Історія держави і права України – Терлюк І. Я. – Організаційно-правові засади централізації судової системи
Радянська судова система в Україні, що, як і раніше, складалася із судів загальної юрисдикції і спеціальних судів, в умовах формування сталінського тоталітарно-репресивного режиму, подібно до органів прокуратури, зазнала помітних структурних та функціональних змін. Характерною рисою реорганізаційних процесів також стала послідовна централізація. Передовсім, вона здійснювалась в системі судів загальної юрисдикції.
Централізаційним процесам у судовій сфері сприяла адміністративно-територіальна реформа, яка відбувалася від початку 1930-х років. Так, з метою пристосування судових органів УСРР до двоступеневої системи управління, ВУЦВК і РНК УСРР видали Постанову “Про реорганізацію місцевих органів юстиції” (29 вересня 1930 р.), за якою окружні суди і прокуратури, президії окружних колегій адвокатів, старші слідчі окружних прокуратур, дільниці народних слідчих і судових виконавців були ліквідовані і замість них створені міжрайонні суди (1 жовтня 1930 р.). Вони структурно складалися з цивільного і кримінального відділів та надзвичайної сесії. В останній справи розглядалися у складі одного з членів міжрайонного суду як голови і двох додаткових членів, призначених Президією ВУЦВК із співробітників ОДПУ УСРР.
Міжрайонні суди діяли як суди першої інстанції для розгляду справ, віднесених до їх підсудності (кримінальні справи про злочини, за які застосовувалася вища міра покарання; про злочини членів президій райвиконкомів і міських рад, передані прокуратурою кримінальні і цивільні справи), і як суди касаційної інстанції для “своїх” народних судів. А касаційною інстанцією для них і Головного суду МАСРР залишався Верховний суд УСРР. Останній був судом першої інстанції в справах, віднесених до його підсудності, судом наглядової інстанції щодо вироків і рішень міжрайонних судів, які набули законної сили, а також вироків, рішень і ухвал народних судів, залишених у силі ухвалами міжрайонних судів (Д. Сусло). Судове управління і судовий нагляд за діяльністю народних судів на міжрайонні суди не покладалися. Проте головною ланкою судової системи і далі залишалися народні суди, що діяли в межах районів. їх підсудність розширювалася. При кожному народному суді функціонував інститут судових виконавців. Обрання народних суддів входило до компетенції районних з’їздів рад або міських рад. Судові виконавці призначалися і звільнялися райвиконкомами чи місцевими радами (відповідно) за поданням народного судді. Списки народних засідателів для народного суду затверджував райвиконком, а для міжрайонних судів – подавав на затвердження центральним органам.
У зв’язку зі створенням областей ВУЦВК і РНК УСРР прийняли Постанову “Про зміну в організації судових органів УСРР” (20 травня 1932 р.), за якою міжрайонні суди, крім Сталінського (тобто Донецького), на який покладалося обслуговування районів Донбасу, підпорядкованих безпосередньо центру, ліквідовувались. Натомість, у новопосталих обласних центрах створювалися обласні суди (облсуди), які стали судами першої інстанції з розгляду кримінальних і цивільних справ, віднесених до їхньої підсудності законодавством, а також судами другої касаційно-ревізійної інстанції в кримінальних і цивільних справах, що їх розглядали народні суди області. Облсуди складалися з президії, кримінально-касаційного і цивільно-касаційного відділів, надзвичайної сесії. Голова, його заступники і члени облеудів обиралися облвиконкомами на один рік з кандидатів, яких висували президії облвиконкомів безпосередньо, а, по суті,- обласні комітети компартії. У порядку судового нагляду облеуд мав значні повноваження щодо народних судів. У складі облеуду широкими адміністративними і особливими повноваженнями наділявся голова суду. Він керував усією діяльністю суду, призначав і звільняв співробітників, накладав на них дисциплінарні стягнення. Якщо при розгляді будь-якого питання голова облеуду залишався при окремій думці, рішення президії облеуду не набирало чинності, і справа передавалася на розгляд Народного комісаріату юстиції(НКІО) УСРР.
Негативно вплинуло на організацію та діяльність усіх ланок судової системи України укорінення на початку 1930-х рр. командно-адміністративної системи управління. Так, затверджене постановою ВУЦВК і РНК УСРР нове Положення про судоустрій УСРР (25 вересня 1931 р.) зобов’язувало судові органи УСРР, крім вирішення завдань, що визначались і попередніми положеннями, боротися з будь-якими спробами протидіяти соціалістичному будівництву,- активно сприяти соціалістичній індустріалізації країни, перебудові сільського господарства на соціалістичних засадах і рішучому наступу на рештки капіталістичних елементів. На думку дослідників (0. Копиленко, В. Гончаренко, О. Зайчук), віднесення боротьби із “класовими ворогами” до пріоритетних завдань судових органів в умовах сталінського режиму неминуче тягло за собою порушення законності, посилення карального ухилу в діяльності судів, блокувало наявні у них можливості надійно захищати права та свободи людини і громадянина. По суті, з того часу судові органи набувають виразних ознак суто каральних структур.
Централізаторські тенденції судової системи посилила Постанова ВУЦВК і РНК УСРР “Про зміцнення керівної ролі Верховного Суду УСРР, Головного Суду АМСРР і обласних судів” (26 червня 1934 р.), за якою НКЮ УСРР почав здійснювати управління судами вже не безпосередньо, а через Верховний суд УСРР. Відтак були внесені організаційні зміни в структуру як обласного, так і Верховного суду УСРР. Останній мав керувати не лише власне судовими установами, а й допоміжними судовими органами, різними громадськими і товариськими судами, а також здійснювати нагляд за організацією і діяльністю комісій у справах неповнолітніх. В облсудах, відповідно до згаданої Постанови, замість президій, що вирішували лише адміністративно-організаційні питання, створювалися пленуми. їм надавалося право переглядати в порядку судового нагляду ухвали колегій облсуду (в кримінальних і цивільних справах) за протестами Генерального прокурора УСРР, його заступника, облпрокурора, голови Верховного суду УСРР і голови облсуду. У Верховному суді президія залишалася. А Постанова ЦВК і РНК УСРР “Про розширення повноважень Президії Верховного суду УСРР” (23 червня 1935 p.), що надавала їй низку повноважень, закріплених процесуальним законодавством за пленумом вищого судового органу республіки, засвідчувала поглиблення централізаторської спрямованості розбудови судової системи.
Процес централізації не завершився на рівні республіки, а спричинив послідовне розширення повноважень Верховного Суду СРСР (О. Мироненко, І. Усенко). Він здійснював не лише власне судові функції, але й разом з прокурором при Верховному Суді СРСР мав забезпечувати нагляд за дотриманням законності “з точки зору Конституції СРСР”. Згідно з Постановою Президії ЦВК СРСР “Про розширення компетенції Верховного Суду СРСР” (13 вересня 1933 р.) вищий загальносоюзний судовий орган міг також давати директивні вказівки Верховним судам союзних республік з питань судової практики, перевіряти судові органи союзних республік тощо. А створена у складі голови суду і двох заступників судово-наглядова колегія Верховного Суду СРСР (серпень 1934 р.) отримала право скасовувати або змінювати постанови, ухвали, рішення і вироки Верховних судів союзних республік і колегій Верховного Суду СРСР.
Під тиском централізаційних процесів судові органи УСРР залишалися навіть після того, як правові засади їх організації та діяльності були закріплені у Конституції УРСР (1937 p.). Органами, що здійснюють правосуддя в УРСР, Основний закон республіки (ст. 102) визначав Верховний Суд УРСР, Верховний Суд Молдавської АРСР, обласні суди, суди адміністративних округів, народні суди, а також спеціальні суди СРСР, що створювалися за постановою Верховної Ради СРСР. Проте, за Конституцією СРСР (1936 p.). вищим судовим органом став Верховний суд СРСР. На нього покладалось здійснення нагляду за судовою діяльністю всіх судових органів СРСР і союзних республік (ст. 104). Крім того, згідно з прийнятим Верховною Радою СРСР Законом СРСР “Про судоустрій Союзу PCP, союзних і автономних республік” (16 серпня 1938 p.),
Верховний Суд СРСР наділявся правом розглядати протести на рішення, вироки, ухвали всіх судів, минаючи їх перевірку Верховними судами союзних республік.
На думку дослідників (О. Мироненко, І. Усенко), ця норма на тривалий час практично унеможливлювала перегляд сфальсифікованих справ. До того ж, названий Закон не передбачав існування у складі Верховних судів союзних республік президій і пленумів. Як наслідок – у Верховному Суді СРСР зосередилася величезна кількість справ, що породжувало тяганину, а в ряді випадків негативно впливало на якість їх розгляду в порядку нагляду (О. Копиленко, В. Гончаренко, О. Зайчук).
Закон СРСР “Про судоустрій Союзу PCP, союзних і автономних республік” фактично засвідчував перехід до прямого регулювання основних питань судоустрою загальносоюзним законодавством (0. Мироненко, І. Усенко). Він встановлював єдину судову систему, що складалася із судів СРСР (Верховний Суд СРСР, військові трибунали, лінійні суди залізничного транспорту, лінійні суди водного транспорту) й судів союзних республік. В УРСР до останніх належали Верховний суд УРСР, який обирався Верховною радою республіки на п’ять років, обласні суди, що обиралися обласними радами народних депутатів трудящих на той самий строк, і народні суди, які обиралися населенням на три роки. Законодавчо було визначено компетенцію судових органів республіки.
Так, до підсудності народного суду належала основна маса кримінальних і цивільних справ. Зокрема, це були справи про вбивства, заподіяні тілесні пошкодження, незаконні аборти, незаконне позбавлення волі, згвалтування, злісні несплати аліментів, образи, хуліганство, наклепи, грабунки, крадіжки, шахрайство, шантаж, а також справи про зловживання владою, розтрати, безгосподарність, підробки, порушення виборчого закону, злісну несплату податків і зборів, відмову від виконання державних поставок і повинностей, ухилення від призиву і від обов’язків військової служби, порушення законних розпоряджень органів влади тощо.
Усі справи у народному суді розглядалися колегіально – народним суддею за участю двох чергових народних засідателів. Проте ще до початку колегіального розгляду справ народний суд затверджував або відхиляв звинувачувальний висновок, поданий прокурором, вирішував питання про ув’язнення або звільнення звинувачуваного з-під варти і виносив рішення про обов’язкову участь при розгляді справи захисника або прокурора. Закон надавав народному суду право одноосібно вирішувати питання про порушення кримінального переслідування або про відмову в цьому, направляти скарги та заяви, що надійшли до слідчих органів для слідства. Тому існує думка (О. Мироненко, І. Усенко) про те, що саме народному суду належала значна роль у посиленні чи послабленні репресій.
Вищезгаданий Закон від 1938 р. дещо змінив структуру обласного суду, який відтоді складався з двох колегій: у цивільних справах і в кримінальних справах. А спеціальна колегія, до підсудності якої раніше належали справи про контрреволюційні злочини, розслідувані органами державної безпеки, була ліквідована. До складу кожного з обласних судів входили голова, його заступник, члени і народні засідателі. їх компетенція полягала у перегляді за касаційними скаргами і протестами тих вироків, рішень і ухвал народних судів, які не вступили у законну силу. Зокрема, прямо закон встановлював компетенцію обласного суду у кримінальних справах: про контрреволюційні злочини, про крадіжку соціалістичної власності, про особливо тяжкі посадові й господарські злочини, а також згідно з Кримінально-процесуальним кодексом УРСР (ст. 27) – справи про злочини, за які могла бути застосована вища міра покарання, про збройний розбій, про службові злочини апаратників районного масштабу. Судова колегія у кримінальних справах обласного суду розглядала справи безпосередньо в складі голови чи члена суду й двох народних засідателів, а скарги й протести на вироки, рішення й ухвали народних судів – у складі трьох членів обласного суду.
Згідно з аналізованим нами Законом СРСР “Про судоустрій Союзу PCP, союзних і автономних республік” певних функціональних змін зазнав статус Верховного Суду УРСР. Суд складався з голови, заступників голови, членів суду і народних засідателів, мав у своєму складі судові колегії для розгляду цивільних та кримінальних справ, віднесених законом до його відання, а також для розгляду скарг і протестів на вироки й рішення обласних судів. Як суд першої інстанції судова колегія діяла у складі судді Верховного Суду і двох народних засідателів, а касаційної – трьох членів Верховного Суду. По кримінальній колегії до підсудності Верховного суду УРСР належали справи виняткової важливості – про посадові злочини апаратників республіканського і всесоюзного масштабів, а також відповідальних працівників органів юстиції. Оскарженню в касаційному порядку вироки й рішення Верховного Суду УРСР не піддягали. На Верховний Суд республіки також покладався нагляд за діяльністю усіх республіканських судових органів (спеціальні суди до цієї категорії не належали). Такий нагляд здійснювався шляхом розгляду протестів Прокурора СРСР, Прокурора УРСР, Голови Верховного Суду СРСР, Голови Верховного Суду УРСР на вироки та рішення, які набували законної сили, а також шляхом розгляду в судових засіданнях скарг і протестів на вироки і рішення обласних судів.
Для вирішення спорів між підприємствами та іншими господарськими організаціями були створені спеціальні судові органи, інституціональні форми яких, порівняно з 1920-ми роками, зазнали змін. Якщо за непу спори між господарськими організаціями розглядали арбітражні комісії, що керувалися в своїй діяльності цивільним процесуальним кодексом (тобто були наближені до судових органів), то від 3 травня 1931 р. постановою ЦВК і РНК СРСР І відповідною постановою ВУЦВК і РНК УСРР у системі органів державного управління було створено державний арбітраж. З моменту створення арбітраж існував у двох формах: державній та відомчій. У державному арбітражі вирішувалися спори підприємств і організацій різного підпорядкування, у відомчому – підпорядкованих одному відомству. Існує також Думка (Л. Снісаренко), що органи державного і відомчого арбітражу не мали нічого спільного з судовими органами, оскільки за характером діяльності були частиною адміністративного апарату.
Для розгляду дрібних справ існували також громадські суди (товариські, житлово-товариські, сільські та Інші).
Значна маса справ розглядалася чинними в УРСР спеціальними судами – військовими трибуналами, лінійними судами залізничного транспорту, лінійними судами водного транспорту, які за Законом про судоустрій (1938 р.) належали до судових органів Союзу PCP і підпорядковувалися Верховному судові СРСР. Утім, засідателів до них виділяли Верховна і обласні ради.
Військові трибунали створювалися відповідно до Положення про військові трибунали та військову прокуратуру від 1934 р. Як суди першої та другої інстанції в Україні вони функціонували при Київському, Харківському, Одеському військових округах, Чорноморському флоті, а як суди першої інстанції – при арміях, корпусах, інших військових з’єднаннях і воєнізованих установах, дислокованих на території республіки. Частково у своїй діяльності використовували відповідне республіканське законодавство. Розглядали всі справи про військовий шпіонаж, про злочини, вчинені військовослужбовцями та військовозобов’язаними під час перебування у лавах Червоної армії, а також справи про злочини осіб стройового і адміністративно-господарського складу міліції і оперативного складу Управління державної безпеки НКВС, пов’язані з порушенням встановленого для них порядку несення служби.
Військові трибунали військ НКВС, які також входили до загальної системи військових трибуналів, створювалися за територіальним принципом у кожній області України та окремих великих промислових містах. Окрім “внутрівідомчих”, вони розглядали справи про підпали дворів сільських активістів, громадських будівель у сільських місцевостях, про терористичні акти тощо. Вищою судовою інстанцією для військових трибуналів була Військова колегія Верховного Суду СРСР.
Лінійні суди залізничного транспорту були створені згідно з Постановою ЦВК і РНК СРСР (27 листопада 1930 p.), і декілька років входили до судової системи союзних республік (діяли при міжрайонних судах за місцем перебування дирекції відповідної залізниці). До їх підсудності тоді належали справи про злісне порушення працівниками транспорту трудової дисципліни, про порушення і невиконання правил руху тощо. Від часу їх передачі до системи Верховного Суду СРСР (по транспортній колегії) згідно з Постановою ЦВК і РНК СРСР (27 серпня 1933 р.) особовий склад залізничних судів мав підбиратися Верховним Судом СРСР при сприянні і за узгодженням з Політичним управлінням Наркомату шляхів сполучення.
Лінійні суди водного транспорту (водно-траспортні суди) в УСРР створювалися згідно з Постановою ЦВК і РНК СРСР “Про організацію водних транспортних судів і водної транспортної прокуратури” від 7 червня 1934 р. для Азово-Чорноморського і Дніпровського басейнів. До їх підсудності належали справи про державні злочини і особливо небезпечні злочини проти порядку управління на водному транспорті, про порушення трудової дисципліни його працівниками тощо.
Отже, в Україні 1930-х років радянська судова система розвивалася у напрямі послідовної централізації судів загальної юрисдикції. Централізація судових органів означала підпорядкування нижчих ланок реформованої судової системи вищим судовим інстанціям не лише в процесуальному, а й адміністративно-організаційному відношенні. Керівні функції вищих судових ланок стосовно нижчих органів полягали у керівництві судовою політикою і практикою, проведенні перевірок, обстежень і ревізій, керівництві організацією виборів народних засідателів тощо. З іншого боку, у тогочасній УРСР послідовно зростало значення спеціальних судів (військових трибуналів, лінійних залізничних і водних транспортних судів). Ці суди хоча і використовували частково відповідне республіканське законодавство, в організаційному плані щораз більше підпорядковувалися союзному центру – військовій або транспортній колегії Верховного Суду СРСР.;
(2 votes, average: 3,00 out of 5)