Історія держави і права зарубіжних країн – Маймескулов Л. М. – 2. Об’єднання Німеччини. Конституція 1871 року
Об’єднання німецьких земель було закономірним явищем. Соціально-економічні і політичні передумови цієї події визрівали протягом попередніх десятиліть. Після ліквідації в перебігу наполеонівських війн Священної Римської імперії німецької нації у 1806 році під протекторатом Франції утворився Рейнський союз, до якого входили 16 монархій. Після поразки французів у 1815 році він був перетворений на Німецький союз, який являв собою конфедерацію 35 держав. Після революції 1848 року було ухвалено франкфуртську Конституцію 1849 року. Хоча Конституція не діяла жодного дня, вона закріпила ідею федералізму, відображену в Конституції Північно-німецького союзу 1867 року і реалізовану в Конституції 1871 року.
Північнонімецький союз являв собою союзну державу. Члени союзу зберігали свої державно-політичні системи, включаючи уряди, але частина владних повноважень делегувалася ними загальновизнаній союзній владі. Головою союзу став прусський король, за яким закріплювалися зовнішньополітичні і військові повноваження. Інтереси членів союзу представляла Союзна рада, яка складалася з двох палат. Після конституювання Північнонімецького союзу об’єднувальна тенденція стала реалізовуватися засобом уніфікованого законодавства.
Значну роль в об’єднанні Німеччини відіграв Отто фон Бісмарк. Поміщик, монархіст, людина, наділена розумом і характером, він ще у 1848 році запропонував королю Пруссії свої послуги у придушенні повстання. Тоді наляканий повстанням король відмовився від послуг Бісмарка, але після революції прийняв його на службу. Бісмарк став посланцем Пруссії в Союзному сеймі, потім послом Пруссії в Росії, після чого Фридрих Вільгельм IV призначив його міністром-президентом Пруссії. Спираючись на повноваження виконавчої влади, наданої йому Конституцією 1850 року, Бісмарк, ігноруючи Ландтаг, став проводити курс на об’єднання Німеччини “залізом і кров’ю”.
Зовнішньополітичними обставинами, які сприяли створенню благодатних умов для остаточного об’єднання німецьких земель, стали перемога Північнонімецького союзу у війні проти Франції і розгром Наполеона III. 18 січня 1871 року було оголошено про створення Німецької імперії, державний лад якої відображено в Конституції. Вона закріпила федеративний устрій монархічної держави. До федерації входили 22 монархії (серед них чотири королівства – Пруссія, Баварія, Саксонія та Вюртемберг, 18 герцогств і графств) і три вільні міста з республіканським ладом (Любек, Бремен, Гамбург). Суб’єкти федерації передавали низку важливих повноважень центральній владі, зберігаючи урядову і законодавчу автономію.
На чолі об’єднаної Німеччини стояв імператор, влада якого мала спадковий характер. Він володів правом вирішального слова в законодавчих колізіях. Імператор міг скликати і розпускати парламент, який складався з двох палат: Союзної ради (Бундесрату) і Рейхстагу. Останній був нижньою палатою, яка обиралася населенням. Йому належало право законодавчої ініціативи з питань, віднесених до імперської компетенції: про громадянство, поліційний нагляд, торгівлю і фінанси, авторські та винахідницькі права, засоби зв’язку і повідомлення, права громадян і військове будівництво. Інтереси земель і вільних міст були представлені в Бундесраті. До його складу входили 58 представників від 25 суб’єктів федерації. Пруссія була представлена 17 депутатами і домінувала у верхній палаті, оскільки для блокування будь-якого рішення було достатньо 14 голосів. До компетенції Бундесрату входили: законодавство, питання бюджету і фінансів, відносини між членами союзу тощо. Беручи до уваги політичну гегемонію Пруссії у федерації, сучасники називали це державне утворення “союзом нерівних”. Держави, які були членами союзу, могли бути відповідно до ст. 19 Конституції силувані до її виконання шляхом екзекуції (тобто застосування сили), яка визначалася Бундесратом і проводилася до виконання імператором.
Фактично повнота влади належала призначеному імператором канцлеру, який був не тільки єдиним імперським міністром, а й представником Бундесрату. За умови рівності голосів у верхній палаті парламенту його голос був вирішальним.
На відміну від більшості європейських країн у Німеччині не було реалізовано принцип “відповідального уряду” і на виконавчу владу не покладалася відповідальність. Конституція 1871 року зафіксувала створення єдиної німецької держави у формі конституційної монархії. Законодавче закріплення владних повноважень імператора, канцлера. Бундесрату і Рейхстагу відбивало прогресивну тенденцію еволюції німецької державності: від абсолютної монархії до конституційної. Але державно-політичний лад, який установився після об’єднання Німеччини, відзначався політичним консерватизмом і не втілив багатьох передових принципів та інститутів демократичної влади.
Конституція Німецької імперії вводила звичайні “права і свободи” – рівність перед законом, скасування феодальної юстиції, загальне чоловіче виборче право, скасування цензури, буржуазні принципи правосуддя. У той же час держава залишалася поміщицько-монархічною. На відміну від Франції, де клас дворян було підірвано економічно, в Німеччині юнкерство зберегло свої землі, титули, замки і залишалося політичним лідером. Реакційний шлях об’єднання Німеччини відіграє потім згубну роль не тільки в її власній історії, але й в історії всієї Європи.
(2 votes, average: 4,00 out of 5)