Історія держави і права України – Терлюк І. Я. – Законодавча діяльність станово-представницьких органів влади
Важливою складовою системи джерел права у ВКЛ була законодавча діяльність станово-представницьких органів влади. Законними вважались усі акти, прийняті панами-радою за участі Великого Князя або навіть без нього, а також сеймом без участі Великого Князя.
Сейм видавав нормативні акти під різними найменуваннями. Єдиного сучасного поняття “закон” у той період не існувало. Залежно від змісту і способу прийняття закони називалися ухвалами, ухвалами земськими, постановами, конституціями, статутами, грамотами, привілеями, листами, універсалами, артикулами. У XVI ст. найбільш типовими назвами для сеймових постанов були: ухвала, статут, постанова і запозичена з латинської мови конституція. Чіткого розмежування між поняттями не існувало.
Істотну роль у законодавчій діяльності сейму відіграли клопотання населення, що подавались у формі чолобитних. Насамперед чолобитні були важливою формою правового захисту населення від сваволі й зловживань місцевих посадових осіб, і приводом для видання нових юридичних актів, у яких повніше відображалися загальні та приватні інтереси окремих верств населення. “Били чолом” на зловживання місцевої адміністрації, просили зберігати старі повинності й порядки, дати нові права (особливо міщани, шляхта), домагалися усунення небажаних намісників і посадових осіб, просили захистити від військових і розбійних нападів через кордон, затвердити цехові статути, звільнити від податків, повинностей, мита, забезпечити свободу віросповідання тощо. Жодних обмежень у поданні чолобитних законодавство не встановлювало. Право населення на подання чолобитних грунтувалося на давніх звичаях і тому вважалося непорушним.
З-поміж законодавчих актів, прийнятих без участі сейму, найбільше значення мали Господарські статути 1514, 1529 і 1557 pp. Ними визначалися правовідносини між вищою та місцевою адміністрацією великокнязівських і державних маєтків (дворів і фільварків), з одного боку, і феодально-залежним населенням – з іншого.
Порядок прийняття закону (законодавча процедура)
У законодавчій діяльності, зокрема у прийнятті сеймових постанов, важливе місце посідала робота з підготування проекту закону. Переважна більшість проектів нормативних актів готувалася юристами-практиками, що служили у державній канцелярії. Для готування проектів багатогалузевих законів створювалися спеціальні комісії, до яких поряд із практиками вводились і люди, що мали спеціальну юридичну освіту, а також депутати сеймів.
В обговоренні закону всі учасники сейму мали право висловлювати свою думку. Рішення повинні були прийматися одноголосно або переважною більшістю голосів. У випадку розбіжності думок, особливо серед магнатів, робилися спроби їх примирення, погодження різних пропозицій. Усе це призводило до уповільнення роботи сейму і зволікання з прийняттям закону. Тому сесія сейму дуже часто тривала до двох-трьох місяців, а іноді й півроку.
Кінцевою стадією в законотворчості ВКЛ служило обнародування закону. Воно здійснювалося депутатами вального сейму на спеціально скликаних повітовими старостами місцевих сеймиках. Окрім того, депутати зобов’язані були привозити з собою копії сеймових рішень і передавати їх на збереження до земських судів, а також представляти копії для вписання у гродські книги. Увесь цей порядок свідчить про те, що ознайомлення населення з новими законами було поставлено, як для того часу, цілком задовільно.
Моментом набуття законом чинності вважався час його прийняття. Якщо в законі не було обмовки, на який термін він видається, то вважалося, що він мав діяти на “вічні часи”. Щоправда, у XVI ст. установилася практика окремого визначення дати набуття законом чинності.
(2 votes, average: 3,00 out of 5)