Історія держави і права України – Терлюк І. Я. – Судово-прокурорські органи, адвокатура та нотаріат
Організація і діяльність судово-прокурорських органів тісно співвідносилася із тими політичними процесами, що відбувалися в житті радянського суспільства. Чи не найсуттєвіші зміни в роботі усієї правоохоронної сфери було внесено у процесі десталінізації політичного режиму. У другій половині 1960-х – середині 1980-х років усю систему правоохоронних органів пронизували централістські начала – судово-прокурорські органи республіки перебували під впливом союзних державних структур. Такі засади розвитку судової системи республіки та особливо органів прокуратури визначала Конституція УРСР 1978 p. І лише після прийняття Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 p., а незабаром – і Закону від 24 жовтня 1990 р. про внесення змін та доповнень до Конституції УРСР суди і прокуратура республіки вийшли з підпорядкування союзних органів.
Судова система
У процесі десталінізації державного будівництва зміни у судовій системі як СРСР, так і УРСР відбувалися у руслі реорганізації її структури та підвищення ролі Верховного Суду – як вищого органу радянської судової системи. Положення про Верховний Суд СРСР (лютий 1957 р.) надавало йому право законодавчої ініціативи та нагляду за діяльністю судових органів СРСР та союзних республік, поновило норму про входження до його складу на правах членів голів верховних судів союзних республік. Він почав займатися аналізом та узагальненням судової практики і давати роз’яснення судам з питань застосування законодавства при розгляді судових справ. Підвищенню ролі Верховного Суду УРСР також сприяло утворення в його складі, згідно з Указом ПВР УРСР від 3 вересня 1954 p., Президії (діяла до середини 1960 р.), на яку покладався розгляд протестів у порядку судового нагляду на вироки, рішення, ухвали і постанови, що набрали законної сили. Реорганізація судової системи в Україні була завершена наприкінці 1950-х pp. прийняттям Основ законодавства про судоустрій Союзу PCP, союзних і автономних республік (грудень 1958 р.) та Закону про судоустрій УРСР (червень 1960 p.). Цими актами визначалися завдання правосуддя, принципи організації та діяльності судових органів, остаточно ствердилася структура судової системи. Замість дільничних впроваджувався – як нижча ланка судової системи – єдиний народний суд району чи міста (без районного поділу), значні судові повноваження мав обласний суд, а найвищим судовим органом оголошувався Верховний Суд.
Строк повноважень народного суду збільшувався – він обирався вже не на три, а на п’ять років. Вводився новий порядок обрання народних засідателів – на загальних зборах робітників та службовців терміном на два роки, з тим, щоб домогтися більш широкої участі громадськості у здійсненні правосуддя. У кожному районному (міському) народному суді кількість народних засідателів встановлював виконком обласної чи міської (міста республіканського підпорядкування) Ради депутатів трудящих за поданням голови обласного суду. Передбачалася підзвітність народних суддів перед виборцями, а народних судів – перед відповідними Радами. У 1981 р. були прийняті останні за радянського часу закони про вибори районних (міських) народних суддів УРСР, а також про порядок відкликання Народних суддів і народних засідателів районних (міських) народних судів УРСР.
Важливим структурним елементом обласного суду була його Президія, до компетенції якої віднесено розгляд у порядку судового нагляду протестів Генеральних прокурорів СРСР і УРСР та обласних прокурорів, Голови Верховного Суду УРСР і його заступників на рішення, вироки, ухвали районних (міських) народних судів, що набрали законної сили. Розширювалася компетенція голови обласного суду (вносив протести до президії обласного суду на рішення народних судів; здійснював організаційне керівництво діяльністю обласного, а також районних (міських) народних судів і нотаріальних контор тощо).
Верховний Суд УРСР обирався ВР республіки строком на п’ять років: v складі: голови, його заступників, членів та народних засідателів. Його судову діяльність здійснювали колегії у цивільних, кримінальних справах та пленум. Нa Верховний Суд УРСР покладався нагляд за діяльністю усіх судових органів України, йому також належало право законодавчої ініціативи. Останнє повноваження пояснювалося розширенням у період “хрущовської відлиги” прав союзних республік, зокрема передачею їм права прийняття кримінального, цивільного, процесуального кодексів і закону про судоустрій. Із 1963 р. Верховний Суд УРСР почав здійснювати управління і керівництво органами державного нотаріату, що зумовлювалось ліквідацією в березні 1963 р. Міністерства юстиції УРСР. Після того, як у 1970 р. ця функція знову перейшла до поновленого Міністерства юстиції УРСР, Верховний Суд отримав можливість зосередити всі свої зусилля на безпосередньому розгляді цивільних та кримінальних справ, здійсненні контролю за діяльністю судів шляхом перегляду справ у касаційному і наглядному порядку. Високий статус Верховного Суду УРСР закріплювала Конституція УРСР 1978 р. (ст. 151), а Закон “Про судоустрій Української PCP” (5 червня 1981 р.) розширював законодавчу регламентацію всіх сторін його організації та діяльності.
Голова Верховного чи обласного судів за порушення трудової і державної дисципліни, а також за недоліки в судовій роботі через недбайливість або недисциплінованість судді проти нього могли порушити дисциплінарну справу. Правовою основою дисциплінарної відповідальності суддів став однойменний Указ ПВР УРСР від 10 серпня 1960 p., який передбачав створення спеціальних дисциплінарних колегій у складі обласних судів і Верховного Суду республіки. Дисциплінарні колегії були ліквідовані згідно з Положенням про дисциплінарну відповідальність суддів (28 липня 1967 p.), за яким розгляд дисциплінарних справ покладався на президії обласних судів, а щодо народних суддів і членів обласного суду на Президію Верховного Суду УРСР. Рішення колегії (президії) було остаточним.
Вирішення господарських спорів між підприємствами, установами, організаціями, як і раніше, здійснювалось органами державного арбітражу. Однак з метою централізації цих органів Державний арбітраж при РМ СРСР було перетворено на союзно-республіканський орган (січень 1974 p.). У зв’язку з тим, того ж року РМ СРСР затвердила нове Положення про державний арбітраж при Раді Міністрів СРСР. Було також затверджено Положення про державний арбітраж при Раді Міністрів УРСР. Завершив централізацію системи арбітражних органів Закон СРСР “Про державний арбітраж СРСР” (30 листопада 1979 p.). У ньому визначались завдання органів держарбітражу, їх організація, порядок діяльності та компетенція.
Існувала ще й система громадських (товариських і сільських) судів, діяльність яких регламентувалася Положенням про товариські суди (15 серпня 1961 p.). Останні, як громадські інституції, організовувались на підприємствах, в організаціях і установах, і мали завданням боротися з порушеннями виробничої і трудової дисципліни {Д. Сусло). До їх підсудності були передані справи про антигромадські вияви, які не тягнули за собою кримінальної відповідальності, та злочини, ступінь суспільної небезпеки яких не вимагав застосування кримінального покарання. Вони могли розглядати й цивільні спори. Товариські суди застосовували заходи громадського впливу. У разі необхідності вони порушували перед народним судом клопотання про застосування кримінального покарання. Розгляд справ відбувався в неробочий час. У разі необхідності голова суду або його заступник здійснював попередню перевірку фактів. Визначалися заходи впливу, які застосовували товариські суди: попередження, громадське попередження або догана, грошовий штраф до 100 крб., відшкодування збитків, якщо їх розмір не перевищував 300 крб.
Організаційне керівництво судами забезпечувало Міністерство юстиції УРСР, діяльність якого регламентувалася відповідним Положенням, затвердженим Постановою РМ УРСР від 4 вересня 1972 р. Мін’юст мав перевіряти організацію роботи судів, заслуховувати з цих питань доповіді голів судів, вивчати і узагальнювати судову практику, розробляти пропозиції з питань організації діяльності судів, здійснювати керівництво і контроль за роботою з виконання рішень, формувати і здійснювати кадрову політику в судових органах, підвідомчих організаціях та установах юстиції тощо. У період 1963-1970 pp., коли Мін’юст був ліквідований, ці його функції покладалися в основному на юридичну комісію при Раді Міністрів Української PCP та Верховний Суд УРСР, а на місцях – на обласні суди.
Судова система була об’єктом пильної уваги партійних органів. Фактично партійні інституції, які користувалися так званим “телефонним правом”, залишались головним важелем судочинства. Щоправда, робилися спроби обмежити можливість партійних комітетів впливати на розгляд судово-слідчих справ. Наприкінці 1953 р. ЦК КПРС ухвалив Постанову “Про факти втручання деяких місцевих партійних органів у вирішення судових справ”. Суворо засуджувалося як протизаконні діяння втручання окремих посадових осіб і місцевих органів у вирішення судових справ, що завдавало шкоди інтересам соціалістичного правосуддя. З іншого боку, за спостереженнями дослідників (В. Тимцуник), ЦК партії постійно вимагав від партійних комітетів “поліпшення керівництва судами”, що насправді приводило до ще більшого диктату і дріб’язкової опіки.
(2 votes, average: 5,00 out of 5)