Історія держави і права України – Музиченко П. П. – Розділ 2. ДЕРЖАВА ТА ПРАВО КИЇВСЬКОЇ РУСІ (VI – початок XIII ст.)
2.1. ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ
Історію слов’ян та багатьох інших народів Євразії від XX тисячоліття до н. е. до IX ст. н. е. описує ” Велесова книга” – Святе Письмо слов’ян. Вона була вирізьблена на букових дощечках новгородськими волхвами в IX ст.
Згідно з переказами народів Європи, в давні часи в Льодовитому океані знаходились арктичні острови, населені предками народів білої раси (острови Велеса і Сварога, Фаворський, Алатирський та ін.). Острів Велеса і Сварога вважався прабатьківщиною слов’ян. За переказами, слов’яни жили щасливим і безхмарним життям. Вони були високо-розвинутим народом, який володів різними ремеслами та мистецтвами. Проте з часом клімат зазнав змін, почався льодовиковий період, і слов’яни мусили покинути прабатьківщину. “Велесова книга” описує Перший вихід народів із півночі. Пращурів слов’ян вивів бог сонця і перший предок Яр. Слов’яни завжди вважали себе онуками Сонця, а земного володаря часто називали Красним Сонечком. Саме Яра давні слов’яни вважали своїм першим царем і називали його батьком Яром (Ярилом) (“Велесова книга”, Рід 1,1:3). З настанням похолодання слов’яни “були отцем Орієм до краю руського ведені, тому що завжди там перебували. Багато злигоднів приніс ранній холод. Отак відійшли сюди й оселились огнищанами на землі руській. І все те сталося заяві тьми (двадцять тисяч років. – П. М.) до суть” (“Велесова книга”, Рід 1, І:2).1далісказано, щослов’яни, які прийшли з півночі, жили “навчившися звіра ловити і рибалити”. Однак подальший наступ льодовика змусив їх рухатися далі на південь. У результаті Першого виходу слов’яно-арії заснували велике царство на землях сучасних Індії, Пакистану та давнього Семиріччя (степи Казахстану й Південного Уралу).
У V тисячолітті до н. е. розпочався Другий вихід аріїв-праслов’ян. Поштовхом до цього став сильний землетрус, який нагадував світову катастрофу. Згідно з “Велесовою книгою” Я руна (втілення Бога Яра) разом із дітьми Києм, Щеком і Хоривом вивів предків слов’ян до Дніпра та Карпат. Тоді з Індії пішли ті, хто вирішив повернутися до давньої віри: ” Нам Сварогу славу співати: Дажбогу, які же суть у небі пречистім”. Шлях Яруни з Індії на Русь можна простежити за “Велесовою книгою”, руськими літописами, іранськими легендами та за стародавніми хроніками Закавказзя. Багато відомостей про Ярунута його синів зберегла давньовірменська “Хроніка Тарона”, написана ченцем Зенобом Глаком у IV ст. н. е.
Згідно з “Велесовою книгою” в IV cт. до н. е. разом із Яруною прийшли у Придніпров’я та на Карпати багато слов’янських родів. У землях Русі вони злилися з місцевим населенням, близьким за мовою та звичаями.
Калейдоскоп історичних подій у наступні тисячоліття сприяв формуванню на теренах сучасної України народу, який і е пращуром українців. Дані археологічних та історичних досліджень говорять про те, що першими достовірними предками українців є анти. Питання про походження антів неясне. В. Щербаківський вважав, що іменем “анти” називали ряд українських племен, а М. Грушевський у всіх своїх дослідженнях прямо називає антів українцями. Жили вони якраз там, де пізніше бачимо українські племена.
До нас дійшло багато відомостей про громадську та політичну організацію антів. Прокопій Кесарійський писав, що слов’янами та антами не править хтось один, здавна управляє ними народне зібрання, і всі справи, добрі чи лихі, вони вирішують спільно. Запам’ятаємо цю інформацію, тому що, можливо, в цей час формується одна з найважливіших рис українців – демократичність вдачі, яка пізніше виразилась у народоправстві.
В часи небезпеки анти обирали вождя, авторитет якого визнавав весь народ. Таким вождем був Бож, який у 380 р. створив союз для боротьби з остготським царством Вінітара. Анти в цій боротьбі потерпіли поразку. Історія донесла до нас імена інших антських вождів – Межамира, Ардагаста, Мусокія. З певністю можна стверджувати, що об’єднання антів носили державний характер. Так, Йордан, писав, що анти мають спадкову царську владу. Факт об’єднання антів важливий як перша відома нам спроба предків українського народу створити державне об’єднання з організованим військом та участю населення у політичному житті. Держава антів проіснувала від кінця IV до початку VII ст. і впала під натиском аварів.
Друга досить велика держава виникла на Волині, Аль-Масуд називає її Валінана. Цю державу очолює цар Маджак, якому покоряються багато племен. В. Ключевський говорив, що великий воєнний союз в Карпатах у VI ст. можна поставити на початку історії східного слов’янства.
Назва “слов’яни” виникає майже одночасно з назвою “анти”. Останній раз термін “анти” зустрічається в 602 р., а в Хет. зникає ім’я слов’ян. Його заміняють назви окремих племен. До українських племен належали: поляни, сіверяни, деревляни, дуліби (бужани та волиняни), уличі, тиверці та хорвати. Серед цих племен провідного значення набувають поляни. Інтенсивний розвиток торгівлі приводить до подальшого розвитку елементів державності, початок якої М. Грушевський датує VIII, а може й VII століттям. У всякому разі, процес формування української державності не був зупинений падінням антської держави в VII ст.
“Повість временних літ” підкреслює, що всі східнослов’янські племена мали своє княжіння. Довгий час ми не бачимо спроб заснувати тут єдину державу, яка об’єднала б різні племена. Формування елементів державності відбувається в рамках окремих князівств. Дуже цікаво малює заснування Києва трьома братами – Києм, Щеком та Хоривом – “Повість временних літ”. Пам’ять про них залишилася в назвах самого міста Києва та гір – Щекавиці та Хоревиці. Цю легенду записав ще у VII ст. вірменський письменник Зеноб Глак. Він розповідає про заснування Києва в землі полунян (полян). Зберіг літопис згадку і про те, що “Кий княжаше в роде своєм”, їздив до Царграда і “якоже сказають… велику честь приял от царя”.
Археологічні дослідження підтвердили існування в Києві трьох окремих міст, які були об’єднані лише за княжої доби. Серед усього багатоголосого слов’янського народу “Повість временних літ” виділяє плем’я полян, піднесено розповідає про їхні звичаї та вдачу, стверджує, що саме вони на чолі з Києм почали зводити на березі Дніпра сучасний Нестору злотоглавий град. Розповідає також про почесний прийом полянського князя у Царграді, похід Кия на Дунай, де він заснував “градок мал” – Києвець (подібну версію про похід першого полянського князя подає також Ніконівський літопис).
” Велесова книга” наводить точну дату воцаріння князя русів Кия у Києві та будівництва міських мурів – 430 р. Слід зазначити, що Кий – ім’я династичне. У “Велесовій книзі” є згадки про Кия-сина Яруни (ІV тисячоліття до н. е.) і Кия – сина Орія (II тисячоліття до н. е.). Княжіння Кия поклало початок першій князівській династії Київської Русі – Києвичів.
Після Кия (430-460) правив його син Лебедян. Він, як сказано у “Велесовій книзі”, “сидів біля міста Києва поблизу гори і був розумний, і правив від храму”. Він володарював двадцять років (460-480). Потім князівський престол перейшов до князя Верена, який правив Київською Руссю з 480 по 500 р. Після Верена десять років правив князь Сережань (500-510). Останнім з Києвичів був князь Святояр (510-543). Отже, початок української державності слід віднести до першої половини V ст.
Літописи свідчать, що поляни не були єдиним племенем. Більш-менш міцна держава виникла тільки у полян на території, яка в силу різних причин, сприятливих для сільського господарства, вже не раз ставала важливим осередком суспільного життя і торгівлі. На час формування держави українські племена стояли на більш високому рівні розвитку, ніж великоруські та білоруські. В цьому немає нічого дивного або образливого для інших народів.
Об’єктивні умови розвитку і перш за все місцевість проживання привели до того, що українські племена раніше перейшли до землеробства і торгівлі. За доби, яка передувала появі Київської держави, – у VIІ-VIІІ ст. – Придніпров’я переживало економічне піднесення у зв’язку з розквітом торгівлі з Іраном, Візантією, арабськими державами. У VII ст. місцеві майстри на Придніпров’ї виробляють високохудожні речі – посуд, зброю, прикраси, в яких переплітаються як місцеві традиції, так і чужоземні впливи. Формування держави тут йшло в ногу з формуванням своєї культури.
Отже, напрошується висновок, що руси створили ряд державних об’єднань ще до виникнення Київського князівства. Це були політичні утворення – варварські, дофеодальні. На початку IXст. економічний розвиток українських земель посилюється. В цей час виникають передумови для об’єднання існуючих у VIII ст. державних утворень в єдину поляно-руську державу – Київську Русь.
Як відомо, радянська офіційна наука відмовляла українському народу в існуванні його державності взагалі, не кажучи вже про Київську Русь. Добре сказав з цього приводу М. Грушевський: “До тих пір, коли не буде доведено, що в Києві і його околицях в IX – XІІ ст. проживали великоруські племена, котрі перенесли потім форми політичного, суспільного та культурного життя на береги Клязьми і Москви, нам доведеться з простої логічної послідовності вважати ці форми набутком української народності, оскільки ці українські племена ІХ-XII ст. були її безпосередніми предками”.