Історія держави і права України – Терлюк І. Я. – Суспільно-політичне тлумачення радянської правової ідеології та особливості джерел права
За два пореволюційних десятиліття більшовики в СРСР (і в УРСР як складовій цієї по суті унітарної держави) не тільки збудували комуністичний лад, який назвали соціалізмом (дослівно – утвердження соціальної справедливості, рівності), але й створили набір ідеологічних штампів у всіх сферах життя суспільства з метою забезпечення “панування” держави над людиною. Тому правова ідеологія радянської (більшовицької) державності від самого початку її встановлення основувалася на критиці буржуазного права і, на противагу йому,- на пропаганді власного права.
Негативне ставлення до буржуазного права зумовлювалося його потрактуванням як засобу закріплення капіталістичних відносин, експлуатації людини та нерівноправ’я. Така своєрідна (за І. Бімсом) ідеологічна інверсія, що формувала філософію радянського права, переносилась на право взагалі як таке, котре і не мислилось інакше, аніж буржуазне, трактувалось не інакше, як рецидив буржуазного мислення і замах на диктатуру пролетаріату. З іншого боку, пропагування гасел т. зв. “революційної правосвідомості”, “революційної законності”, “диктатури пролетаріату” як влади ніяк не пов’язаної і не обмеженої законом, концепції про “відмирання держави” (за і. Усенком) поширювали й утверджували в суспільстві погляд на право як на щось тимчасове і малосуттєве та культивували відвертий правовий нігілізм. Водночас, декларована на XVII з’їзді ВКП(б) (1934 р.) “перемога соціалізму” вимагала нового осмислення проблем держави і права з урахуванням постулатів марксистської доктрини і, головне,- реалій практики соціалістичного будівництва.
За цих умов найвідоміші радянські правники заходилися робити свій внесок в обгрунтування допущених у часи непу норм “буржуазного права”, у виправдання насильницьких протиправних методів індустріалізації та колективізації, “наступу соціалізму по всьому фронту”. Подібне підпорядкування правової теорії кон’юнктурним вимогам призвело до трактування радянського права як специфічної форми політики диктатури пролетаріату, засобу її політичного впливу. Була висунута концепція “соціалістичного права” (1936 р.), за якою ліквідація приватної власності мала стати головною тезою (за С Пашуканісом) “для розуміння радянського права, його соціалістичної сутності як права пролетарської держави”. Однак потреби репресивної практики тоталітаризму вимагали ухвалити єдину загальнообов’язкову та “єдиновірну” марксистсько-ленінську, сталінсько-більшовицьку лінію у розумінні права. Цю функцію було покладено на Нараду з питань науки радянської держави і права (16-19 липня 1938 р.). Вона заклала основи “офіційного розуміння права”, відкинувши всі напрацювання, підходи і концепції радянських юристів попереднього періоду як “ворожі” і “антирадянські”.
Відповідно до рішення згаданої Наради, право визначалось як сукупність норм, законів і настанов, що захищаються силою держави. “Радянське право є сукупність правил поведінки, установлених у законодавчому порядку владою трудящих, які виражають їх волю і використання яких забезпечується всією примусовою силою соціалістичної держави, з метою захисту, закріплення і розвитку відносин і порядків, вигідних і бажаних трудящим, повного і кінцевого знищення капіталізму та його пережитків в економіці, побуті і свідомості людей, побудови комуністичного суспільства”. Це позитивістське визначення права стало домінуючим у радянській політико-правовій думці впродовж тривалого часу, надзвичайно звузило можливість з’ясування сутності права, примушувало юридичну науку безплідно дискутувати в межах дозволеної методології, а в практичному житті слугувало маскуванню тоталітарного всевладдя.
Таке розуміння права заздалегідь передбачало підпорядкування його інтересам держави, а отже, державні органи, творці юридичних норм, не вважали обов’язком обов’язкове дотримання його норм. А це створювало фунт для нехтування принципу верховенства права, підміни закону рішеннями партійних органів й культивування таких характерних для радянської правової дійсності ознак, як неповага і обмеження прав людини, ставлення до неї як до об’єкта (“гвинтика”) політики й засобу задоволення державних інтересів.
У реальних правовідносинах це виявляло себе у витискуванні законів із верхнього ярусу в уявній піраміді нормативних актів. Так, значна частина законодавчих актів першої половини 1930-х років подавалася у формі постанов Президії ВУЦВК і Раднаркому УСРР. Мало змінилася ситуація у цьому сенсі в другій половині десятиріччя з прийняттям Конституцій СРСР (1936 р.) та УРСР (1937р.).
Згідно з Конституцією УРСР 1937 р. усі нормативні акти поділялися на закони і підзаконні акти. Закони ухвалювалися простою більшістю Верховної ради і публікувалися за підписами голови та секретаря Президії Верховної Ради (ПВР). Однак попри конституційні декларації, вияви законотворчої діяльності Верховної Ради ставали дедалі рідшими. її функція фактично зводилася до затвердження народногосподарських планів і бюджету республіки та указів ПВР, які за своєю юридичною природою були підзаконними актами Раднарком УРСР також видавав постанови і розпорядження на підставі і на виконання законів СРСР і УРСР, постанов і розпоряджень Раднаркому СРСР.
Малочисельність законів відкривала простір для відомчої та партійної нормотворчості. Остання засвідчувала посилення керівної ролі компартії, що відбилася, зокрема, у поширенні з середини 1930-х років практики прийняття спільних постанов ЦК ВКП(б) та РНК СРСР. Попри те, що таку форму законодавчих актів не прописували конституційні акти 1936-1937 рр., така практика стала формою легалізації державної нормотворчості партійних органів. З партійної точки зору будь-яка партійна постанова відігравала роль директиви для усіх комуністів. А участь уряду в його затвердженні надавало акту загальнообов’язкового юридичного характеру в рамках радянської Конституції. На практиці ці спільні партійно-державні рішення були джерелами права, більш того, нерідко розглядалися правозастосовними органами як надзаконні, бо стосувалися найважливіших сфер життя України. А це призводило до підриву принципу верховенства закону.
Крім того, у практиці більшовицького державотворення було заведено неписане правило: щоразу, коли виникали протиріччя між формальними вимогами закону і політикою правлячої партії (постійно), закон відсувався вбік. Показовою щодо цього є Постанова ЦК ВКП(б) і РНК СРСР “Про революційну законність” (25 червня 1932 р.). Вона визначала законність як “один із найважливіших засобів зміцнення пролетарської диктатури…боротьби з класовими ворогами трудящих та їхньою контрреволюційною політичною агентурою”. Саме це твердження чи не впродовж усього часу сталінщини стає основоположним для багатьох директивних документів компартії і законів СРСР.
З початку 1930-х років у розвитку джерел радянського права в Україні загальносоюзне законодавство переважає над республіканським. Ця тенденція виявлялася (М Страхов, В. Рум’янцев)у з одного боку, у поширенні прямої дії загальносоюзних законодавчих актів, а з іншого,- у тому, що республіканські законодавчі акти, як і в попереднє десятиріччя, здебільшого будувалися на основі відповідних загальносоюзних законодавчих актів і значною мірою повторювали останні.
(2 votes, average: 5,00 out of 5)