Історія держави і права України – Терлюк І. Я. – Післявоєнні зміни у державно-політичній системі та організації правоохоронних органів УРСР
У повоєнні роки в СРСР, і в Україні як його складовій, створені під час війни надзвичайні органи влади та управління були ліквідовані. Державний Комітет Оборони та його органи на місцях діяли до 4 вересня 1945 р., а навесні 1946 р. було скасовано воєнний стан. Проте ліквідація надзвичайних органів влади, які, поза сумнівом, відіграли важливу роль у зміцненні обороноздатності СРСР, не змінила існуючий у перше післявоєнне десятиріччя тоталітарний політичний режим. Характерними рисами розвитку останнього стали зміцнення адміністративно-командної системи та зрощення партійного і державного апарату. Посилювалося партійне керівництво усіма ланками державного апарату. Наприклад, ЦК ВКП(б) посилив роль і значення політвідділів МТС (машино-тракторні станції), широкими повноваженнями наділялася посада заступника директора МТС з політчастини (1947 р.), було створено політвідділи на залізницях (1948 р.).
Здійснювалася реорганізація конституційних органів владні управління. Перші післявоєнні вибори до Верховної Ради (ВР) СРСР відбулися у лютому 1946 р., до ВР УРСР – у лютому 1947р. Вибори створювали видимість прагнення до демократизації державного ладу. Хоча, як і раніше, фактично були вибори без вибору, адже балотувався лише один кандидат на одне депутатське місце. Вирішальну роль у депутатському корпусі відігравала партійно-радянська номенклатура. Не мала практичного значення ухвала Президії ВР УРСР щодо атрибутів державності – Герба, Прапора (червоно-блакитного кольору із зображенням серпа і молота), Гімну УРСР, які символізували Україну як складову частину СРСР (21 листопада 1949 р.).
Замість органів, що діяли на місцях за умов воєнного стану, були відновлені визначені чинними Конституціями СРСР і УРСР Ради депутатів трудящих. Перші післявоєнні “вибори” до Рад було проведено у грудні 1947 р., згодом – у грудні 1950 та лютому 1953 рр. Проте ради так і не одержали самостійності, хоча партія, для годиться, неодноразово засуджувала практику підміни партійними органами місцевих Рад. Останні були лише слухняними виконавцями волі партії. Як на характерну рису тогочасного радянського будівництва вказують (І. Сафронова): зменшення чисельності у радах робітників і селян та зростання представників номенклатури.
Відбулися зміни у системі радянського виборчого права. Зокрема, встановлювалася відмінність щодо віку користування активним і пасивним виборчим правом. Право обирати, як і раніше, мали громадяни, яким виповнилося 18 років. Однак віковий ценз для обрання у вищі органи влади підвищився. Депутатом ВР УРСР громадянин міг стати з 21 року, а ВР СРСР – з 23 років.
Формальні реорганізаційні зміни відбулися і в структурі виконавчо-розпорядчої влади. У березні 1946 р. Раднарком СРСР було перетворено у Раду Міністрів, а наркомати – m міністерства. Такі ж перетворення, відповідно до Указу ВР УРСР (25 березня 1946 p.), відбулися і в Україні. Хоча, як відзначається у літературі (І. Сафронова), поза будь-яким зв’язком з об’єктивними умовами не було сталої кількості міністерств (як союзних, так і союзно-республіканських). На кінець сталінського періоду в Україні налічувалося двадцять союзно-республіканських міністерств і лише сім республіканських.
Цивільну судову систему в УРСР формально було відновлено зі скасуванням широкої юрисдикції військових трибуналів (21 вересня 1945 p.). Однак й надалі провідну роль у судочинстві відігравати військові суди. Натомість фактичне відновлення цивільних судів провадилося дуже повільно. Попри декларації того, що діяльність судових органів здійснюється на основі Конституції УРСР (1937 р.) та Закону СРСР “Про судоустрій Союзу PCP, союзних і автономних республік” ( 1938 p.), склад Верховного суду УРСР був обраний тільки на початку березня 1947 p., а наприкінці 1947- початку 1948 pp. було поновлено склад обласних судів. І тільки у 1949 р. відбулися перші вибори народних суддів і народних засідателів. Останні обиралися безпосередньо громадянами району. Вибори здійснювалися на основі затвердженого ПВР УРСР “Положення про вибори народних суддів” ( 10 жовтня 1948 p.). Принципи прямого і рівного виборчого права, таємного голосування у виборчому процесі мали формальний характер.
Суди усіх рівнів, як і раніше, діяли в умовах жорсткого партійного і державного контролю, наслідком чого стало підвищення рівня дисциплінарної відповідальності суддів. Встановлювалася дисциплінарна відповідальність перед колегіями у дисциплінарних справах відповідного суду (15 червня 1948 p.). Колегії в дисциплінарних справах в УРСР створювалася при Верховному і обласних судах у складі голови, його заступника і двох членів суду. Якщо вона визначала, що суддя не відповідав призначенню, то ставила перед міністром юстиції (здійснював загальне керівництво судовою системою) питання про його дострокове відкликання з посади в установленому порядку.
У повоєнні роки діяльність прокуратури УРСР й далі регламентувало Положення про Прокуратуру СРСР (17 грудня 1933 p.). Однак посилювалися вимоги до кадрів. Так, Положення “Про прокурорський нагляд” передбачало, що прокурорами міст і районів можуть бути особи віком не молодше 25 років, а також ті, хто має не лише юридичну кваліфікацію, а й певний життєвий досвід. За спостереженням дослідників (В. Сухонос), характерною рисою розвитку органів прокуратури того часу була постановка перед нею завдань, які виходили за межі власне прокурорського нагляду. Зокрема, у повоєнні роки перед прокуратурою були поставлені завдання, пов’язані з посиленням боротьби з безгосподарністю, розбазарюванням промислових і продовольчих товарів, з випуском бракованої і некомплектної продукції тощо. Для виконання таких завдань прокуратура повинна була неминуче втручатися у внутрішньогосподарську діяльність підприємств, установ та організацій, що свідчило про слабкість системи державного управління у відповідних сферах народного господарства. За таких умов органи прокуратури виконували невластиву їм функцію державного управління, причому у специфічних каральних формах.
У повоєнні роки відбувалось зміцнення позицій сталінського режиму, причому ухил знову був зроблений на підтримання в суспільстві суворої, на кшталт військової, дисципліни і порядку. Провідна роль у цьому процесі відводилася каральним органам – МДБ і МВС УРСР.
Одним з головних завдань органів МДБ УРСР, зокрема з січня 1947 р., визначалася протидія ОУН і УПА. Координувати цю роботу мало створене у структурі МДБ УРСР Управління 2-Н, в усіх обласних управліннях МДБ західних областей України створювалися відділи 2-Н (19 березня 1947 р.). МДБ було підпорядковано внутрішні війська МВС та МДБ, Прикордонні війська, винищувальні батальйони, органи міліції.
Управлінню (відділам) 2-Н визначалися функції: агентурного проникнення в середовище підпілля ОУН і УПА, його керівних ланок; захоплення та знищення керівництва підпілля, їх “оперативна” розробка; виявлення та ліквідація каналів постачання та зв’язку підпілля; моральне розкладення підпілля діяльністю агентури та шляхом провокацій; оперативно-бойові дії оперативних груп, провокативних спецгруп (діяли під виглядом бійців УПА). Крім того, працівники управління 2-Н безпосередньо відповідали за проведення міжрайонних військово-чекістських операцій, створення рейдуючих груп МДБ, поширення серед населення та підпілля інфекційних захворювань, контроль над акціями виселення населення, утримання в’язниць та таємних місць ліквідації підпільників і противників радянського режиму, утримання так званих “млинів” і “трамваїв” – провокативних бункерів і катівень тощо.
У складі МВС головною була функція охорони громадського правопорядку. Вона покладалася на Головне управління міліції (ГУМ) Організація і діяльність міліції регулювались переважно загальносоюзними підзаконними відомчими нормативними актами-наказами, директивами, інструкціями, вказівками та ін., які видавались керівними органами внутрішніх справ і держбезпеки. Роль і частка нормативних актів НКВСІМВС УРСР в правовому регулюванні були незначними (М Поліковський). Незважаючи на значну змін)’ суспільної обстановки, основою загальної нормативної бази діяльності міліції залишалося Положення про робітничо-селянську міліцію, прийняте ще у 1931 році. Організаційна структура органів міліції поступово вдосконалювалась. Так, у червні 1946 р. МВС СРСР скасувало адміністративний відділ ГУМ та його місцеві органи, їхні функції перебрав паспортний відділ ГУМ та його територіальні підрозділи. Буквально через місяць, у липні цього ж року, відділ кримінального розшуку ГУМ МВС СРСР був реорганізований в управління кримінального розшуку (УКР). Його діяльність основувалась на територіальному принципі та регламентувалась відповідним Положенням. Начальник УКР підрядковувався начальникові Головного управління міліції та його першому заступникові. З 1949 до 1953 рр. органи міліції входили до складу МДБ. Тоді, відповідно, була значно посилена функція міліції щодо підтримання внутрішньої безпеки держави. Відповідно до цих організаційних змін уводилась нова структура територіальних органів міліції. Зміцнювалася також і правова база діяльності міліції. Так, у 1948 р. почав діяти новий Статут постової і патрульної служби, який передбачав ряд нововведень, а також Дисциплінарний статут, в якому регламентувались обов’язки, права і дисциплінарна відповідальність працівників міліції. Проте функція по охороні правопорядку не була визначальною у діяльності міліції. Партійними і радянськими органами міліціонери залучалися до виконання різних політичних та політико-господарських завдань, як-то, зокрема, боротьба з національно-визвольним рухом у західних областях України. Ця діяльність міліції (за М. Поліковським) у більшості випадків не була передбачена і належним чином врегульована законодавством, а особовий склад був погано пристосований і підготовлений до виконання “спеціальних завдань”.
Існує думка (С. Кульчицький), що Сталін тримався при владі, використовуючи два незалежних один від одного апарати із сотнями тисяч виконавців -“гвинтиків” ВКГІ(б) і МВС-МДБ. Зіштовхування конкуруючих структур давало можливість здійснювати чистки то в партійних, то в силових (чекістських) органах. Відповідно, у післявоєнний період також по Україні прокотилася чергова хвиля викриттів “ворогів народу” і їх нищення, яка фактично тривала до середини 1953 р. А позасудові органи – Особливі наради аж до І вересня 1953 р. вчиняли розправи серед особового складу і в МВС і МДБ УРСР.
Отже, післявоєнний період 1945-1953 рр. характеризується відновленням і розвитком сталінського тоталітаризму в Україні. Ще більше зміцнюється адміністративно-командна система. Характерним явищем стає посилення партійного керівництва усіма ланками державного апарату. Не змінювало сутності державно-політичної системи СРСР-УРСР як тоталітарної післявоєнне відновлення і реорганізація конституційних органів влади. А зміни організаційної структури та правової бази діяльності судово-прокурорських і правоохоронних органів, здійснені в умовах авторитарного ладу, не могли зачепити підвалин, їх сутності як репресивно-каральних. Проте перше післявоєнне десятиріччя – це ще й період остаточного об’єднання українського народу у складі СРСР (УРСР), успішної відбудови народного господарства.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)