Історія держави і права України – Терлюк І. Я. – Органи самоврядування в Західній Україні
Із правової точки зору процес становлення інституту самоврядування в Західній Україні, на який українці покладали значні сподівання як на засіб захисту національних інтересів, виразно поділявся на два етапи.
На першому етапі, що хронологічно охоплював період до 1933 р., діяльність органів самоврядування опиралася на численні інструкції, що регулювали його діяльність, і вирізнялася певними територіальними відмінностями в організації. Зокрема, існуючі в Галичині самоврядні органи мали виразні ознаки попереднього, австрійського, державно-правового періоду. Так, найвищими органами самоврядування у Галичині були Крайовий сейм і його виконавчий орган – Виділ (комітет), з ліквідацією яких (30 січня 1920 р.) адміністративно-виконавські функції Крайового виділу (насамперед керівництво підпорядкованими самоврядними одиницями – громадськими та повітовими радами та їх виконавчими органами) передавалися Тимчасовому відділові самоуправління. З ліквідацією останнього (1928 р.) нагляд над повітовим, міським і сільським самоврядуванням покладався на воєвод.
На території Волині та Полісся владою Польщі була збережена російська система місцевого самоврядування, введена земською реформою 1864 р., яка коригувалася правовими засобами органами місцевої державної адміністрації; розпорядженнями Генерального комісара Східних земель уведено в дію нові Міське положення (14 серпня 1919 р.) і Положення про сільське (громадське) самоврядування (26 вересня 1919 р.). А розпорядженням Ради Міністрів (10 серпня 1922 р.) на всю Західну Україну було поширено існуючий на Волині устрій повітового самоврядування.
На другому етапі, що розпочинається із введення в дію Закону “Про часткову зміну устрою територіального самоврядування” (23 березня 1933 р.), в організації самоврядування застосовувалися норми, прийняті законодавчим органом Польської держави. Закон на всій території Речі Посполитої уніфікував організацію самоврядування і передбачав розширення щодо нього прав державної адміністрації. Як наслідок – у Галичині та на Волині запроваджувалася єдина організаційна структура органів місцевого самоврядування. Лише з другорядних питань і далі діяли старі положення, що зберігали деякі відмінності для окремих територій.
Назагал, виборні органи територіального самоврядування у галицьких та волинських містах і селах – сільські (громадські), волосні (на Волині) або гмінні (в Галичині), міські ради і правління (магістрати) – вважалися органами державного управління, що підпорядковувалися повітовим старостам і воєводам.
Сільську громаду становило кожне окреме село, селище, колонія, маєток, фільварок чи об’єднані спільно вищеназвані частки. Керівником сільської громади був солтис. Солтиса та його заступника обирали збори сільської громади терміном на один рік. Солтис підлягав безпосередньо керівнику волості (гміни) – війту. Його основним обов’язком було виконання розпоряджень і наказів війта та рішень громадських зборів, а також співробітництво із поліцією. Солтис вважався представником сільської громади у волості. Він головував на громадських зборах, скликав збори сільської громади у разі потреби, за дорученням війта та на вимогу десятої частини осіб, які мали право брати в них участь.
Керівним та нормотворчим органом волості (гміни) була рада. Рада визначала правила і способи користування майном волості, затверджувала її бюджет та зміни в ньому, встановлювала розмір податків на користь громадських самоуправ. Окрім цього, рада контролювала діяльність правління сільської волості, обирала її членів, а також затверджувала штати працівників волості. До ради входили члени правління сільської волості і радники (лавники) Останні обирались на три роки. Рішення волосної (гмінної) ради щодо набуття або втрати нерухомості волості, прийняття бюджет)’, встановлення податків на користь волості, заміни натуральних повинностей на грошові та навпаки подавались на затвердження наглядовим органам. Копія кожного рішення волосної ради також надавалась наглядовому органу. Рішення впроваджувались в життя, якщо наглядовий орган протягом двох тижнів з моменту отримання тексту цих рішень, не відмовив у їх затвердженні або не скасував.
Функції правотворчого та наглядового органу у містах виконувала міська рада. Вона мала право самостійно ухвалювати правила власної діяльності, своїх комісій та магістрату. Ця інституція контролювала роботу всіх міських самоврядних установ та перевіряла їх фінансову діяльність. Міська рада також ухвалювала штатний розпис і кошторис витрат органів міського самоврядування, зокрема магістрату. Цій самоуправі надавалось право представництва під час судових процесів, на яких позивачем виступало місто; підписання угод, що вирішували суперечки щодо міської нерухомості, тощо. Ради повинні були також будувати та утримувати лікарні, школи, музеї, театри, займатись доброчинною діяльністю. На засіданнях міської ради головував бургомістр чи його заступник. Засідання скликалось щонайменше раз на місяць, за винятком періоду літніх канікул.
Нагляд за діяльністю органів міського самоврядування здійснювався керівником державної адміністрації. Особливо суворо контролювався міський бюджет та фінанси. Якщо міські самоуправи не виконували свої обов’язки в межах бюджету чи виконували їх неналежним чином, наглядова влада видавала відповідні розпорядження щодо джерел фінансування потреб міста. Державна адміністрація мала право особисто або через своїх представників здійснювати ревізії документації та фінансів міських органів самоврядування.
Вищою ланкою місцевого самоврядування були повітові та воєводські ради (сеймики) та їх виділи (комітети). Воєводські та повітові ради, що очолювалися воєводами і старостами, фактично виконували функцію дорадчих органів при урядовій територіальній адміністрації. Це перетворювало інститут самоврядування на один із головних виконавців завдань державної влади.
Загальний державний нагляд за воєводським та повітовим самоврядуванням здійснював міністр внутрішніх справ Другої Речі Посполитої. Він мав право розпускати сеймики та повітові виділи, а також затверджувати ті ухвали органів самоврядування, що стосувались їхніх статутів, встановлення самостійних податків та їх заміни, набування чи позбавлення самоуправами нерухомості. Відповідно воєвода мав право розпуску гмінної (волосної) ради. Протягом трьох тижнів з моменту розпуску проводились вибори, а новообрані радники обирали управу сільської волості. До того часу, поки рада не укомплектовувалась у повному складі, її обов’язки виконувала волосне правління, обмежуючись вирішенням незначних питань.
Виконавчими органами самоврядування (після його уніфікації на підставі Закону “Про часткову зміну устрою територіального самоврядування” (23 березня 1933 р.) на місцях були: громадські правління в складі солтиса і підсолтиса, гмінні (волосні) правління в складі війта, підвійта та двох-трьох лавників, міські правління у містах з населенням до 25000 (міста не виділені з повітового підпорядкування) – в складі президента, його заступника і лавників. повітові та воєводські виділи (комітети) на чолі зі старостами та воєводами.
Виконавчі органи самоврядування обиралися відповідними радами, але їх виборність була фіктивною в зв’язку з вимогами володіння польською мовою та затвердження їх старостою, воєводою і міністром господарських справ. Зважаючи на вимоги вищеназваного Закону щодо обов’язкового знання польської мови членами виконавчих органів місцевого самоврядування, в ці органи, як звичайно, не допускалися українці та представники інших національностей, а обиралися ставленики існуючого режиму. Нерідко допомагали польським колонізаторам в справі “очищення органів місцевого самоврядування від ненадійних елементів” різні політичні партії, які співпрацювали з “санаційним” урядом. Особливо вигідними для правлячої верхівки були передбачені законом т. зв, “компромісні списки”, за якими “потрібні” кандидати проходили до складу органів самоврядування без виборів. У результаті “компромісних” виборів, махінацій, терору, поліцейського підбору кандидатів, а також внаслідок того, що виконавчі органи самоврядування затверджувалися старостами і воєводами, в Західній Україні було сформовано бюрократичний апарат місцевого самоврядування на чолі? солтисами, професійними війтами і гмінними писарями, бурмістрами і президентами міст, що підбиралися з вороже налаштованій до українців осіб: осадників-колоністів, колишніх офіцерів, поліцейських.
Функції органів самоврядування зводилися до другорядних господарських питань місцевого значення. Всемогутність централь них державних органів влади і управління та всевладдя чиновників на місцях, що призначалися з центру, всебічний контроль і опіка î боку урядових органів над діяльністю органів місцевого самоврядування перетворили останні на безсилі придатки державного апарату Польщі.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)