Історія держави і права України – Терлюк І. Я. – Зародження і розвиток системи радянської цензури
Характером більшовицької влади, її постійним прагненням мати повну монополію на істину була породжена цензура. Тому становлення і вдосконалення цензорських установ, на які покладалися завдання здійснення владного контролю за змістом і поширенням друкованої продукції з метою недопущення або обмеження поширення таких ідей та інформації, що визнавалися владою небажаними або згубними, відбувалося паралельно із розбудовою партійних і державних структур.
Від початку 1920-х років цензорські функції виконували створені при секретаріаті ЦК КП(б)У (січень 1920 р.) декілька відділів: організаційний з підвідділом інформації та зв’язку та відділ видання газет. Відтак, у т. ч. з метою вдосконалення цензорської роботи, створюється агітаційно-пропагандистський відділ з підвідділом партійної освіти та секціями національних меншин. Згодом практично усі рішення, що визначали характер роботи усієї системи цензури (за Ю. Шаповалом) і в пізніші роки, проводились через малу колегію Агітпропу (тобто відділу агітації і пропаганди). Агітпроп дедалі більше зміцнював свої позиції, вдаючись до різних заходів, в тому числі й заборон. У 1922 р. до нього входили такі підвідділи: пропаганди, преси, національних меншин, а в структурі ЦК КП(б)У існував ще Істпартвідділ, який збирав і фільтрував документи історико-політичного та мемуарного характеру. У 1927 р. відділ агітпропу та відділ преси, які окремо існували з 1924 р., об’єднали у відділ агітації, пропаганди та преси.
6 червня 1922 р. декретом Ради Народних Комісарів (Раднаркому) СРСР було організоване Головне управління у справах преси як орган Наркомату освіти СРСР (Головліт). Невдовзі такі самі Головліти виникли й в інших республіках. За рішенням партійних інстанцій, а формально – за постановою Раднаркому УСРР (11 серпня 1922 р.), виникло Центральне управління у справах преси при Наркоматі освіти УСРР. Тоді ж, у 1922 р., з’явилися спецфонди у бібліотеках, призначені для зберігання “ворожих” або ідейно “шкідливих” видань (30 Ю. Шаповалом – у 1960 р. в СРСР було 210 таких бібліотек).
Головліт СРСР повинен був стояти на сторожі політичних, ідеологічних, військово-економічних і культурних інтересів держави і здійснював т. зв. попередній та наступний контроль над видавничою діяльністю в цілому, крім господарських, фінансових та торговельних питань. Попередній контроль передбачав те, що саме Головліт видавав дозвіл на випуск у світ книжок, періодичних видань; затверджував склад редакційних колегій, в тому числі відповідальних редакторів; відкривав видавництва і затверджував склад редколегій, орієнтовний план видавничої продукції (з визначенням обсягу і частки літератури за окремими жанрами і для окремих груп споживачів) тощо. Подальший контроль полягав в оцінці вже надрукованих праць, творів мистецтва, що побачили світ, і у вжитті заходів заборонного характеру щодо тих, які порушували відповідні інструкції.
Головліт здійснював контроль з точки зору політико-ідеологічної, насамперед керуючись основними комуністичними постулатами про ворожість капіталістичного оточення та його постійні ідеологічні диверсії. Під контролем Головліту перебували завезення літератури з-за кордону, радіомовлення, виставки і читання громадськості лекцій тощо; він був покликаний охороняти військово-економічні таємниці, для чого за участі зацікавлених відомств складався список відомостей, що не підлягали розголошуванню. На місцях функції Головліту СРСР виконували республіканські, обласні, крайові “літи”, в округах – інспектори у справах преси, в окремих місцевостях – їхні уповноважені.
Органи цензури діяли у тісному зв’язку із спецслужбою. Водночас, чекісти створили свого роду попередника-двійника цензури – систему політичного контролю. її передбачало Положення про ДПУ УСРР (13 серпня 1924 р.). Відділи, відділення й пункти політичного контролю були сформовані при Секретно-оперативному управлінні ДПУ. На місцях підрозділи політконтролю входили до складу секретно-оперативних частин губернських (окружних) відділів ДПУ, у повітах (районах) політконтроль здійснювали уповноважені губернських (окружних) відділів ДПУ.
У сферу завдань політконтролю входили і контроль за поштово-телеграфною та радіотелеграфною кореспонденцією; відбір кореспонденції відповідно до секретних списків органів безпеки; нагляд за друкарнями, книжковими складами, магазинами та іншими закладами, що видавали і продавали друковані твори; перегляд всіх друкованих творів, що вивозились за кордон і завозились з-за кордону, а також топографічних карт, фотографій, кінострічок, поштових марок; контроль за діяльністю театрів, кінотеатрів, цирків тощо. Згодом систему політконтролю було вдосконалено, а загальне керівництво здійснював Відділ політконтролю Секретно-оперативного управління ОДПУ (він же, до речі, здійснював негласний перегляд кореспонденції осіб, що становили оперативний інтерес для чекістів).
Особливо важливе значення системі органів цензури відводив сталінський політичний режим, що був зорієнтований на встановлення жорсткого контролю правлячої партії над усіма сферами суспільного життя. Зусилля цензури 1930-1950-х років спрямовувалися на утвердження монопартійної диктатури, встановлення монополії марксистсько-ленінської ідеології та придушення будь-якої опозиційності.
З метою якісного поліпшення своїх цензорських функцій у період сталінщини постійно перебудовувався партійний апарат. Так, у ЦК КЛ(б)У створюється відділ агітації і масових кампаній і культурно-пропагандистський відділ (1932 р.), через кілька років (1935 р.) замість культурно-пропагандистського відділу було створено п’ять відділів (агітації і пропаганди, преси і видавництв, шкіл, культурно-освітньої роботи, науки), а у 1939 р. згаданий вище відділ знову був відроджений. До того ж окремо були створені сектори культури і науки, друку і видавництв. У 1940-х роках створюється Управління агітації і пропаганди ЦК КП(б)У, до якого входили відділи пропаганди, друку, агітації, культури, літератури і мистецтв, підготовки і перепідготовки парткадрів, науки (1945 р.). Крім того, при Політбюро ЦК КП(б)У працювали комісії з преси та видавництва, з літератури та мистецтва, робота яких мала фактично напівцензорський характер. У листопаді 1948 р. знов відновлюють відділ пропаганди і агітації, а в січні 1952 р. його ділять на п’ять відділів: пропаганди і агітації, науки та вищих навчальних закладів, художньої літератури та мистецтва, шкіл. У квітні 1949 р. в Головліті СРСР було створено спеціальний відділ цензорського контролю науково-технічної літератури. Нові зміни почалися вже в часи хрущовської “відлиги”.
Напрями діяльності цензорських органів часто зумовлювалися політичним моментом. Так, з початку 1930-х років Центральне управління у справах преси при Наркоматі освіти УСРР активно складало інструкції з вилучення “шкідливої” літератури та “націоналістичних” театральних вистав. Наприклад, тільки у 1933 р. до постановки заборонили 200 “націоналістичних творів” та низку видавничих проектів (серед них – історичні та енциклопедичні видання). Важливу роль у процесі цензурування відігравали т. зв. проскрипційні списки видань, що їх готував Головліт. Так, у “Зведених списках літератури, що підлягає вилученню з продажу, бібліотек та навчальних закладів” (15 грудня 1934 р.) зазначали автора, назву твору, видавництво, рік видання й мову. В період “великого терору” 1937-1938 рр. Головліт ніс “основний тягар” з вилучення друкованої продукції “ворогів народу”. Якщо в 1920-ті роки від попереднього перегляду були звільнені видання Комінтерну, ЦК ВКП(б) і взагалі вся комуністична преса та наукові академічні праці, то тепер все це підлягало суворому цензуруванню (Ю. Шаповал). Та й самі цензори піддавались періодичній “чистці”.
Після закінчення війни з нацистською Німеччиною і до початку 1950-х років система цензури перетворюється на потужну індустрію і стає більш диференційованою. У Головліту з’являється новий аспект діяльності – опрацювання трофейної літератури. Лише за 1946 – першу половину 1949 року в СРСР було заборонено для відкритого користування понад 441 тис. іноземних видань і здійснено понад 32 тис. вилучень із закордонної літератури.
У цей період створюється все більше документів, що регламентують і визначають діяльність цензури: “Зведені вказівки з питань цензури”, “Циркуляри усім органам цензури”, “Інструкція цензору”, накази, що регулярно надсилалися з Москви уповноваженим Ради Міністрів СРСР з охорони військових і державних таємниць у пресі на місцях. Зазвичай, у цих документах начальників республіканських, крайових, обласних літів зобов’язували підвищити вимогливість цензорів до контрольованих видань та відповідальність за ідеологічний зміст цих видань. Про втручання ідеологічного характеру належало інформувати місцевих партійних керівників, щоб вони впливали на редакторів і керівників видавничих організацій, які санкціонували до друку твори з “ідеологічними хибами”. Начальникам головлітів належало спеціальним донесенням інформувати союзний Головліт про всі випадки затримки друкованих матеріалів та радіопередач. Цензори мали підписувати сигнальний примірник друкованих творів на випуск у світ, а якщо були б знайдені помилки, затримувати ці сигнальні примірники, повідомляючи про це Управління у справах літератури та видавництв відповідного рівня. Редактори газет, директори видавництв повинні були для контролю надавати верстки видань, у яких не було б правок, а після того, як цензор дав дозвіл, категорично заборонялося вносити будь-які зміни у тексті. Усі твори, що перебували у друку, потрібно було переглядати на предмет їхньої відповідності даним вимогам.
Активність цензури стимулював прийнятий ПВР СРСР Указ про збереження державної таємниці (червень 1947 р.). Влітку того самого року Головліт СРСР звернувся з пропозицією до Ради Міністрів СРСР зобов’язати керівників міністерств, відомств і організацій самим окреслити коло питань і відомостей, що їх не можна друкувати відкрито. Рада Міністрів СРСР затвердила “Перелік найважливіших відомостей, які складають державну таємницю” (березень 1948 р.). На підставі цього документа міністерства та інші центральні установи склали докладні внутрішньовідомчі переліки. У виробленому Головлітом СРСР “Переліку відомостей, забороненім до опублікування у відкритій пресі” (січень 1949 р.) було запроваджено жорстокіші обмеження змісту друкованої продукції. А низка видань, зокрема з питань освоєння Арктики і Далекого Сходу, дані про діяльність науково-дослідних та інших закладів, що займалися проблеми атомної енергетики, ракетної техніки, взагалі повністю заборонялися. Акцент тут робили на засекреченості відомостей економічного характеру, а також матеріалів про розвиток науки і техніки. Протягом 1947-1949 рр. додатково заборонили друкувати огляди й зведені дані про кількість, технічний рівень основного та енергетичного обладнання, відомості про будівництво, проектну потужність, розміри капіталовкладень у підприємства союзного та республіканського підпорядкування в головних галузях промисловості тощо.
Отже, спільними зусиллями багатьох структур, передусім компартійних органів, постала потужна цензорська система. її творці досягли головного – всеохоплювального контролю над друкованим словом, придушення інакомислення, формування суспільства, в якому, за влучним висловом відомого російського письменника Василя Гроссмана, панував Держстрах, коли кожен громадянин був приречений стати жертвою контролю або стати його активним співавтором.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)