Історія держави і права України – Терлюк І. Я. – Основні тенденції розвитку кримінального законодавства
Процес десталінізації СРСР приніс звуження сфери кримінальної відповідальності та її пом’якшення за злочини, що не мали великої суспільної небезпеки. Так, вже в 1954 р. скасовується кримінальна відповідальність за прогули та самовільне полишення роботи. З січня 1955 р. знижуються кримінальні покарання за дрібні крадіжки (за окремі з них встановлюються виправно-трудові роботи). Водночас, законодавець посилював відповідальність за найбільш тяжкі злочини, зокрема спрямовані проти життя громадян. Наприклад, Указом ПВР СРСР “Про посилення кримінальної відповідальності за навмисне вбивство” (30 березня 1954 р.) було відновлено застосування смертної кари до навмисних убивць.
Однак жодне поточне законодавство не могло охопити усієї сукупності нових кримінально-правових відносини, що виникали з середини 1950-х років в умовах розвінчання культу особи Сталіна і не були предметом регулювання кримінальних кодексів. Усе очевиднішою ставала потреба глибокої розробки теорії кримінального права, таких кримінально-правових принципів, які відповідали б новим суспільно-політичним умовам.
Відповідно до закону СРСР “Про віднесення до відання союзних республік законодавства про судоустрій союзних республік, прийняття цивільного, кримінального і процесуальних кодексів” (11 лютого 1957 p.), союзний Центр, фактично відмовляючись від прийняття у даних сферах загальносоюзних кодексів (спроба підготовки яких була здійснена наприкінці 1930-х – початку 1950-х років), не відмовився від визначення основних засад кримінального законодавства. Прийняті ВР СРСР “Основи кримінального законодавства Союзу PCP і союзних республік” (25 грудня 1958 р.) стали тим нормативним актом, який регламентував найважливіші й принципові питання Загальної частини: завдання і основи кримінальної відповідальності, порядок дії кримінальних законів в часі та просторі, зміст злочину, перелік покарань та порядок їх призначення, визначив напрями подальшого розвитку кримінального права в СРСР.
Головним завданням радянського кримінального права “Основи” проголошували “охорону радянського і державного ладу, соціалістичної власності, соціалістичного правопорядку, особи і прав громадян”. Злочинним визнавалося лише суспільно небезпечне діяння, що прямо передбачене законом. Скасовувався раніше чинний принцип аналогії. Закон, що встановлював караність діяння або покарання за нього, не мав зворотної сили, тобто не поширювався на діяння, що були вчинені до моменту його введення. Підкреслювалося, що в основі радянського кримінального права відтепер лежить принцип індивідуалізації покарання і зв’язок кримінальної відповідальності з провиною (виною), тобто скасовувався принцип т. зв. об’єктивного ставлення у провину, відповідно до якого покарання застосовувалося без урахування самого факту провини (до осіб, що визнавалися “соціально небезпечними”, до родичів обвинувачуваного тощо). Покарання, відповідно до “Основ”, могло застосовуватися тільки за вироком суду. Пропонований “Основами” принцип гуманізації кримінального покарання відобразився в новому порядку умовно-дострокового звільнення від покарання у випадках, коли вчинене діяння або сам злочинець втратили “суспільно небезпечний характер”, а також – у заміні покарання більш м’яким щодо тих засуджених (після відбуття ними половини або двох третин строку залежно від тяжкості злочину), хто виявляв себе “гарною поведінкою і чесним ставленням до праці”. Скасовувалися такі окремі види покарання, як оголошення “ворогом народу”, вигнання з СРСР, позбавлення через суд політичних прав тощо.
Втім, пропоновані “Основами” заходи щодо гуманізації кримінального права і скасування окремих видів покарань, мало позначилися на ставленні законодавця до категорії військових і державних злочинів. Характерною рисою прийнятих в один день з “Основами” Законів СРСР “Про кримінальну відповідальність за військові почини” та “Про кримінальну відповідальність за державні злочини” (25 грудня 1958 р.) стало посилення кримінальної відповідальності за їх вчинення, яка, однак, формулювалася вже на новій теоретичній базі.
Так, у Законі СРСР “Про кримінальну відповідальність за державні злочини” (25 грудня 1958 p.), що заміняв згадані вище застарілі “Положення про злочини державні (контрреволюційні та особливо для СРСР небезпечні злочини проти порядку управління”) від 25 лютого 1927 р. та Доповнення до нього (Постанову ЦВК СРСР) від 8 червня 1934 p., вже не вживали терміна “контрреволюційні злочини”; натомість ввели нове поняття – “особливо небезпечні державні злочини”. Попри зовнішнє формулювання, принципово новим тут було тлумачення певних видів злочинів. Так, якщо раніше зрадою Батьківщини вважалися “дії, вчинені громадянами СРСР на шкоду воєнній міці Союзу PCP, його державної незалежності та недоторканності його території, а саме: шпигунство, видача військової чи державної таємниці, перехід на бік ворога, втеча або переліт за кордон”, то у новому варіанті Закону ці дії визначалися, як навмисно вчинені громадянином СРСР на шкоду суверенітету, територіальній недоторканності або державної безпеки та обороноздатності СРСР: перехід на бік ворога, шпигунство, видача державної або військової таємниці іноземній державі, втеча за кордон або відмова повернутися з-за кордону в СРСР, надання іноземній державі допомоги у проведенні ворожої діяльності проти СРСР, а рівно заколот з метою захоплення влади”.
Казуїстична сутність нововведень, підкреслених нами, полягала у можливості ширше тлумачити ті чи інші дії громадян, що, з огляду на реальні обставини, могли просто не задовольняти керівну партію та владу. Показовим у цьому відношенні є ставлення в СРСР до політичної опозиції і політичних процесів. Незважаючи на офіційні заяви влади про їх відсутність у Радянському Союзі, вже на початку 60-х років почалися інтенсивні переслідування інакомислячих. Однією з найвідоміших справ того часу була справа відомого дисидента й борця за державну незалежність України адвоката Л. Лук’яненка. За діяльність, яку було кваліфіковано як зрада Батьківщини, його засудили до смертної кари, але в порядку помилування замінили 15-річним позбавленням волі.
З іншого боку, показово й те, що внесення вищезазначених “уточнень” до кримінально-правового акту на початку т. зв. “Хрущовської відлиги”, коли до розряду “особливо небезпечних злочинів” було введено поняття “відмова повернутися з-за кордону”, свідчить про дволикість ініційованих радянським лідером процесів, спрямованих на демократизацію суспільства. Зазначимо, що це було характерним лише для Радянського Союзу. В усьому світі людина сама могла обирати країну перебування, якщо не порушувала її офіційних законів (у різних статусах, включаючи так званих біженців, осіб без постійного місця помешкання тощо).
Серед інших позитивних моментів цього нормативного акта звернімо увагу й на таку обставину: у ньому, порівняно з КК УСРР (у редакції 1927 р.), містяться значно ширші тлумачення таких злочинів, як шпигунство, терористичний акт, диверсія, шкідництво, антирадянська агітація та пропаганда, організаційна діяльність, спрямована на вчинення особливо небезпечних державних злочинів та участь в антирадянській організації.
Принципово новими у Законі були підходи до встановлення юридичних меж визначення понять “пропаганда” та “агітація”, які підлягали кримінальному переслідуванню. У Положенні 1927 р. стаття 10 мала таке формулювання: “Пропаганда та агітація, що вміщують заклик до повалення, підриву або послаблення радянської влади або до здійснення окремих контрреволюційних злочинів, а рівно розповсюдження, або виготовлення, або зберігання літератури того ж змісту”. Окрім того, у статті був додаток: “Про дії при масових заворушеннях, або з використанням релігійних або національних забобонів мас, або за воєнних обставин, або у місцевостях, оголошених на воєнному становищі”. Та зовсім інший зміст був у статті 7 Закону 1958 р.: “Агітація або пропаганда, що проводиться з метою підриву або послаблення радянської влади або здійснення окремих особливо небезпечних державних злочинів, розповсюдження з тими ж цілями наклепницьких вигадок, що паплюжать радянський державний та суспільний лад, а рівно розповсюдження або виготовлення чи зберігання з тими ж цілями у письмовій, друкованій або іншій формі творів такого ж змісту… Ті ж дії, здійснені з використанням грошових коштів або інших матеріальних цінностей, отриманих від іноземних організацій або осіб, що діють в інтересах цих організацій, або особою, раніш засудженою за особливо небезпечні злочини, а рівно здійснені у воєнний час”.
В обох випадках не було розмежування між поняттями “пропаганда” та “агітація”. Однак Закон передбачав впровадження термінів “наклепницькі” та “вигадки”. Але, як відомо, засоби та шляхи встановлення “наклепницького” характеру – це завдання слідчих та судових органів. Що, безперечно, давало можливості для всіляких перекручень, фальсифікацій тощо. Відповідні “уточнення”, котрі не тільки осучаснювали юридичний зміст певних норм стосовно державних злочинів, але й розширювали коло можливих злочинців, було внесено й до інших статей Закону 1958 р.
Кримінальний кодекс УРСР (28 грудня 1960 р.), що був уведений в дію з І квітня 1961 р., виходив із принципів і загальних положень, встановлених “Основами” (1958 р.). Більш того, до нього повністю увійшли згадані союзні “Основи” та закони “Про кримінальну відповідальність за військові злочини” та “Про кримінальну відповідальність за державні злочини”. Зокрема, в Особливій частині містилася Глава 1 “Державні злочини”. Ця глава мала дві частини: 1) Особливо небезпечні державні злочини, 2) Інші державні злочини. І хоча структурно та змістовно КК УРСР (1960 р.) був продовженням та розвитком КК УСРР (у редакції 1927 р.), а внесені зміни та доповнення текстуально повторювали норми та статті найважливіших “союзних” кримінально-правових актів (1958 р.), він став першим післявоєнним нормативним актом УРСР, яким законодавець декриміналізував понад 70 діянь, які у КК 1927 р. визначались як злочини. В цілому головні положення Кримінального кодексу УРСР (1960 р.) свідчили про значну демократизацію кримінальної політики держави. Скасовувались найбільш кричущі норми в кримінальному законодавстві сталінської епохи. З нього було вилучено поняття “ворог народу”. У центр адміністративно-правоохоронної політики поступово поверталася людина, особистість. Свідчення цього – підвищення вікової межі для настання кримінальної відповідальності (з 14 до 16 років), попередня продовжувала існувати у випадках тяжких злочинів (розбій, згвалтування і т. ін.); скорочення максимального строку позбавлення волі (з 25 до 15 років); розширення сфери застосування умовного засудження, звільнення від кримінальної відповідальності та покарання із взяттям особи на поруки. Оголошення смертної кари – розстрілу – визначалося виключною мірою покарання. Водночас норми КК УРСР (1960 р.) свідчили й про посилення боротьби з рецидивною злочинністю.
Впродовж понад 40-річного застосування Кримінального кодексу УРСР (1960 р.) розвиток кримінального права в Україні відбувався, головним чином, шляхом його змін (вносилися практично відразу після його прийняття). Так, станом на 1 січня 1985 р. з моменту введення в дію до Кримінального кодексу УРСР було внесено понад 340 змін і доповнень (В. Грищук), які, позначаючи головну тенденцію у розвитку кримінального права часу “брежнєвського застою”, були в основному спрямовані на посилення репресивних заходів кримінально-правового примусу.
Так, згідно з Указом ПВР УРСР (27 червня 1961 р.) було встановлено кримінальну відповідальність за розкрадання державного або колективного майна в особливо великих розмірах (позбавлення волі від 10 до 15 років або смертну кару). Суттєво розширили застосування кримінальної репресії внесені (1966 р.) зміни до КК УРСР, за якими кримінально караним визнавалося систематичне (учинене більше трьох разів впродовж року) адміністративно каране хуліганство. Дослідники (П. Фріс), характеризуючи цей період, зауважують, що тодішня кримінально-правова політика в Україні, яка здійснювалась під суворим контролем Центру, взагалі була орієнтована на застосування суворих видів покарання. Це призводило до того, що майже 60% вироків, що виносились судами, були вироками до позбавлення волі.
У руслі посилення репресивних заходів кримінально-правового примусу були підготовлені й інші нормативні акти: Закон СРСР “Яро внесення доповнень і змін до Основ кримінального законодавства Союзу PCP і союзних республік” (11 липня 1969 р.), за яким до “Основ”, а згодом і до КК УРСР були внесені положення про особливо небезпечного рецидивіста, про умовно-дострокове звільнення від покарання, про погашення судимості тощо. У 1970 році в радянське кримінальне право вводиться новий інститут – умовне засудження до позбавлення волі з обов’язковим залученням засудженого до праці. У 1972 році вводиться поняття тяжкого злочину і вичерпний перелік його видів. У 1980 році до складу згвалтування як особливо обтяжуюча обставина вводилося згвалтування малолітніх тощо.
Кримінальне право реагувало на найбільш злободенні проблеми. Так, в умовах початку 1980-х років, коли знову зросла динаміка вчинення хуліганських дій, Указом ПВР СРСР “Про посилення відповідальності за хуліганство” (5 червня 1981 р.) було підвищено кримінальну відповідальність за це діяння, встановлено стислі строки розслідування і судового розгляду справ про хуліганство. Встановлювалась більш сувора відповідальність за хуліганство, особливо пов’язане із застосуванням або спробою застосування зброї. У 1982-1985 pp. у кримінальне законодавство були внесені також зміни, спрямовані на боротьбу з рецидивною злочинністю, з розкраданням державного і громадського майна та зі спекуляцією.
Зміни кримінального законодавства у “перебудовний” період відображали або черговий напрям політики партії (у 1985-1986 pp. були прийняті нормативні акти, спрямовані на боротьбу з пияцтвом і одержанням нетрудових доходів), або були реакцією на приєднання СРСР до відповідних міжнародних конвенцій (1987 році СРСР приєднався до міжнародних конвенцій, які передбачали боротьбу з наркотиками, заручниками, розповсюдженням СНІДу).
Політичні процеси кінця 80-х років зумовили необхідність внесення змін до кримінального законодавства в частині посилення відповідальності за державні злочини, посягання на роботу них систем. Так, відповідні зміни були внесені до КК УРСР у зв’язку з прийняттям законів СРСР, що передбачали KPHM, відповідальність: “Про захист честі і гідності Президента С” (2 квітня 1990 р.), “Про кримінальну відповідальність заблокував транспортних комунікацій та інші незаконні дії, які посягають па нормальну і безпечну роботу транспорту” (23 жовтня 1990 р) Проте нові соціально-політичні умови, що характеризувалися процесами демократизації суспільного життя й реформами у соціально-економічній сфері, спонукали до нової кримінально-правової політики й вимагали відповідного кримінального законодавства.
Отже, загальна і незворотна криза соціалізму, що охопила радянську державу з середини 1950-х – початку 1990-х років, позначилася на кримінальному праві. Десталінізація звузила сфери кримінальної відповідальності та пом’якшила її за злочини, що не мали великої суспільної небезпеки. Втім, законодавець посилював відповідальність за найбільш тяжкі злочини, зокрема спрямовані проти життя громадян, а через прийняття нових законодавчих актів – визначити нову філософію кримінального права. Щоправда, прийнятий КК УРСР (1960 р.) не містив особливостей, що підтверджували б національно-державну самобутність республіки та її право на створення самостійної правової системи й кримінального права, зокрема. Головна тенденція у розвитку кримінального права часу “брежнєвського застою” полягала у посиленні репресивних заходів кримінально-правового примусу. Зміни ж кримінального законодавства у “перебудовний” період відображали або черговий напрям політики партії, або ж були реакцією на приєднання СРСР до відповідних міжнародних конвенцій.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)