Історія держави і права України – Терлюк І. Я. – Місцеві органи державного управління на західних українських землях у складі Речі Посполитої
Щодо адміністративного поділу територія міжвоєнної Польщі поділялася на воєводства – повіти – міські й сільські гміни (від 1 вересня 1921 р.). Державне управління поділялося на центральне (Рада Міністрів, міністри) і територіальне (місцеве), що передбачало урядову адміністрацію та органи самоврядування. Урядова адміністрація функціонувала на рівні воєводств, повітів та великих міст. У міських та сільських гмінах функції урядової адміністрації здійснювали виконавчі органи самоврядування. Органи місцевого самоврядування і органи урядової адміністрації становили апарат державного управління на місцях у цілому.
Урядова адміністрація. До уніфікації адміністративно-політичного устрою Польщі структура головних органів територіальної урядової адміністрації від часу фактичної окупації етнічних українських земель Польщею мала певні територіальні відмінності.
На території Східної Галичини після завоювання Львова (листопад 1918 р.) уся повнота законодавчої і виконавчої влади покладалася на Тимчасовий урядовий комітет. Згодом (9 лютого 1919р.) до воєводсько-повітової реформи виконавча влада на території Галичини належала очолюваному Генеральним делегатом Управлінню Генерального делегата уряду. На Волині управління захопленими територіями спочатку здійснювалося військовим командуванням, а згодом – Генеральним цивільним комісаром (19 лютого 1919 р.), при якому було створено (12 травня 1919 р.) управління східних земель (від того його інша назва – Генеральний комісар Східних земель).
Від часу, коли територія Східної Галичини та Західної Волині була розділена на Львівське, Станіславівське, Тернопільське, Волинське воєводства (1921 р.), керівниками урядової територіальної адміністрації стали керівники воєводств – воєводи. Вони призначалися президентом з подання міністра внутрішніх справ, підпорядковувалися безпосередньо міністерству внутрішніх справ і зосереджували у своїх руках майже необмежену владу. Зокрема, воєвода мав виключне право представляти у межах свого воєводства урядову владу. Як глава загальної адміністрації він керував діяльністю адміністративних органів на території воєводства, відав будівництвом військових об’єктів, здійснював нагляд за пресою, громадсько-політичним життям. У межах воєводства на воєводу було покладено функції міністерств: внутрішніх справ (питання “держбезпеки”), промисловості і торгівлі, шляхів сполучення, праці та суспільної опіки.
Покладені на воєвод функції виконувалися спеціальними органами – воєводськими управліннями (підпорядковувалися МВС і погоджували з ним усю свою діяльність). Структурно воєводські управління складалися з відділів та відділень. У кожному воєводстві були відділи землеробства, промисловості, охорони здоров’я, адміністративний, загальний, “безпеки” тощо. Найважливішим у структурі воєводської адміністрації був загальний відділ. Як звичайно, очолюваний воєводою, він контролював діяльність підлеглих установ, займався фінансово-господарськими справами і кадровими питаннями. Відділи складалися з відділень. Наприклад, у загальному відділі були відділення: організаційне, бюджетно-господарське та інспекторах повітів. Відділ безпеки складався також з трьох відділень: політичної безпеки (спільно з поліцією повинно було придушувати національно-визвольний рух українського населення), національного та у справах громадського порядку.
Свої функції воєвода виконував за допомогою дорадчих органів: воєводського відділу та комісій при воєводстві. Воєводський відділ (утворений згідно з законом від 25 березня 1928 р.) за основне завдання мав нагляд за органами місцевого самоврядування. Міністерство внутрішніх справ мало право в будь-який час розпустити воєводський відділ, і тоді його функції цілком переходили до воєводи. Серед воєводських комісій найважливішою була дисциплінарна (справи про проступки чиновників, конфлікти між ними) Комісія могла виносити рішення щодо переміщення чи звільнення чиновників, але всі рішення підлягали затвердженню воєводою.
Адміністрацію повіту очолював повітовий староста. Він безпосередньо підпорядковувався воєводі та міністрові внутрішніх справ. Статус старости, його права і функції були подібними до статусу, прав і функцій воєводи на території воєводства. При кожному старостві була канцелярія. Повітовий староста зосереджував у своїх руках усю повноту адміністративної влади, йому підпорядковувалася повітова поліція. Однак із компетенції воєводи вилучалися військова, фінансова, шкільна, земельна і поштово-телеграфна сфери Свої функції староста виконував за допомогою спеціального органу – старостинського (повітового) управління, яке структурно поділялося на сектори (реферати) і підвідділи.
Великі міста (з населенням понад 75 тис. осіб) формували окремі міські повіти на чолі з міським старостою (призначався міністром внутрішніх справ). Іноді виконання обов’язків міського старости доручалося старості сусіднього повіту або президентові міста.
Зазначимо, що шовіністична й антиукраїнська політика польського уряду відобразилася і у відповідній кадровій політиці. Зокрема, урядом було встановлено спеціальний порядок підбору кадрів, в процесі якого поліцією перевірялась лояльність до правлячого політичного режиму кандидатів на посади державних службовців.
Особи непальської національності (крім допоміжного технічного персоналу) вважалися нелояльними і на державну службу не приймалися. Загальна кількість службовців непольської національності становила всього 4%, тоді як національні меншини становили понад 20% населення країни. А після травневого перевороту 1926 р. було проведено “чистку” державного апарату, в ході якої були звільнені всі представники національних меншин (Л. Присташ).
(2 votes, average: 4,50 out of 5)