Історія держави і права України – Терлюк І. Я. – Поширення в Україну радянської (більшовицької) державності
На процес поширення в Україну радянської (більшовицької) державності вирішальний вплив мали кілька чинників – існуючі на українській території ради й більшовицькі організації з їх воєнізованими підрозділами – з одного боку, а з іншого – військові сили радянської Росії.
Упродовж 1917-1920 рр. відбулися три спроби встановлення більшовицької влади в Україні, кожна з яких започатковувала окремий період діяльності радянського режиму. Відповідно, розвиток радянської державності в Україні у період національно-демократичної революції здійснювався у руслі трьох т. зв. радянських періодів.
Попри певні відмінності в організації та функціонуванні радянської державної системи у рамках кожного з періодів радянізації України, тобто насадження в Україні тих політичних, правових, суспільних та економічних структур, що функціонували у більшовицькій Росії, українська радянська державність незмінно розвивалася у межах єдиної тенденції: за формою – незалежна і суверенна, за змістом – складова, невід’ємна частина єдиного радянського (російського) державно-правового комплексу.
Кожна спроба більшовиків втягнути в орбіту свого впливу українські землі супроводжувалася військовою інтервенцією радянської Росії супроти Української Народної Республіки (УНР). Остання обставина, зокрема, дала підставу багатьом сучасним дослідникам (див.: папр., М. Дорошко та ін.) вважати радянську державність в Україні окупаційною як за характером поширення, так і за особливостями її функціонування. Існує думка, що до власне проголошення радянської державності в Україні більшовики вдалися виключно з тактичних міркувань: щоб полегшити повалення Української національної держави.
Перший період діяльності радянського режиму в Україні формально започаткували делегати харківського Першого Всеукраїнського з’їзду Рад, обравши органи, що були покликані представляти радянську владу. “З’їзд” попри те, що представляв незначну частку з існуючих навіть у регіоні рад, оголосив (17 грудня 1917 р.) про створення Центрального Виконавчого Комітету України (ЦВК) – найвищого органу влади республіки у період між з’їздами Рад, і Народного Секретаріату – першого радянського уряду України.
Важливим чинником більшовицького завоювання УНР була ставка РСДРП(б) на військову силу. Вже 25 грудня 1917 р, кордони України перейшло добре озброєне російське більшовицьке з’єднання В. Антонова-Овсієнка. Однак від прямого втручання у справи України із застосуванням брутальної військової сили уряд Росії стримувало проголошення Раднаркомом Росії “Декларації прав народів Росії” (2 листопада 1917 р.). Тому через створення “цілком самостійного”, але кишенькового харківського уряду російський Рад-нарком дістав можливість воювати з Центральною Радою з-за його спини, тобто уникати лобового зіткнення із силами національно-визвольного руху. А військовим діям в Україні намагався надати вигляду громадянської війни, яку ведуть між собою два політичний табори: “буржуазна” Центральна Рада, з одного боку, і робітничо-селянський уряд в особі народних секретарів – з іншого. Що стосується збройних угруповань радянської Росії, то вони за твердженням російського Раднаркому, відігравали нібито лише допоміжну роль. Насправді, в Україні були сформовані більшовиками тільки окремі загони, які виконували допоміжну роль у російській агресії, а війну вели укомплектовані переважно війська радянської Росії (С. Юрійчук). Так, за підрахунками дослідників (Я Тинченко). у збройному з’єднанні В. Антонова-Овсієнка було понад 9000 бійців, із них етнічних українців було всього 1150 осіб, або 12,5%.
Про окупаційний характер перебування російських радянських військ на території України свідчить, зокрема, факт запровадження | інституту Тимчасового надзвичайного комісара району України (19 грудня 1917 р.), і призначенням, на цю посаду Г. Орджонікідзе (тобто вже через кілька днів після проголошення радянської влади в Україні). Останній отримав необхідні повноваження для об’єднання та координації дій існуючих там радянських організацій у найбільш важливих галузях – військовій, продовольчій, банків та ін. (Є. Юрійчук).
Поведінка військ радянської Росії за багатьма ознаками також нагадувала окупацію: невипадково між командувачем військами радянської Росії В. Антоновим-Овсієнком, більшовицькими комісарами та Народним Секретаріатом на контрольованій території виникали суперечки; російські війська самочинно здійснювали масові обшуки, реквізиції, арешти і таке ін. Насильницькі дії антонівських військ (Є. Юрійчук) викликали різку реакцію навіть харківського ревкому і армійського партійного комітету РСДРП(б). Але чи не найбільшу на той час жорстокість російські радянські війська під командою колишнього царського підполковника М. Муравйова виявили в боях за Київ. Після захоплення міста (9 лютого 1918 р.) більшовицькі загони вчинили справжню різанину: вбивали тих, хто носив на плечах погони, хто розмовляв українською мовою, а то й просто мав інтелігентний вигляд. Загалом, у місті тоді було розстріляно та закатовано від 2 до 5 тис. мирних мешканців. Цей факт, зокрема, є свідченням того, що перший період діяльності радянського режиму в Україні був тісно пов’язаний з масованими проявами “червоною терору”, який був офіційно запроваджений в самій Росії майже через рік – восени J918 р. Це дає підстави говорити (В. Верстюк), що теорія і практика “червоного терору” пройшли широку українську “апробацію”.
У ситуації, коли більша частина української території опинилася в руках радянської Росії, уряду УНР необхідно було шукати вихід. Подальший хід подій залежав від результатів мирних переговорів у Бресті, де було підписано мирний договір між Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією, з одного боку, й Україною – з іншого. Брестський мирний договір забезпечив Україні визнання її самостійності з боку колишньої метрополії, що було зафіксовано перед третьою стороною у формі міжнародного зобов’язання. Перша спроба встановлення радянської влади в Україні закінчилася поразкою. Радянська Росія змушена була відводити свої війська за так звану “нейтральну зону” між Україною та Росією.
Другий радянський період в Україні, а відтак, і активізацію української політики Москви започаткувала капітуляція Німеччини у Першій світовій війні (11 листопада 1918 p.). Фактично від дня отримання звістки про перемир’я Росія розпочала підготовку до збройного походу в Україну. За рішенням ЦК РКП(б) і Раднаркому (17 листопада 1918 р.) створюється групи військ Курського напряму для “визволення України”. Було опубліковано (24 грудня 1918 р.) циркуляр наркомату закордонних справ РСФРР, з якого випливало, що у зв’язку з анулюванням Брестського мирного договору радянська Росія більше не визнає Україну суверенною державою. Радянським установам приписувалося вважати документи, видані українською мовою, недійсними. Однак оголосити про введення своїх військ (агресію) в Україну російські більшовики не наважилися. Під приводом надання допомоги утвореному в ці дні українському радянському урядові – Тимчасовому робітничо-селянському уряду України – більшовицька Росія розгорнула масштабний наступ на Україну. Частини російської Червоної армії 3 січня 1919 р. окупували Харків (став столицею тепер уже радянської України з переїздом сюди Тимчасового робітничо-селянського уряду з м. Суджа Курської губернії РСФРР), через місяць (5 лютого 1919 р.) взяли Київ, а до літа того року підпорядкували собі майже всю Україну.
Зміна державного устрою у завойованій більшовиками Україні почалася з термінології. Тимчасовий робітничо-селянський уряд відмовився від запровадженою Центральною Радою назви держави – УНР і, за аналогією з радянською Росією, встановив (6 січня 1919р.) іншу – Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). Такий порядок слів залишався у ній аж до прийняття Конституції України 1937 р., після чого згадана абревіатура змінилася на УРСР (слово “радянська” в офіційній назві держави перейшло з третього на друге місце). Згодом (29 січня 1919 р.) й Тимчасовий робітничо-селянський уряд було реорганізовано в Раду Народних Комісарів (РНК). Таким чином, в Україні була встановлена аналогічна Російській Федерації структура державної влади, яку законодавчо затвердила прийнята у березні того ж року Конституція УСРР.
Проте й цього разу радянська влада не змогла закріпитися в Україні. Однією з основних причин її падіння стали численні селянські повстання проти спроб більшовиків реорганізувати життя на радянський лад, а також наступ наприкінці літа 1919 р. переважаючих сил – армій УНР (з Правобережжя) та білогвардійського генерала А. Денікіна (з півдня). Під їх тиском радянські війська змушені були залишити територію України. За наказом Раднаркому Росії в середині серпня припинили свою діяльність в Україні ВУЦВК і Раднарком УСРР.
Черговому відновленню радянської влади в Україні передувала значна організаційна робота російської більшовицької партії в останні місяці 1919 року. Так, 20 листопада це питання розглянули учасники об’єднаного засідання Політбюро та Оргбюро ЦК РКП(б). наступного дня – члени Політбюро, 29 листопада – пленум ЦК ленінської партії, в грудні – VIII більшовицька. Саме вона затвердила спеціальну резолюцію “Про радянську владу в Україні”. З одного боку, цей документ зафіксував відхід більшовицького керівництва від найбільш одіозних пунктів його аграрної та національної програм; з іншого – поруч з ухвалами VIII Всеросійської конференції РКП(б) став офіційною підставою відновлення терористичного радянського режиму в Україні у формі тимчасових надзвичайних органів влади, які наділялися широкими повноваженнями.
На підставі згаданої резолюції 11 грудня 1919 р. неіснуючі ВУЦВК та РНК УСРР ухвалили постанову “Про створення Всеукраїнського Революційного комітету” (Всеукрревком), від імені якого й діяли в Україні російські радянські війська. Успішний наступ останніх проти армії А. Денікіна взимку 1919-1920 рр. й уможливив чергову, третю (вдалу) спробу встановлення в Україні радянської влади. Створений за межами України Всеукрревком також затвердив “Тимчасове положення про організацію Радянської впади на Україні” (22 грудня 1919 р.) як правову основу третьої реставрації радянської влади в Україні – третього радянського періоду, коли радянська державність в Україні була вже остаточно (до кінця 1920 р.) закріплена і укорінена.
(2 votes, average: 3,50 out of 5)