Історія держави і права України – Терлюк І. Я. – Кримінальне й кримінально-процесуальне законодавство
В УНР доби Центральної Ради кримінальне і кримінально-процесуальне законодавство базувалося, з одного боку, на кримінальному та кримінально-процесуальному законодавстві Російської імперії зі змінами, внесеними Тимчасовим урядом, а з іншого на власних нормативних актах. Останні встановлювали нові кримінальні норми, доповнювали, змінювали чи скасовували вже існуючі. Подекуди видавалися законодавчі акти місцевих органів влади, що визначали, які діяння в певному повіті чи волості є злочинними, і встановлювали міри покарання за них. Мала також місце законодавча ініціатива судових органів, які внаслідок застарілості законодавчої бази самі змушені були вирішувати, які діяння вважати злочином і яку міру покарання за них слід встановлювати.
У галузі кримінального права у добу Центральної Ради майже у повному обсязі діяло Кримінальне уложення (1903). Повністю діяла й постанова Тимчасового уряду (6 липня 1917 р.), яка передбачала позбавлення волі у виправній установі строком до трьох років за публічні заклики до вбивства, розбою, грабежу, погромів та інших тяжких злочинів, а також до насильства над будь-якою частиною населення. Винні у публічних закликах до невиконання законних рішень влади каралися триманням у в’язниці на такий же термін. Особи, які під час війни закликали офіцерів, солдатів та інших військових до невиконання нових законів і розпоряджень військової влади, підлягали покаранню як за державну зраду. Не зазнали змін ні самодержавний тюремний статут, ні тюремна інструкція. Зберігала чинність в Українській Народній Республіці і постанова Тимчасового уряду “Про вжиття заходів проти осіб, що загрожують обороні держави, її внутрішній безпеці та завоюванням революції 1917року” (2 серпня 1917 р.), згідно з якою військовий міністр за погодженням з міністром внутрішніх справ у позасудовому порядку міг відправити до в’язниці (безстрокова каторга) осіб, діяльність яких, на його думку, підпадала під дію названої постанови, а також депортувати їх за межі України. Також діяла в УНР і ухвала Тимчасового уряду “Про відповідальність за ображення дипломатичних представників іноземних дружніх держав”, якими в УНР вважались Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина, Румунія та інші. Винні в ображанні верховного правителя такої держави, її уряду, посла, посланника дією, словом чи в оприлюднених творах підлягали позбавленню волі строком до трьох років.
З власних нормативних актів кримінально-правового характеру найважливішими в УНР доби Центральної Ради були: III Універсал, що декларував скасування смертної кари (підтверджено Конституцією УНР); “Закон про амністію” (19 листопада 1917 р.), що став правовою основою звільнення усіх засуджених за політичні злочини; “Закон про покарання учасників воєн і повстань проти Української держави” (5 березня 1918 р.), що позбавляв громадянства УНР і висилав за межі України всіх причетних до зазначених у назві закону протиправних діянь. А у разі несанкціонованого повернення покараних осіб передбачалося їх ув’язнення на строк до п’яти років. Обіжник (циркуляр) “Про затримання і притягнення до відповідальності чужинців-спекулянтів, які не мають документів на право в’їзду на територію УНР” (13 квітня 1918 р.), передбачав вжиття усіх заходів щодо недопущення скуповування продуктів і краму у населення УНР і вивезення його за межі держави У цілому всі суспільно небезпечні діяння, які за часів Центральної Ради кваліфікувалися як злочини, дослідники (Е. Кісілюк) поділяють на декілька груп: проти держави (зрада, шпигунство, дії, спрямовані на насильну зміну чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади, пропаганда війни); злочини проти власності (крадіжка, грабіж, розбій, шахрайство, умисне знищення або пошкодження майна); проти особи (вбивство, заподіяння тілесних ушкоджень, згвалтування); господарські (спекуляція, шахрайство, виготовлення спиртних напоїв і торгівля ними); службові (зловживання владою або службовим становищем) та інші, зокрема хуліганство, незаконне здійснення арешту або обшуку, зберігання зброї.
Щодо покарання, то винних у вчиненні конкретних злочинів карали з урахуванням обставин справи й особи підсудного на основі правосвідомості суддів. При обранні міри покарання бралися до уваги обставини, що обтяжували або пом’якшували відповідальність, а саме: мотиви і мета злочину, а інколи місце та час його вчинення, сімейне становище винного тощо.
У галузі кримінального процесу чільне місце серед російсько-імперських процесуальних законодавчих актів, якими керувалися у цей час судові й правоохоронні органи УНР, належало “Статуту кримінального судочинства” (1864), який складався з чотирьох книг (порядок судочинства в мирових судових установах, порядок судочинства в загальних судах, вилучення із загального порядку кримінального судочинства та особливий порядок судочинства в кримінальних справах на окремих територіях Росії).
Власні кримінально-процесуальні нормативні акти УНР доби УЦР були чинними насамперед у судах “надзвичайного правосуддя”: військово-революційних та військових. Останні (вищі, штабові), зокрема, що розглядали кримінальні справи та проступки виключно військових, проводили арешти на свій розсуд, однак мали повідомляти про них старшого військового прокурора і без його відома й дозволу не мали права звільняти заарештованого. У разі неповідомлення або передчасного Звільнення винні притягувалися до відповідальності.
Першою спробою незалежного українського уряду врегулювати кримінальне судочинство була “Інструкція військовому революційному суду” (квітень 1918 р.), яка застосовувалась на практиці й мала велике значення для подальшого розвитку кримінально-процесуального законодавства. Головний процесуальний документ військово-революційних судів визначав їх компетенцію, структуру, процесуальні права й порядок розгляду справ.
До компетенції революційного суду належали злочини (убивство, підпал, згвалтування, грабіжництво та розбій), вчинені як військовими, так і цивільними особами. Почати справу можна було лише за вказівкою губернського коменданта після відповідного дізнання, яке мало проводитися протягом трьох діб юристами, призначеними також губернським або повітовим комендантом. Під час дізнання треба було встановити, який саме злочин вчинено, хто в ньому підозрюється, чи є свідки, речові докази, знаряддя і сліди злочину. Не мали права брати участі у дізнанні потерпілі, підлеглі злочинцю по службі, його родичі та близькі люди. Особи, що провадили дізнання, могли проводити обшуки і виїмки. Підсудного обов’язково заарештовували. Результати дізнання доповідались повітовому коменданту, а той, у свою чергу, інформував губернського коменданта. Останній вирішував, чи підлягає справа революційному судові, чи має бути надіслана для розгляду у звичайному порядку.
Голова суду призначав день засідання, викликав свідків, експертів і оповіщав сторони. До участі у судовому засіданні допускались захисник (за вибором підсудного або за призначенням губернського чи повітового коменданта), приватний обвинувач і приватний позивач. Неявка будь-кого з них на початок засідання не вважалася за перешкоду для розгляду справи. Головував у суді старший з військових старшин. Інструкція передбачала випадки і порядок усунення будь-кого з суддів і заміну їх запасними. Засідання суду, як правило, були усними й публічними. Але на час окремих судових функцій або на весь час розгляду справи, коли суд вважатиме, що відкрите засідання ображає моральне або релігійне почуття чи ставить потерпілого у важке становище, судове засідання могло бути закритим. За рідкісним винятком засідання суду мали бути безперервними. Сторонам надавалося право подавати докази, усувати на законних підставах свідків і експертів, ставити їм з дозволу голови суду запитання, заперечувати свідкам, давати відповідні пояснення, заперечувати доводи і думки протилежної сторони. Право на останнє слово належало підсудному або його захисникові (оборонцеві).
Керуючи ходом засідання, голова суду стежив за порядком пояснень, усував все те, що безпосередньо не стосувалося справи, не дозволяв ображати учасників процесу, релігію, владу, надавав підсудному всі можливості для виправдання. Того, хто порушував порядок у залі, можна було примусово вивести із засідання чи накласти на нього грошове стягнення до 3 тис. карбованців.
Інструкція докладно регулювала порядок розгляду справи, допиту свідків, фахівців, перекладачів, відкладення засідання тощо. Засідання, як правило, починалося з перевірки особи підсудного і усіх тих, хто має брати у ньому участь, викладення суті обвинувачення і допиту підсудного. Відмова останнього від допиту не вважалась доказом визнання ним своєї вини. Потім починався допит свідків, серед яких не могли бути “божевільні і дурнуваті”, а також особи, котрі отримали будь-які відомості у справі, а також присяжні повірені та інші особи, що виконували обов’язки захисників підсудних, обвинувачі. Свідки допитувались окремо і не мали права до допиту спілкуватися між собою. Першим вислуховувався потерпілий, потім – свідки обвинувачення, далі – свідки підсудного. Дозволявся повторний допит свідків, зведення їх віч-на-віч, оголошення письмових показань осіб, які не прибули на засідання суду.
Пояснення сторін вислуховувалися в такому порядку: обвинувач, цивільний позивач або їх представники, захисник і сам підсудний. Після цього судді виходили до окремої кімнати для винесення вироку і до цього моменту не мали права з будь-ким спілкуватися. Питання про винність підсудного вирішувалося за внутрішнім переконанням і лише на тих матеріалах справи, котрі були розглянуті у судовому засіданні. Якщо під час наради в окремій кімнаті виникала потреба додатково з’ясувати будь-які обставини, суд відновлював засідання.
При кваліфікації злочину і призначенні покарання судді керувалися російським кримінальним законодавством, але не могли застосовувати смертну кару. Вирок виносили звичайною більшістю голосів. Додержувалась таємність наради. У вироку підсудний або виправдовувався, або звільнявся від суду за передбаченими законом причинами, або піддавався покаранню. В останньому випадку суд мав право зменшити покарання. Водночас вирішувались питання про майно, відшкодування збитків і судові витрати. У вироку зазначалися рік, місяць та число, коли розглядалася справа, особовий склад суду, обгрунтування вироку про міру покарання та закони, на підставі яких винесено вирок, тощо. Вирок оголошувався іменем Української Народної Республіки.
Отже, у період Центральної Ради було розроблено і впроваджено в життя положення кримінального і кримінально-процесуального права, яких потребувало життя. Усі кримінально-правовій кримінально-процесуальні акти, створені й впроваджені в добу Центральної Ради, були тільки першоосновами українського кримінального права і процесу періоду українського національного державотворення (1917-1921 рр.), які, постійно змінюючись і доповнюючись, збагачувалися за змістом та удосконалювалися за формою
(2 votes, average: 4,50 out of 5)