Історія держави і права України – Терлюк І. Я. – Основні риси процесуального права
Судовий процес в Україні ХУІІ-ХУІІІ ст. відзначався низкою характерних рис. Дослідники (А. Пошук), передусім, звертають увагу на єдиний (для кримінальних і цивільних правопорушень) порядок провадження справ перед судом. Це пояснюється приватноправовий характером тогочасного українського судового процесу. Як) цивільних, так і в кримінальних справах подавалася скарга-позов у вирішенні якої користувалися однаковими способами й формами Пред’явлення позову як у кримінальній, так і в цивільній справі в певному обсязі залежало від позивача. Перед судом ставилось завдання – домогтися задоволення насамперед матеріальних претензій позивача. Процес уважався лише особистою справою сторін із підпорядкуванням їх керівній ролі суду. Приватне обвинувачення у кримінальних справах набуло такої сили, що потерпілий міг навіть арештувати злочинця, схопленого “на гарячому”, і доставити його до суду. Під час процесу сторони могли примиритися. Потерпілий іноді укладав мирову угоду навіть у кримінальній справі з тяжкого злочину або вибачав злочинцеві його провину.
Однак у XVIII ст. позначилася інша тенденція. “Права, за якими судиться малоросійський народ”, детально регламентуючи процесуальне право, проводили чітку різницю між процесом у розправиш, тобто цивільних, і кримінальних справах. Якщо у перших панували принцип змагального (сторони, які вели спір, доводили свою правоту, використовуючи фактичний матеріал і судові докази), то в кримінальних справах – принцип слідчого або інквізиційного процесу, за якого доказовим матеріалом розпоряджався сам суд, а сторони були насправді не суб’єктами, а об’єктами процесу. Суд своїми засобами й силами, іноді застосовуючи катування, розслідував обставини, які він вважав за доцільне встановити. Сфера застосування слідчого процесу була більш широкою. До нього відносили всі справи з тяжких злочинів.
До початку XVIII ст. судочинство велось усно, українською народною мовою. Процес був гласним і відкритим. Кожен із присутніх міг заявити своє свідчення у справі, що розглядалася. Навіть слідчі дії (допити) відбувалися прилюдно. Але, фактично з 1723 р., замість усного запровадили канцелярське судочинство. Передбачалося писати за встановленою формою чолобитну, слідчі дії у кримінальних справах почали утаємничуватися (уводився закритий допит), у разі потреби і суд проводили закрито. З призначенням на посади полковників багатьох росіян посилився вплив російської мови в судочинстві. Протоколи судових засідань і постанови судів почали писати російською мовою, щоправда, з багатьма українізмами.
Доказами в процесі були власне зізнання (не приймалося за доказ зізнання, висловлене з примусу, під афектом, неповнолітньою особою чи божевільним, сумнівне чи неправдоподібне), письмові документи (офіційні урядові акти, заповіти, акти купівлі-продажу, інші документи передання прав, зареєстровані й записані до урядових книг тощо), свідчення сторін. Вважалося, зокрема, доцільним допустити до доказу ту сторону, яка була ближчою “ко слушному доводу”. Доказ визнавався за тією стороною, в якої він був сильнішим. Перевагу в доказі мав потерпілий, який схопив винного “на гарячому” або переслідував його.
Важливим доказом у процесі були пояснення свідків. Судова практика і чинне законодавство розрізняли звичайних і офіційних свідків. Звичайними свідками були незацікавлені у справі несудові особи (випадкові очевидці певних фактів, що мали значення для справи, запрошені особи, які спеціально викликалися сторонами для фіксування певних фактів, наприклад, ними були “могоричники”). Офіційними свідками вважалися особи, які виконували доручення суду. У практиці сотенних і полкових судів ними були розищики, а також осавули у тих випадках, коли на них покладалося завдання робити огляд на місці злочину і дати своє пояснення. Після судової реформи найчастіше офіційним свідком виступав судовий возний.
Не могли бути свідками: засуджені до позбавлення честі або до зганьблювальних покарань, особи похилого віку, що втратили пам’ять, особи, що перебували з однією зі спірних сторін у родинних стосунках, утримувалися нею чи залежали від неї тощо. Від своїх свідчень свідки не могли відмовитися, оскільки це їм загрожувало покарання.
Доказову силу мала присяга, яку складали сторони і свідки. Сторона, яка відмовлялася від присяги, програвала спір. Свідків іноді могли звільнити від присяги самі сторони процесу. До присяги вдавалися сторони й суд також у випадку, коли не було ні зізнання, ні документів, ні свідків. Присягу давали добровільно. Акт присяги звичайно відбувався в церкві у присутності священика, відрядженого члена суду, судового писаря. В окремих випадках присягу складали в суді.
Крайнім засобом, до якого вдавалися для підтверджень вірогідності пояснень сторони у кримінальних справах, коли йшлося про крадіжку, вбивство та інші важкі злочини, було застосування тортур. Від останніх звільнялися “знатні чесні люди”, божевільні, особи, старші 70 років, вагітні жінки. Велику роль у вирішенні того, чи передавати винного на катування, відігравав і сам потерпілий. Він міг не допустити ухвали суду, за якою відповідач піддавався катуванню. Іноді й присутня публіка (до початку XVIII ст. допити провадилися публічно) впливала на рішення суду, вимагаючи не вдаватися до катування під час допитів.
Важливими аргументами в судовому провадженні були речові докази, що пред’являлися судові. Потерпілий їх розпізнавав, а речі, як правило, за судовим вироком поверталися потерпілим.
У доказовому провадженні суд користувався також висновками своєрідних експертів. Ними виступали, залежно від справи, досвідчені й фахові люди (мельники, ковалі, літні жінки-повитухи тощо). Але вже в 70-х роках XVIII ст. було офіційно введено інститут судово-медичних експертів.
Законодавством старанно регулювались усі стадії судового процесу: позов, попереднє слідство (слідчі дії позивача-потерпілого й суду), судовий розгляд, винесення судової постанови та її виконання (екзекуція).
Позов /Був передумовою судового розгляду. Він подавався як у цивільних, так і в кримінальних справах. Правом сторони було звернутися з позовом або відмовитися від такого звернення. У другій половині ХУІІ – на початку XVIII ст. скарга найчастіше подавалась усно. її заносили до протоколу. Але згодом заява мусила бути тільки у письмовій формі з копіями. Вручення позову із судовим викликом здійснювалося в усі періоди діяльності судів по-різному. У другій половині XVII ст. позов відповідачеві не вручався. Його викликали на судове засідання за допомоги міського слуги. Виклик до сотенного чи полкового суду робився через осавула.
Попереднє слідство Покладалося на потерпшого (позивача), судові органи та органи адміністрації. Позивач до пред’явлення позову зобов’язувався вчинити ряд дій (оголошення про злочин, опитування – “прослух”, слідство – “шлакування”, обшук за участі представників сільських органів влади), що мали характер попереднього слідства. Потерпілий мав право сам схопити злочинця “на гарячому” і привести до суду. Зібрані потерпілим матеріали не мали офіційного характеру, але використовувалися на суді як докази. Попереднє слідство за ухвалою суду могли провадити й офіційні судові особи. Вони оглядали місце злочину, виявляли речові докази, вживали запобіжних заходів до злочинця. До останніх належали: взяття під варту, порука (майнова й особиста), арешт майна тощо.
Судовий розгляд Розпочинався після слідчих дій сторони чи самого суду з установлення з’явлення сторін і вирішення всіх питань, пов’язаних із нез’явленням. Кожний відповідач мусив прийти в суд або відрядити свого представника (повіреного). Своє нез’явлення він міг виправдати тільки важливими справами. У разі нез’явлення відповідачеві надсилався повторний виклик. Коли відповідач чи його представник і втретє не з’явився до суду, або коли прибув, але не сплатив збитків, а також не хотів перебувати під арештом, тоді він утрачав своє право на судовий розгляд справи, а позивачеві присуджувалося все те, чого той вимагав на підставі доказів.
Дослідження матеріалів справи до середини XVIII ст. починалось усним викладом позову-скарги, що робив позивач, наводячи відповідні докази. Іншій стороні належало дати відповідь, обгрунтувавши її також доказами. Після словесного змагання сторін суд здійснював перевірку поданих сторонами доказів (ренових), іноді робив огляд місця злочину, допитував свідків (при. сягали) тощо.
Справу припиняли, якщо до початку, на початку розгляду справи а також під час судового розгляду позивач відкликав свій позов Іноді вона закінчувалася ще до початку проведення повного судового слідства мировою угодою сторін як у цивільних, так і в кримінальних справах. Судочинство також припинялось у випадках відкладення справи на невизначений термін, коли через певні обставини взагалі не можна було виносити вироку.
Судова постанова Закінчувала провадження справи судом. Рішення в цивільних і вироки у кримінальних справах називалися декретами. Структурно вони складалися зі вступу, описово-мотивувальної, резолютивної та обов’язкової до виконання частин. Сул повинен був скласти й оголосити декрет у день судового засідання Не мали правової сили декрети, виготовлені та оголошені у святі або в день, коли суд не засідав.
Судові декрети могли бути оскаржені в порядку апеляції! вищого суду, за винятком справ про безспірні зобов’язання й ви років, винесених на підставі власного зізнання. Формально останньою апеляційною інстанцією був гетьман, на апробацію якого вже не допускалося жодної апеляції. Проте це не заважало сторонам звертатися до органів царської влади в столиці імперії. Особливо така практика поширилась у XVIII ст. Об’єктом апеляційно; скарги могли бути як остаточні, так і проміжні вироки й рішення Апеляція подавалась у 10-денний строк після винесення судової постанови. Апеляційна інстанція, скасовуючи декрет, могла вносити до нього зміни аж до ухвалення нової постанови. Надзвичайним способом перегляду рішень або вироків нижчих судів уважилося відновлення процесу, підставами для якого було насамперед установлення нових обставин, раніше невідомих суду. Найчастіше відновлювали процес із з’ясуванням фактів зловживання сторін інших учасників судового процесу.
Виконання судових постанов (екзекуція) здійснювалось органами влади (міськими, сільськими, сотенними й полковими, мали судові функції). Проте на початку XVIII ст. щораз частіше виступав виконавчим органом судовий посильний, який від імені суд виконував його постанови у присутності запрошених свідків. Згодом судовим виконавцем став возний. Судові вироки у кримінальні” справах виконував кат (митр).
Отже, тогочасний український судовий процес мав приватний характер. Він уважався особистою справою сторін, щоправда з підпорядкуванням їх провідній ролі суду. До початку XVIII судочинство велося усно, українською народною мовою. Процес був гласним і відкритим. Згодом замість усного запровадили канцелярське судочинство. Передбачалося писати за встановленою формою чолобитну, вводився закритий допит, а в разі потреби й суд проводили закрито. Законодавство старанно врегулювало систему доказів і всі стадії судового процесу: позов, попереднє слідство (слідчі дії позивача-потерпілого й суду), судові розгляд і постанови. До XVIII ст. зберігався єдиний (для кримінальних і цивільних правопорушень) порядок провадження справ перед судом. Згодом позначилася тенденція до проведення різниці між процесом у розправиш, тобто цивільних, і кримінальних справах. Якщо в перших панували принцип змагального, то в кримінальних справах – принципи розслідуваного (слідчого) або інквізиційного процесу.
(2 votes, average: 3,50 out of 5)