Історія держави і права України – Терлюк І. Я. – Законодавче забезпечення та інститути реалізації радянської політики українізації
Сучасна вітчизняна історіографія (В. Шевченко) пропонує “українізацію” 1920-х років – як частину масштабних змін у національно-культурній сфері, котра в межах всього більшовицького політичного простору дістала назву політики коренізації,- визначати терміном “радянська українізація”. Процес, позначений терміном “українізація”, слід пов’язувати, насамперед, з подіями Української революції 1917-1921 рр. Зокрема – з діяльністю Української Центральної Ради, для якої “українізація” (запроваджений нею, власне, сам термін) стала стрижнем її діяльності, спрямованої на забезпечення гідного місця українського народу серед інших націй, на його вільний і всебічний розвиток, відновлення і розбудови національної державності, забезпечення соборності українських земель, вирішення гострих соціально-економічних проблем в інтересах корінного етносу (титульної нації) і всього населення України, а не тільки окремих його верств. Радянська влада використала запроваджений УЦР термін “українізація”, звузивши при цьому його зміст наголошувалося на необхідності використовувати в органах державної влади національних республік рідну мову, сприяти розвитку національної культури, висувати представників корінного населення у партійний і державний апарат.
Законодавче закріплення політики радянської українізації розпочалося від початку 1920-х рр. (постанови ВУЦВК УСРР “Про застосування в усіх установах української мови нарівні з великоросійською” від 21 лютого 1920 р. та “Про введення української мови в школах і радянських установах” від 21 вересня 1920 р.), але тоді вона розглядалася лише як засіб комуністичної освіти трудящих (Б. Чехович).
Більш грунтовна правова основа радянської українізації закладається у 1923 р. Вона пов’язувалася з рішеннями XII з’їзду РКП(б)з національного питання і здійснюється у напрямі забезпечення фактичної рівності між двома державними мовами – українською і російською яку діловодстві, так і в школах. Організаційно-правові питання ширшого впровадження української мови у школах та культурно-освітніх установах були окреслені у декреті Раднаркому республіки “Про заходи у справі українізації шкільно-виховних та культурно-освітніх установ” (27 липня 1923 р.), а правовою основою посилення українізації державного апарату стала постанова ВУЦВК і Раднаркому УСРР “Про заходи забезпечення рівноправності мов та про допомогу розвитку української мови” (1 серпня 1923 р.).
Так, у першому документі докладно визначався порядок і терміни українізації всіх навчальних закладів республіки. Згідно з ним остаточне переведення установ соціального виховання на українську мову, крім установ національних меншин, треба було завершити протягом двох найближчих шкільних років, і поступово, відповідно до наявності науковців, котрі володіють українською мовою, українізувати всі установи політичної і професійної освіти. Було запропоновано продовжити впровадження викладання української мови і українознавства в неукраїнських школах як обов’язкової дисципліни, накреслено заходи щодо перепідготовки педагогічного персоналу, що не володіє українською мовою, і підготовки нових вчителів і викладачів, які б знали українську мову, видання необхідної кількості відповідних підручників. Передбачалось в першу чергу на діловодство української мовою перевести управління справами ВУЦВК і РНК УСРР, центральні та місцеві установи окремих наркоматів, районні, окружні та губернські військові комісаріати, а також судові органи.
ВУЦВК і Раднарком УСРР своєю спільною постановою накреслили широкий комплекс практичних заходів щодо переведення на українську мову діловодства центральних і місцевих державних органів та установ, вивчення їхніми працівниками української мови (організація в установах спеціальних курсів та ін.). Було встановлено, що із запровадженням у дію вищезазначених законодавчих актів ніхто з громадян, які не володіють обома найбільш поширеними мовами, не може бути прийнятий на службу в державну установу, а ті з них, хто вже перебуває на державній службі, зобов’язані на організованих при установах короткотермінових (не більш трьох, місяців) або довгострокових курсах (до дев’яти місяців – для кваліфікованих працівників) вивчити їх протягом року. Ті, хто не вивчить українську мову до встановленого терміну, згідно зі статтею 20 згаданої постанови, звільнялися з державної служби і не могли бути прийняті в жодну установу до вивчення ними української мови. Помітною віхою на шляху законодавчого закріплення в Україні І політики радянської українізації стала Постанова ВУЦВК і Раднаркому УСРР “Про заходи термінового проведення повної українізації радянського апарату” (30 квітня 1925 р.). Вона мала на меті усунути недосконалість законодавчих актів 1923 р., які регулювали питання українізації (половинчастість декретів, незрозумілість окремих положень, невиробленість сталої юридичної термінології української мови тощо), і накреслити заходи щодо завершення українізації до 1 січня 1926 р.
Згідно з цією Постановою усі державні установи й державні торгово-промислові підприємства, крім, зокрема, тих, що безпосередньо обслуговували національні меншини, переводилися на діловодство українською мовою. Встановлювалося, що всі зносини державних установ і державних торгово-промислових підприємств на території УСРР здійснюються українською мовою, а відносини зазначених установ і підприємств з такими самими установами й підприємствами в інших республіках здійснюються або російською, або мовою тієї республіки, куди пишеться звертання. Загальносоюзні господарські організації зобов’язані були у відносинах з українським населенням (договори тощо), центральними і місцевими українськими організаціями вести діловодство українською мовою. Відповідальність за дотримання встановленого порядку покладалася безпосередньо на їхніх керівників. До 1 січня 1926 р. всі акти публічно-правового характеру, а також бланки, штампи, вивіски, етикетки тощо на території республіки належало перекласти українською мовою. При цьому надавалося право складати їх, поряд з українською також і російською або мовою відповідної національної меншини, тобто загальновживаною на тій чи іншій території мовою.
До того ж, наркомат освіти УСРР зобов’язувався сприяти вивченню української мови працівниками державних установ і управлінь торгово-промислових підприємств, збільшенню кількості й накладу видань відповідних підручників української літератури. Незалежно від функціонування курсів української мови, адміністрація установ і підприємств зобов’язувалася широко допомагати співробітникам у її вивченні. Індивідуальна перевірка знань кожного співробітника покладалася на атестаційні комісії та керівників установ, яким надавалося право звільняти осіб з недостатнім рівнем знання української мови. Підтверджувалася постанова про заборону приймати на службу осіб, які не володіють українською мовою.
Крім того, встановлювалося, що співробітники державних установ та державних торгово-промислових підприємств, які негативно ставляться до українізації, не вживають заходів, щоб вивчати мову, можуть бути адміністрацією цих установ і підприємств звільнені без видачі вихідної допомоги і прийняті на службу лише після того, як досить добре оволодіють нею. До слова, згодом (25 серпня 1926 р.) Наркомат юстиції УСРР роз’яснив, що звільнення співробітників за цією статтею постанови здійснюється адміністрацією на основі подання відповідної комісії з українізації без передачі справи на розгляд розціночно-конфліктної комісії, як це було передбачено загальними положеннями Кодексу законів про працю УСРР.
Спробою кодифікації усього пов’язаного із українізацією законодавства стало прийняття ВУЦВК та РНК УСРР Постанови “Про забезпечення рівноправності мов та про сприяння розвитку української культури” (6 липня 1927 р.). Нею затверджувалося положення, в якому окремі питання здійснення процесу українізації були уточнені й удосконалені на основі накопиченого досвіду й практики роботи.
Структурно Постанова складалась з шести розділів. У першому (“Засади”) закріплювалася норма про рівноправність мов усіх національностей, що населяли територію УСРР. Встановлювалося, що кожний громадянин будь-якої національності має право у зносинах з державними органами, на всіляких публічних виступах, а також у всьому громадському житті вільно користуватися своєю рідною мовою. Державні органи повинні були, за бажанням кожного громадянина, здійснювати відносини його рідною мовою. Оскільки переважна більшість населення в республіці розмовляла українською мовою, вона ж і була визначена мовою офіційних зносин.
Другий розділ (“Про мову, вживану в державному житті УСРР”) стосувався: мови законів, урядових та відомчих постанов і наказів (декрети, постанови та накази ВУЦВК, РНК, центральних відомств та установ УСРР, місцевих органів влади, що призначені для загального відома, належить публікувати обов’язково українською і, крім того, російською мовами); мова Державного Герба, державних печаток, штампів, вивісок, плакатів, оголошень, різних емблем тощо (належало подавати українською мовою, при цьому в національно-територіальних адміністративних одиницях допускалося вживання паралельного тексту мовою відповідної національної меншини); мова актів публічно-правового характеру та різних словесних визначень, оголошуваних до загального відома (відомчі розпорядження, бюлетені, збірники наказів, журнали, а також окремі обіжники (циркуляри), інструкції й т. ін., призначені для місцевих органів влади, мали друкуватися українською мовою, при цьому для обслуговування національно-територіальних адміністративних одиниць вони видавалися мовами відповідних національних меншин в УСРР; мова діловодства і зносин державних органів та організацій (внутрішнє діловодство та рахівництво, в т. ч. в організаціях загальносоюзного значення мало провадитися в зносинах з українським населенням та центральними й місцевими державними організаціями українською мовою); мова діловодства та справ у судових установах (також українська).
Третій розділ (“Про мову в шкільних закладах та наукових установах”) закріплював положення про те, що мережу освітніх установ належало будувати так, щоб населення кожної національності мало можливість здобувати освіту рідною мовою. При цьому встановлювалося, що українську мову та українознавство в усіх школах і дитячих будинках національних меншин і російську мову в усіх школах і дитячих будинках не з російським населенням належало викладати як обов’язкову дисципліну відповідно до встановленого навчального плану. Вищі навчальні заклади, за винятком призначених виключно для обслуговування потреб національних меншин, проводять свою роботу українською мовою, при цьому до остаточного переведення їх на українську мову остання викладається як обов’язкова дисципліна.
Четвертий, п’ятий та шостий розділи регулювали питання вживання мов у національно-територіальних одиницях, а також забезпечення рівноправності мов національних меншин, не відокремлених в національно-територіальні одиниці, й рівноправності мов в Автономній Молдавській Соціалістичній Радянській Республіці (АМСРР). Основним стрижнем цих розділів було положення про те, що державні організації забезпечують можливість кожному громадянинові звертатися до них і одержувати відповіді рідною для нього мовою.
У сьомому розділі йшлося про спеціальні органи та заходи, які мали ними вживатися щодо забезпечення рівноправності мов у республіці.
Останній, восьмий розділ встановлював кримінальну відповідальність за порушення правил цього положення.
На роботу в державні організації не допускали службовців, які не знали української мови, а на території національно-територіальних одиниць, крім того,- і без знання мови місцевої більшості. Для осіб, що бажали дістати посади в державних організаціях УСРР, але не мали документів про знання мов, при Наркоматі освіти та його місцевих органах створювалися спеціальні кваліфікаційні комісії, що за плату перевіряли знання мови у таких осіб і видавали їм відповідні довідки. Встановлювалося також, що співробітників, які не доклали належних зусиль до вивчення української мови або мови відповідної місцевої національної більшості, а також і тих з них, які негативно ставилися до українізації, керівники відповідних установ і організацій могли адміністративно звільнити з посади, не видаючи вихідної допомоги і без попереджень. Знову бути прийнятими на роботу звільнені мали право лише після того, як достатньою мірою оволодіють українською мовою або мовою відповідної місцевої національної більшості та одержать про це посвідчення від належної кваліфікаційної комісії.
Чиновники, боячись втратити насиджені місця, змушені відвідувати курси і гуртки української мови, що дало певні результати. Уже в 1927 р. 70 відсотків урядових справ велися українською. Майже всі українські діти (97 відсотків) навчалися у школах рідною мовою, у кожному третьому ВНЗ лекції навіть із технічних дисциплін читалися українською. Українська мова впроваджувалася в офіцерських училищах, в частинах Червоної армії. Зокрема, цьому сприяв тодішній нарком оборони Михайло Фрунзе.
У 1927 р. більше половини книжок друкувалися українською. Так само три чверті всіх газет були україномовними. Українська мова звучала на Кубані, на Воронежчині, на Північному Кавказі – там, де жили переважно і компактно українці. Адже, за переписом 1926 р., в СРСР налічувалося понад 81 мільйон українців, а росіян-на чотири мільйони менше… (І. Науменко).
Керівництво процесом українізації було покладено на Комісію Політбюро ЦК КП(б)У з українізації на чолі з секретарем ЦК В. Затонським. Основна роль у процесі українізації відводилася Наркомату освіти УСРР. Практичне втілення в життя прийнятих вищими органами влади і управління постанов щодо українізації здійснювала Всеукраїнська центральна комісія з українізації державного апарату при РНК УСРР на чолі з Головою РНК УСРР В. Чубарем, а на місцях – губернські й окружні комісії, які очолювали голови відповідних виконкомів (22 вересня 1930 р. на зміну цього пункту постановою ВУЦВК і РНК УСРР у зв’язку з ліквідацією округів для керівництва практичним проведенням українізації на місцях були організовані районні та місцеві комісії з українізації на чолі з головою райвиконкому або місцевкому і у складі голови спілки професійних союзів та інспектора політичної освіти). Крім того, у кожному центральному відомстві республіки належало створити відомчі комісії українізації в складі голови – керівника установи або його заступника, представника місцевкому, а також осіб, окремо призначених керівником установи. Ці комісії мали проводити облік особистого складу співробітників установ і підпорядкованих їм закладів з метою з’ясування рівня знання ними української мови, організацію курсів, гуртків української мови, проведення широкої культурно-освітньої роботи, визначення категорій співробітників, які можуть за характером їхньої роботи звільнятися від обов’язкового навчання на курсах української мови, обов’язкову перевірку знання української мови у нових співробітників.
Аналогічні комісії створювалися в губернських і окружних (районних) установах. Порядок роботи Центральної Всеукраїнської комісії з керівництва українізацією радянського апарату при РНК УСРР, а також відомчих комісій регулювався постановою ВУЦВК і РНК “Про практичні заходи з українізації радянського апарату” (16 липня 1925 р.).
Поряд з українізацією у 1920-ті роки державна політика в галузі національних відносин передбачала ще й реалізацію спеціальних заходів, що сприяли політичному і культурному розвитку національних меншин, аж до врахування етнічних факторів в адміністративно-територіальному поділі. З метою управління цими процесами було створено мережу спеціалізованих радянських, адміністративних, культурно-освітніх, наукових установ. Зокрема, при ВУЦВК було створено Центральну Комісію у справах національностей (квітень 1924 р.). Комісія розробила зміни в адміністративно-територіальному поділі України, з урахуванням інтересів національних меншин. їй надавалося право скликати наради, сприяти діяльності кооперативних і громадських організацій тощо. Аналогічні органи діяли при губернських і окружних виконавчих комітетах рад. Центральні органи Комісії у справах національностей існували до середини 1930-х років. У травні 1921 р. Президія ВУЦВК прийняла рішення про створення відділу національних меншин при Наркоматі внутрішніх справ.
Періодично перевіряти перебіг українізації радянського апарату, особливо випадки прийняття на службу працівників, що не володіють українською мовою, мали також Наркомат робітничо-селянської інспекції УСРР та його місцеві органи. Про результати перевірки вони доповідали відповідним комісіям з керівництва українізацією. Такі ж самі правила, як і щодо українізації, застосовували й при переході на мови національних меншин у районах, виокремлених у національні адміністративно-територіальні одиниці.
Отже, політика українізації стала одним із елементів реформи політичної системи УСРР в умовах непу. Вона полягала у залученні корінного населення до державного й господарського будівництва; врахуванні національних факторів у справі комплектування кадрами апарату партійних, державних, громадських організацій; запровадженні в усіх установах української мови; організації мережі шкіл, вищих навчальних закладів і видавничих установ, які б функціонували українською мовою; вивченні національних обрядів і звичаїв населення, місцевих соціально-політичних умов.
З часу її офіційного запровадження в 1920-ті роки політика радянської українізації проводилася нерівномірно. Неоднозначними за своїм змістом, шляхами проведення і результатами були окремі її етапи. Але в цілому вона мала поступальний характер до початку 30-х років, що дає підставу окремим дослідникам (В. Шевченко) називати цей період українським відродженням. Проте насильницька колективізація, голодомор 1932-1933 pp., безмежний масовий терор проти громадян, які самовіддано працювали для України І створювали інтелектуальний потенціал нації, на багато років загальмували процес національно-культурного розвитку республіки.
(2 votes, average: 2,50 out of 5)