Історія держави і права України – Терлюк І. Я. – Розділ VIII. Радянська держава і право в Україні у період кризи соціалізму (середина 1950-х – початок 1990-х років)
Смерть Й. Сталіна (1953 р.) похитнула суспільно-політичну та штучну соціально-економічну конструкції, створені в ході комуністичної революції. Його наступники змушені були відмовитися від масового терору як методу державного управління, а серед засобів впливу на суспільство на перший план вийшли індивідуальні репресії, виховання і пропаганда.
В умовах відмови від масового терору запас міцності у комуністичного ладу швидко вичерпався б, якби держава не потурбувалася про підвищення життєвого рівня населення і деяку демократизацію управління. Відповідні реформи були проведені М. Хрущовим під прапором десталінізації з легкої руки Іллі Еренбурга названої “відлигою”. Політична “відлига” була легітимізована у лютому 1956 р. рішеннями XX з’їзду правлячої партії, яка з 1952 р. називалася Комуністичною партією Радянського Союзу (КПРС). Однак непоодинокі кроки М. Хрущова, спрямовані на лібералізацію суспільного життя, проголошення ним необхідності втілення у державну практику “колективного керівництва”, заклики до зміцнення соціалістичної демократії, а також його спроба впровадити в ідеологічну практику ідею загальнонародної держави у той час не внесли кардинальних змін у політичну систему СРСР. Країна не наблизилася до правової держави. Система трансформувалася від тоталітаризму до авторитаризму. Незмірно зросла роль військово-промислового комплексу в житті радянського суспільства. Однопартійна структура існуючої політичної системи, безальтернативність виборів в органи державної влади виключали можливість вияву реальної ініціативи мас в управлінні державними справами. А страх та побоювання за своє життя, життя рідних і близьких й надалі залишалися домінуючим чинником суспільної поведінки людей.
Післяхрущовське двадцятиріччя стало часом всеохоплюючої системної кризи радянського суспільного і державного ладу. “Епохою застою” названо (термін Ф. Бурлацького) період перебування на посту Першого секретаря ЦК КПРС (з 1966 р – Генерального) Л. Брежнєва (1964-1982 рр.). Висунутий ним заклик до стабільності насправді означав відмову від будь-яких реформ у державі. А це в умовах науково-технічної революції, своєю чергою, означало безнадійну відсталість директивної економіки від ринкової. Країна зав’язла у павутинні економічної і науково-технічної залежності від своїх суперників у “холодній війні”. Кризові явища у політичній сфері виявляли себе у пануванні номенклатурного партапарату над державою, державними органами, новому зрощенні функцій партійних і державних органів, підміні справжнього народовладдя формальним представництвом трудівників у Радах, узурпації значної частини законодавчих функцій виконавчою владою тощо. Глухий або відкрито виражений протест населення СРСР викликали привілеї номенклатури (хоча сама номенклатура намагалася їх не афішувати) і зусилля влади щодо русифікації українців та білорусів, викликані прагненням не допустити перетворення росіян у національну меншину у власній країні.
Існування СРСР у переформованому виді на деякий час подовжив потік нафтодоларів, породжений енергетичною кризою 1970-х років у країнах Заходу. Проте коли ціни світового ринку на енергоносії поповзли донизу, видимість стабільності зникла. У такій ситуації до влади в СРСР прийшов М. Горбачов. У квітні 1985 р. новий генсек ЦК КПРС проголосив курс на докорінні реформи суспільно-політичного життя країни, названий “перебудовою”. Замість імітаційних “народних рухів”, що на них була багата історія радянської доби (об’єднавчий рух 1922 р., колгоспний рух 1929-1931 рр., рух за освоєння нової техніки, стахановський рух тощо), М. Горбачов прагнув розгорнути широкий народний рух за перебудову. З цією метою він запропонував політику гласності і демократизації. Але, зважаючи на те, що Радянський Союз був побудований на контрастах: політичні реальності в ньому не збігалися з конституційною видимістю, то гласність одразу руйнівно почала впливати на політичну стабільність. Політика демократизації, що мала на меті скоротити розрив між конституційним народовладдям і реальністю, визначала сутність політичної реформи М. Горбачова – поступовий перехід влади від партапарату до державних органів, які обиралися б парламентським шляхом. Проте кінцевою метою “перебудови” мало стати поєднання політичного плюралізму з керівною роллю КПРС, ринкових відносин – з централізованим плануванням, розширення суверенітету республік – зі збереженням сильного союзного центру.
Позаяк, ані хрущовська “відлига”, з її нетривкими тенденціями до демократизації державно-правового життя, ані брежнєвський “застій”, з його пануванням бюрократичних сил і масовими грубими порушеннями “соціалістичної законності”, ані горбачовська “перебудова”, з її непослідовністю й прагненням поєднати несумісні політичні (авторитарна і демократична) та економічні (адміністративно-командна і ринкова) моделі суспільного розвитку не змогли зупинити очевидного процесу – загальної і незворотної кризи соціалізму. Вона охопила радянську державу з середини 1950-х років, певною мірою позначившись на функціонуванні державно-правових інститутів, і завершилася на початку 1990-х років закономірним наслідком – розпадом СРСР.
Юридичну крапку на існуванні Союзу PCP поставили т. зв. Біловезькі угоди, ухвалені керівниками трьох республік – Росії, України та Білорусії, що були державами – засновниками СРСР. Спільною Заявою 8 грудня 1991 р. вони оголосили про те, що Союз PCP як “суб’єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування”. Вони ж уклали Угоду про утворення нової міжнародної організації – Співдружності Незалежних Держав (СНД), відкритої до приєднання іншим республікам. Згодом на зустрічі в Алма-Аті 21 грудня 1991 р. глави одинадцяти колишніх республік СРСР підписали Декларацію на підтримку Біловезьких угод і заявили про створення Співдружності Незалежних Держав з координуючими функціями і без будь-яких спільних законодавчих, виконавчих чи судових органів.
(2 votes, average: 4,00 out of 5)