Історія держави і права України – Терлюк І. Я. – Політичний лад Російської імперії
Політичний лад Російської імперії впродовж XIX – початку XX а. (до 1906 р.) розвивався у рамках спадкової абсолютної монархії ш чолі з імператором, який мав верховну самодержавну владу, а його особа вважалася “священною та недоторканною”. Самодержець оголошував стан війни, укладав договори з іноземними державами, був головнокомандувачем армії та флоту. Жалував ордени, титули, станові права. Від імені імперії здійснював судову владу, мав право помилування, пом’якшення вироків тощо. Державний апараті імперії перебував у руках дворянсько-поміщицької верстви.
Процес складання абсолютної монархії в Росії розпочався у ХУІІІ ст., коли було здійснено радикальні заходи, спрямовані на підвищення ролі самодержавця і державного центру в регулюванні всіх сфер суспільного життя. Імператор одноособово здійснював законодавчу владу та управляв державою через утворені в системі центральної влади органи управління: Сенат із широкими повноваженнями на чолі з генерал-прокурором і Кабінет його величності (1711 р.); Головний магістрат для управління справами міст (1720р.); Синод (1721 р), через який імператор управляв право славною церквою; колегії, що створювалися для управління окремими великими сферами державного й суспільного життя (1718-1720 рр.) чи відали певними територіями (1722 р.).
Розбудова вищих органів державної влади впродовж усього XIX ст. відбувалася під знаком зростаючої централізації, бюрократизації та подальшої мілітаризації державного апарату й пануванні нової ідеології, яка знаходила свій вияв у формулі “православ’я, самодержавство, народність”. У результаті першої в імперській Росії реформи центрального галузевого управління колегії як центральні управлінські органи окремими секторами державного життя замінили міністерствами на чолі з міністрами (1802 р.). На відмін) від колегій, міністерства мали більшу оперативність у здійсненні управління, в них посилювалася персональна відповідальність керівників і виконавців, розширювалися значення і вплив канцелярій і діловодства. Попервах працювали такі міністерства: внутрішніх справ, юстиції, фінансів, комерції, народної освіти, військово-суходільних сил, військово-морських сил та іноземних справ. Міністри й товариші міністрів (заступники) призначались імператором, виші чиновники міністерств – імператором за представленням міністрі (користувалися правом особистої доповіді цареві), нижчі – міністром. Робота міністерств спрямовувалася Комітетом міністрів. Органом, що координував роботу міністерств, спершу (1810 р.) була очолювана імператором Державна рада (законопідготовчий орган, що проіснував до 1917 р.; чисельність – від 40 до 80 членів, які призначалися імператором або входили до неї за посадою), а згодом (1861 р.) – Рада міністрів на чолі з царем. Рада міністрів була ширшим, ніж Комітет міністрів, органом. З її утворенням Комітет Міністрів не ліквідовувався, а існував аж до квітня 1906 р., коли його функції перебрала Рада міністрів. Міністерства як центральні органи управління проіснували до кінця 1917 р. їх замінили більшовицькими народними комісаріатами.
Перебудову системи органів державної влади було здійснено царатом під впливом першої російської революції. На підставі низки законодавчих актів – Маніфесту (17 жовтня 1905 р.), Закону про вибори до Державної думи (11 грудня 1905 р.), Положення про Державну думу (20 лютого 1906 р.), Положення про Державну раду (24 квітня 1906 р.) та Основних законів Російської імперії (1906 р.) – у Росії вперше було засновано державні представницькі органи. Вони повністю або частково створювалися способом виборів і мали компетенцію обговорення законопроектів. Першою інстанцією розгляду законопроектів було визначено Державну думу, другою – державну раду. Імператор відтоді наділявся правом законодавчої ініціативи, однак не втратив законодавчої влади (без його підпису жоден закон не набував чинності). Затверджуючи чи відхиляючи законопроект, цар сам вирішував його долю. Крім того, згідно з Основними законами (ст. 87), цар наділявся правом видавати закони поза Державною думою в разі припинення її діяльності. Винятки з цього повинні були становити лише закони про зміни в Основних законах, законах про Державну думу, Державну раду і вибори до них.
Державна дума утворювалася способом виборів. Державна рада наполовину призначалася царем (друга половина її складу обиралася). Таке створення Державної думи і Державної ради повинно було забезпечити їхню повну підпорядкованість цареві.
Вибори не були загальними і рівними: права участі у виборах було позбавлено майже половину населення. Виборче право не надавалося жінкам, особам до 25 років, студентам, військовикам, “бродячим інородцям”, іноземним підданим, засудженим до покарання, пов’язаного зі звільненням з посади чи позбавленням прав тощо. Виборчого права позбавлялася велика кількість із тих робітників, хто працював на підприємствах із кількістю зайнятих менше 50.
Усі виборці поділялися на чотири курії; повітових землевласників, міських виборців, волосних селян і робітників. Для землевласників України було встановлено виборчий ценз, який цілком забезпечував їм право участі у виборчих з’їздах повітових землевласників. Також майновий ценз було встановлено для курії міських виборців (володіння торговельно-промисловими підприємствами, сплата промислового або квартирного податку і т. ін.). Для цих двох курій було встановлено двоступеневу систему виборів і забезпечено обрання такої кількості виборній к і в, яка забезпечила б їм (поміщикам та буржуазії) переважну більшість депутатів. Землевласники обирали й виборщика від 2000 виборців, міська курія -1 виборщика від 7000 виборців. Селяни обирали депутатів за чотириступеневою, а робітники – за триступеневою системою виборів, з представництвом один виборщик від 30 000 селян і один виборщик від 90 000 робітників. Отже, виборчі пільги гарантували широке представництво землевласникам.
(2 votes, average: 4,00 out of 5)