релігійні функції, архонт-полемарх командував військами, шість архонтів-фесмофетів управляли судовими справами. На VI століття до н. е. Афіни є типовим містом-полісом, що поєднує чотири племені – філи, кожне по 100 родів. Філа складалася з трьох тритій та 12 навкрарій (створені для будівництва кораблів, згодом перетворилися на адміністративні округи). Зберігаючи зовнішню родоплемінну структуру та інститути родового ладу, афінське суспільство вже за гомерівських часів роздирається гострими соціальними суперечностями. Громадяни поділялись на стани: евпатридів (шляхетних), геоморів (землеробів), деміургів (ремісників), іноземців-метеків та рабів. Практично всю владу було зосереджено в ареопазі – органі аристократії, що підкорив собі народні збори (агору). На початку VI століття до н. е. інститути родового ладу були вже не в змозі стримувати соціальні суперечності та захищати суспільство від насильства аристократії. Розкрадаються землі, надбання храмів, багатьох бідняків зганяють за борги з земель, продають у рабство за кордон. Подальший розвиток афінської державності відбувається в жорстокій боротьбі народу з аристократією.
2. Суспільний лад
Суспільний лад Афін (відповідно й інших античних міст-держав) зазвичай характеризується як рабовласницький. Звідси походять терміни “рабовласницька держава” та “рабовласницьке право”. Якби йшлося про те, чи були в Афінах чи в Римі раби, не виникало б жодних спорів про проблему рабовласництва. Раби були й багато. Але у свій час у марксистській літературі відповідно до доктрини “способів виробництва” та “суспільних формацій” було сформульоване положення про “рабовласницький лад” як обов’язковий універсальний етап історії для всіх країн і народів. У зв’язку з цим виникає запитання: що таке “лад”? Вочевидь, це певний обов’язковий порядок, який характеризує “конструкцію” суспільства, його суттєві характеристики. Конструкція суспільства (його тип, “модель”) має визначатися якимось системотворчим критерієм. Для рабовласницького ладу таким критерієм вважається наявність рабів. Проте у давнину та середні віки раби були в усіх державах, але не всі вони визнаються “рабовласницькими”. Останніми є лише ті, в яких праця раба була основою виробництва. До цього в Античному світі наближалися Афіни, інші грецькі міста-держави, та особливо Рим періоду імперії. Прадавні автори сильно перебільшували чисельність рабів у грецьких полісах. Так, письменник ІІІ-ІІ століть до н. е. Ктесикл називав для Аттики цифру в 400 тис. рабів, Арістотель – 470 тис. для Егіни, Тімей – 640 тис. для Коринфа. Ці цифри некритично повторювалися в радянській літературі, аби підтвердити наявність “рабовласницької формації”. Насправді рабів було набагато менше. Так, за розрахунками Ю. Белоха, в Аттиці на початок Пелопоннеської війни проживало приблизно 100 тис. громадян, 30 тис. метеків та до 120 тис. рабів разом з жінками та дітьми1. На цей час вважається, що в Афінах у період їх розквіту проживало 172 тис. громадян, ураховуючи жінок та дітей, 28 тис. метеків та 115 тис. рабів, з яких більшу частину складали жінки та діти2.
У цілому можна припустити, що раби становили половину або навіть одну третину населення Аттики. Безумовно, це є найважливішою рисою античної цивілізації та античного “суспільного ладу”. Але для самих афінян набагато важливішим був поділ громадян наевпатридів, геоморів та деміургів, запекла боротьба селянства проти земельної аристократії, у перебігу якої формувалася афінська демократія (як і в Римі, боротьба між патриціями та плебеями у перебігу становлення Римської республіки). Крім рабів, існують громадяни, метеки; громадяни запекло ворогують між собою, вони поділені на класи та розряди за власністю і правами; одні громадяни можуть бути архонтами, інші – ні, одні можуть бути обрані до ареопагу, інші – ні. Це все належить до суспільного ладу? Запитання риторичне. Звідси напрошується такий висновок: за допомогою однієї плоскої формули неможливо виразити стан суспільства. Критерії “суспільного ладу” є мобільними, вони “гуляють” у часі і просторі; в одному випадку на передній план виступає дихотомія: раби – вільні, в іншому – евпатриди та демос.
Усім стародавнім суспільствам був притаманний поділ на станові групи: в Індії – брахми, кшатрії, вайшьї, шудри, у Вавилоні – авілуми та мушкенуми, в Афінах (та інших містах-полісах Греції) – евпатриди, геомори, деміурги; в Римі – патриції та плебеї. Що було початковим критерієм такого поділу? Скоріше за все – родова належність. Уже на ранній стадії родового ладу старші та молодші роди перебували в нерівному становищі. При ускладненні родоплемінного ладу в перебігу “неолітичної революції” молодші, “дочірні” роди були підпорядковані “старшим”, батьківським родам. Старші та молодші родові групи утворювали в сукупності “народ”. Але до “народів” примикали “чужі” – осколки інших “народів”, скорені, “союзники”, усякого роду ізгої і под. Вони не мали родинних зв’язків з домінуючими родовими групами, не належали до “народу”, до “наших” і тому потрапляли в нерівне становище. Звернемо увагу на два терміни: грецький “евпатрид” та римський “патрицій”. В основі того й іншого – корінь “патр”, який є основою батьківського статусу (патер, патріарх, папа, падре). Евпатрид, як і патрицій, – це “той, що має батька”, кровною спорідненістю прив’язаний до “нас” та як “наш” має всі права нашого роду. Чужинці, прийшлі, “не наші” не мали “наших” прав, насамперед права володіння землею та участі у вирішенні спільних справ.
Етнічний статус перетворювався на статус соціальний, правовий. Так з’явилися шудри, мушкенуми, метки, періеки, плебеї. Прадавнє право було суто “народним”, воно належало тільки “нам”. Основними “класами” Афін були евпатриди, геомори, деміурги, метки та раби. Евпатриди (“шляхетні”) – земельна аристократія Афін. їм належало виключне право засідати в ареопазі, з їх числа обиралися базилевси, архонти та інша адміністрація; геомори становили основну частину землеробського населення Афін; деміурги займалися ремеслом. Метеки хоча й були вільними людьми, але, будучи іноземцями, не громадянами Афін, були неповноправними, хоча й сплачували особливий податок “метекийон” та могли призиватися до армії. Раби рекрутувалися головним чином з числа військовополонених або куплялися та були зовсім безправними. Вони поділялися на приватних і державних. Останніх використовували на тяжких роботах у Лаврійських срібних рудниках, що належали державі, частково служили в поліції або як дрібні службовці.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)