Інституціонально-інформаційна економіка – Чухно А. А. – 8.3. Визначення вартості (ціни) інтелектуального капіталу

Проблема визначення реальної вартості підприємства чи компанії є надзвичайно актуальною. Вона поширена як у західних країнах, так і в Україні. У процесі приватизації випробували різні методи ціноутворення: за балансовою та залишковою вартостями тощо. Виявилося, що цінний об’єкт продано за безцінь і на цьому збагатилися окремі підприємці. Державне майно, створене працею народу, привласнювали приватні особи за символічну плату. Звичайно, причини таких явищ полягали не лише (і не стільки) у необгрунтованих методах ціноутворення, проте спонукали до пошуку визначення реальної вартості об’єктів приватизації.

Постіндустріальна економіка від окремого товару до підприємства загалом характеризується новими ознаками, що ускладнює визначення їх ціни (вартості). Наприклад, розглянемо виробництво програмного забезпечення. Це якісно нове виробництво, яке немає основних фондів у їх традиційному розумінні, непотрібні сировина, транспортування, оскільки його можна передати факсом чи іншим способом передачі інформації. Отже, такий ресурс, як програмне забезпечення та інтернет-технології, становить 90-70 % затрат інтелектуальної праці та 10-30 % – вартість використаного устаткування (комп’ютерів та ін.), електроенергії, будівель і комунікацій. Як бачимо, інтелектуальний продукт і за обсягами, і за структурою витрат – це якісно нове явище, оскільки за обсягом може бути дуже малим (коробка сірників), а його ціна надзвичайно високою. До речі, переміщається він і в межах країни, і між країнами без фізичних носіїв (супутниковий зв’язок, Інтернет тощо).

З погляду на підприємство чи компанію ситуація не менш складна, адже поряд із матеріальними швидко збільшуються нематеріальні активи, тобто інтелектуальний капітал. “Вартість компаній “Інтел” або “Майкрософт”, – зазначають Л. Едвінсон і М. Мелоун, – визначається не за ціною цегли і цементного розчину, і навіть не за цінністю їхніх товарно-матеріальних запасів, а категоріями іншого – нематеріального активу, який називається “інтелектуальним капіталом”.

Раніше беззаперечно вартість підприємства вважали ціною його матеріальних активів, оскільки активи – власність компанії, що оцінюється в грошовому вираженні. Проте активи неоднорідні. Три види активів конкретні та порівнянні. Четвертий – набуває конкретного вираження і порівнюється лише після продажу підприємства.

Перші два види активів – поточні – можуть використовуватися або реалізовуватися протягом наступного року. До них належать товарно-матеріальні запаси та дебіторська заборгованість, а також основні фонди, тобто промислове устаткування та майно із терміном служби, що перевищує один рік. Якщо фонди обігу, їхня вартість повністю входять до складу створюваного продукту, то основні фонди переносять свою вартість частинами – щорічно з основних фондів певний відсоток їх вартості переноситься на нову продукцію, а після реалізації продукції ця частина вартості спрямовується у фонд амортизації. Впродовж терміну служби машин та устаткування відбувається нагромадження фонду амортизації, і підприємство має змогу поновити основні фонди.

Третій вид активів – це інвестиції, вкладені, наприклад, в акції чи облігації. Хоча й обсяги, і ціна цієї частини можуть істотно змінюватися, проте, як правило, мають визначену ринкову вартість. Четвертий вид активів – нематеріальні активи, тобто вони не мають матеріальної форми, однак дуже важливі для господарської діяльності фірми. Водночас їх ціну не можна точно визначити, що значно ускладнює завдання бухгалтерського обліку. З одного боку, до такого виду активів відносять різноманітні, в тому числі й недовготривалі, активи, які не належать до перших трьох видів; з іншого, є нематеріальні активи, котрі не мають фізичної форми, – невідчутні активи. Деякі з них, такі як винаходи, бази даних, публікації, авторські та інші права, дають їх власникам конкурентні переваги і впливають на підсумкові рахунки прибутків та збитків у річному звіті. Ці чинники тісно пов’язані з прибутком компанії; інші – впливають на пасиви, наприклад, якщо компанія протягом тривалого часу вкладала кошти з науково-дослідного фонду в створення нового технологічного процесу або технічного рішення. Такий внесок у підсумку сприяв збільшенню вартості її активів. Розраховувалося це в процесі систематичного списання ціни нагромаджених таким чином невідчутних активів (амортизація) в міру відрахувань із балансових рахунків компанії.

Активи – сукупність майна, інтелектуальної власності, грошових засобів, що належать підприємству, фірмі, компанії (будівлі, споруди, машини й устаткування, матеріальні запаси, банківські вклади, вкладення в цінні папери, патенти, авторські права та ін.).

Однак цього було недостатньо, щоб визначити всі невідчутні активи корпорації. Були також інші, менш очевидні фактори, які часто виявляли лише після продажу підприємства. Так, Л. Едвінсон і М. Мелоун наводять такий приклад: загальна вартість активів компанії, виставленої на продаж, становила 2 млн дол. США, але покупець бачив у ній щось таке, за що варто переплатити 200 тис. дол. США. З’ясуємо сутність такої переплати. Вона може визначатися постійністю покупців продукції компанії, тим, що її назва широковідома, утверджена й пов’язана з багаторічною працею на ринку, місцезнаходженням її магазинів і навіть характером службовців. У сукупності це становить поняття “добра воля”. Незважаючи на невизначеність терміна, його можна амортизувати з інтервалами від п’яти до сорока років. Так, покупець підприємства, про яке вже йшлося, переплативши за нього 200 тис. дол. США, має списувати ці витрати протягом усього періоду їх економічної корисності. Проте це не відповідає бухгалтерському облікові, що у свідомості людей пов’язаний з точністю та конкретністю. Тому спеціалісти з обліку докладають багато зусиль, аби упорядкувати поняття доброї волі, створити нові правила та норми.

Це тим більш важливо, що з часом роль невідчутних активів зростає, а в деяких компаніях вона навіть перевищує значення відчутних активів, що підтверджує понад дев’ятиразове збільшення балансової вартості активів американських компаній. Таким чином, йдеться про те, що на початок XXI ст. невідчутні активи перемогли над відчутними. Отже, традиційна модель бухгалтерського обліку суперечить об’єктивній оцінці компанії, заважає економіці зберігати конкурентоспроможність за умов ринкової кон’юнктури, яка швидко змінюється.

Потрібно з’ясувати, якими ціновими критеріями варто керуватися. Насамперед до них належать такі відомі категорії, як доходи і прибуток, що є кінцевою мірою успіху комерційного підприємства і водночас результатом підчас оцінювання вартості корпорації.

Л. Едвінсон і М. Мелоун порівнюють комерційне підприємство з деревом, в якому є видима частина, тобто стовбур, гілки, листя. Таку частину компанії оцінюють за ринковими умовами та фінансовими звітами. Однак дерево має і невидиму частину, тобто коріння (сильне і розгалужене). Виявляється, що саме коренева система визначає і міцність дерева, і якість плодів. Так само компанія має невидиму, невідчутну, приховану вартість, яка визначає організаційну структуру компанії, величину її фінансового капіталу тощо. Добрий догляд за “кореневою системою” – і компанія добре “плодоноситиме”; неувага до неї – “коріння” може засохнути, підприємство припинить діяльність, навіть якщо зовнішньо воно виглядає добре.

Отже, зовнішня міцність організації оманлива. Слід враховувати також приховані цінності при розрахунках вартості компанії. Це особливо важливо на сучасному етапі, коли відбувається бурхливий технічний прогрес, швидко змінюється номенклатура виготовленої продукції, посилюється конкуренція; за таких умов базові цінності компанії забезпечують не тільки виживання, а й успіх.

У компанії “Лотус”, яка створена у 1980 р. і швидко стала провідним постачальником комп’ютерних програм, у тому числі інтерактивних електронних таблиць для обробки даних, виникли проблеми з конкурентами, включаючи такого гіганта, як “Майкрософт”. І хоча за балансом все складалося добре і піна була високою, проте гостра конкурентна боротьба виснажила її, і реальна вартість, що визначається в категоріях інтелектуального капіталу, катастрофічно зменшувалася. Проте відбуваються нові зміни. Фірма “Лотус” розробила комп’ютерні програми для сучасного покоління, втілені у продукті “Notes”, який передбачав організаціям зростання продуктивності шляхом введення електронних таблиць і супутніх програм, а керівництво фірми повністю переорієнтувалося на групову обробку даних. Вкладаючи кошти в розвиток продукту Notes, організація розробила програму збуту і розвитку, що сприяло розв’язанню всіх проблем фінансової звітності корпорації.

Отже, коли фірма “Лотус” мала вигляд компанії, яка успішно розвивалася, насправді ситуація була набагато гіршою, а коли її стан начебто погіршувався, невідчутні активи принесли справжній успіх. У 1995 р. “Ай-Бі-Ем” поглинула “Лотус”. Однак ринкова ціна останньої у 15 разів перевищувала її опубліковану балансову вартість, адже вона привернула увагу мільйонів клієнтів тим, що активно розробляла нові продукти та впроваджувала технологічні процеси, здобула сильні позиції на ринку і створила популярні програмні продукти, насамперед “Notes”. “Ай-Бі-Ем” заплатила 3,5 млрд. дол. США за компанію, котра на папері коштувала всього 230 млн. дол. США. Це пов’язано з тим, що компанія мала великі невідчутні активи – ринок постійних покупців, компетентність і високий професіоналізм персоналу, а головне – новаторські розробки програм, на основі яких створили продукт “Notes”; для неї характерна була передбачуваність керівництва, яке зробило на нього ставку.

Вироблення критеріїв оцінювання вартості інтелектуального капіталу може виявитися подією епохи. У зв’язку із заміною попередніх цінностей новими людина змінює і свою мету, і методи її досягнення. Загальне визнання ролі інтелектуальної праці обов’язково внесе корективи до нинішніх методів організації й управління комерційними підприємствами і зумовить перерозподіл інвестицій у світову економіку.

Концепція оцінювання вартості інтелектуального капіталу змінить традиційне уявлення про докорінну відмінність між комерційними і некомерційними підприємствами. Це зовсім новий погляд на речі, що дасть змогу вперше в історії порівняти цінність усіх організацій та установ, що функціонують у суспільстві.

Нова міра вартості – інтелектуальний капітал і методи його оцінювання – охоплює широке коло об’єктів, до яких належать і комерційні, і некомерційні, навіть урядові установи, що може спричинити виникнення нової форми обміну, в якій вона використовуватиметься з метою торгівлі.

Вартість структурного капіталу відображається у балансі фірми у вигляді низки статей, котрі визначаються як капіталізовані затрати на науково-дослідні та конструкторські розробки, або ціна, сплачена за окремі права інтелектуальної власності у вигляді ліцензії чи патенту. Придбані права власності, ліцензії, патенти, бази даних тощо повною мірою стають активами фірми, що відображаються в балансі як її основні засоби.

Людський капітал як частина пасивів урівноважується лише шляхом “доброї волі”, яка відповідно до правил рахівництва, є борговим зобов’язанням (віра акціонерів в успіх компанії, відданість клієнтів вибору продукції саме цієї фірми та довіра, що зміцнює зв’язки між виробником і споживачем). Отже, “добра воля” – суб’єктивне оцінювання невідчутних активів фірми покупцями її товарів та агентами фондових ринків. “Добру волю” вважають головним критерієм, покладеним в основу ринкової ціни компанії, та подібно до людського капіталу її не можуть визначати шляхом калькуляції об’єктивних вартісних показників.

Пошук інструментів і методик становлення вартості людського капіталу – завдання надто складне, оскільки невирішеним залишається питання інкорпорування в традиційну бухгалтерію суб’єктивних оцінок. Сучасні спеціалісти в галузі інтелектуального капіталу пропонують характеризувати його за непрямими, усередненими показниками, які мають грошове вираження.

Наявність у сучасних фірм невідчутних активів і пасивів виявляється як багаторазове перевищення ринкової ціни компанії, визначеної за допомогою множення ціни однієї акції на загальне їх число, над балансовою вартістю її відчутних активів. Обсяги такого перевищення дають загальне уявлення про величину “доброї волі”. Тому інтелектуальний капітал пропонують обчислювати таким чином: з ринкової вартості потрібно вирахувати прейскурантну вартість акцій і отримати вартісну форму інтелектуального капіталу, тобто інтелектуальної власності та інших нематеріальних активів. Є також інший варіант визначення вартості активів – шляхом підрахунку перевищення прибутку компанії, яка має інтелектуальний капітал, над прибутком підприємства, що застосовує ті самі відчутні активи, але не використовує невідчутних чинників. Наприклад, прибуток фірми, яка має торгову марку і тим самим створює відповідний імідж, вищий, ніж у конкурентів.

Як показник застосування інтелектуального капіталу в цілому використовується коефіцієнт Тобіна – відношення ринкової вартості активу до його балансової вартості. Для інтелектуального капіталу цей коефіцієнт більший, ніж одиниця. Якщо коефіцієнт Тобіна дуже високий, компанія отримує екстраординарні прибутки від використання цього виду активів, що свідчить про перевагу інтелектуального капіталу. Якщо конкуренти застосовують майже однакові постійні активи, але хтось один використовує щось додатково (людей, системи, покупців), це дає більший прибуток.

Методики і підходи до визначення вартості інтелектуального або людського капіталу недосконалі, адже орієнтовані на судження про суб’єктивні сподівання щодо динаміки грошових показників. Така суперечність нагадує “зачароване коло”, в якому опинилися представники австрійської школи в економічній теорії, вони визначали суб’єктивну цінність благ через ціни, що об’єктивно сформувалися на ринку. Коло “розірвали” теоретики неокласичного напряму шляхом синтезу теорії граничної корисності й теорії витрат. Очевидно, щоб сформувати методи оцінки інтелектуального капіталу в балансі фірми, потрібно поєднати об’єктивні вартісні показники та суб’єктивні індивідуальні оцінки.

Проблема оцінювання сучасних компаній з урахуванням людського або інтелектуального капіталу як чинника підвищення їх ринкової ціни ускладнюється тим, що на практиці оцінки компаній, як правило, відхиляються від вартості їх реальних активів тільки у зв’язку з суб’єктивними сподіваннями учасників ринку. З початку 70-х років XX ст. в американській економіці випереджаюче зростання ринкових оцінок корпорацій порівняно з їх реальними активами набуло стабільного характеру, на який не впливають навіть циклічні коливання економіки.

Іноді це пояснюють великою роботою компаній щодо розвитку досконалих технологій та зміцнення інтелектуального потенціалу – лише один аспект справи. Насправді є стійка залежність між тим, наскільки високотехнологічна основна діяльність компанії, і тим, якою мірою її ринкова оцінка перевищує балансову вартість: якщо в ділових та соціальних послугах, охороні здоров’я, радіотрансляції та видавничому бізнесі, виробництві електронної техніки й опрацюванні інформації реальні активи компаній, як правило, не досягають і третини їх ринкової ціни, то в традиційних галузях (металообробці, автомобілебудуванні, різних напрямах добувної промисловості) цей показник часто становить чотири п’ятих. Разом із тим, не можна не зважати на те, що середні величини не відображають тієї обставини, що головним джерелом розриву вважають індивідуальну діяльність керівництва кожної компанії, яка забезпечує акціонерам високі дивіденди і підвищує ринкові сподівання стосовно її перспектив. Якщо компанія досягає значних успіхів, що забезпечують збільшення конкурентоспроможності, то це зумовлює швидке зростання ринкової ціни її акцій. Наприклад, коли фірма “Майкрософт” вийшла на ринок із програмою Windows 95, це забезпечило таке зростання ціни акцій, яке лише за чотири дні зробило ринкову ціну компанії більшою, ніж ринкова ціна “Боїнга” – найбільшого американського експортера. На початку XXI ст. “Боїнг”, котрий зберігав позиції найбільшого експортера, випередив “Компак”, акції якого зросли на 88 % у зв’язку з початком серійного виробництва нового мікропроцесора.

Дивіденд – дохід, що отримує власник акції за рахунок прибутку акціонерного товариства, частина прибутку, яка щорічно розподіляється між акціонерами залежно від кількості придбаних акцій.

Якщо розглянути фірми електронної промисловості та виробництво інформаційного продукту, то співвідношення ринкової ціни і балансової вартості становило 0,45:1 для “Ай-Бі-Ем”; 1,35:1 – “Хьюлет Паккард”; 2,8:1 – “Інтел”; 9,5:1 – “Майкрософт”; 10,2:1 – “Рейтере”; 13:1 – “Фракл”, 60:1 для “Нетскейп”. Показники вражаючі. Але, якщо звернути увагу на “Ай-Бі-Ем”, яка має найнижчий показник, то це зовсім не свідчить про її низьку ефективність. Варто зазначити, що інвестовані в неї на початку 50-х років 10 тис. дол. США на початку 80-х оцінювали більш як у 13 млн. дол. США.

З’ясуємо, у чому полягають успіхи діяльності компанії. Насамперед, не у збільшенні обсягу виробництва продукції, а в швидкому зростанні вартості акцій, “акціонерної вартості”. Нині це і головне завдання, і основний показник діяльності керівництва фірми. Збільшення ринкової капіталізації компаній шляхом реалізації “програм створення вартості”, “вартісних драйверів” (Value Drivers) дає змогу досягти зростання ринкової ціни більшості компаній від 50 до 100 % протягом двох-п’яти років. Якщо в індустріальному суспільстві головною метою було збільшення прибутку фірм, то в сучасному завданням є зростання ринкової оцінки фірми. Тому акції фірми “Netscape”, заснованої у 1944 р. із фондами в 17 млн. дол. США, де застосовували працю понад 50 робітників і яка не мала прибутку від діяльності, лише протягом 1995 р. подорожчали з 28 до 130 дол. США, що сприяло нині збільшенню ринкової оцінки компанії до 6,5 млрд. дол. США.

Швидке зростання “нової економіки” зумовило те, що в останню чверть XX ст. у США сформувалась біржа нового зразка – NASDAQ, яка спеціалізується на нестійких акціях компаній, що розробляють нові технології. NASDAQ користується масивними базами даних і швидкісними системами зв’язку і є, по суті, фондовою біржею, але оперує лише даними, тобто інформацією, без торговельної площі і робочих місць брокерів. Зростання економіки, що грунтується на інформаційно-інтелектуальних технологіях, наприкінці XX ст. було досить бурхливим, супроводжувалося швидким збільшенням ринкових цін компаній цього типу. Але у 2000 р. (з березня до грудня) американський індекс NASDAQ зменшився на 52 %, французький Le Nouveam Marche – 64, а німецький Der Neuer Markt – на 71 %. Дехто з дослідників поспішив оголосити про гальмування і навіть завершення процесу падіння вартості. Насправді йдеться про те, що зростання навіть нового, прогресивного явища не можна спрощувати, зображати справу так, начебто немає суперечностей; тобто спостерігається циклічний характер розвитку.

Значне збільшення цін на компанії “нової економіки” зумовило відмінності між суб’єктивними оцінками вартості компаній та реальними показниками ціни їх активів. Протягом останніх десятиліть такий перебіг подій вважали за правило. Отже, сучасні процеси на фінансових ринках свідчать про переважаючу роль суб’єктивованих корисностей як чинників оцінювання компаній, все менше пов’язаних з процесами виробництва матеріальних і нематеріальних благ.

За умов, коли основою оцінювання стає навіть не поточна, а потенційна суб’єктивна корисність блага, ціни вже визначають не сукупністю відомих чинників, що спостерігаються, а низкою обставин, які неможливо ні прогнозувати, ні охарактеризувати. Відповідно і ризики, котрі раніше сприймали як очевидний негатив в умовах індустріального суспільства, нині є не лише неминучим супутником, але й змістом ринкової активності.

Такі процеси призвели до того, що діяльність фінансового і фондового ринків істотно відірвалася від реального господарського розвитку, а гроші, замість того, щоб визначати вартість, стали у кожній розвинутій країні “козирною картою” в політичній, соціальній та економічній іграх”. Протягом останнього десятиріччя XX ст. економічне зростання було меншим, однак на початку XXI ст. індекс Доу-Джонса збільшився у 4,75 разу. Ці процеси відбуваються у напрямі розвитку традиційних вартісних відносин.

Отже, в інформаційній економіці в міру перетворення знань та інформації в ефективніший чинник виробництва суб’єктивні оцінки зростають і в процесі визначення споживчих благ та послуг, і в балансових звітах фірм. Якщо корисність завжди відігравала більшу або меншу роль у формуванні основи ринкової ціни товару, будучи головним атрибутом споживчого попиту, то поширення ірраціональних уявлень про цінність активів компаній – новий феномен, що логічно випливає із загальних закономірностей становлення економіки знань.

Як окремі нематеріальні товари, так і здібності людини, що становлять головний зміст інтелектуального капіталу, оцінюють у грошовій формі, хоча вони не мають вартості, яку вважали основою ціни. Це об’єктивний процес формування постіндустріальної економіки, що визначає сутність нового за своєю природою постекономічного суспільства.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4,50 out of 5)

Інституціонально-інформаційна економіка – Чухно А. А. – 8.3. Визначення вартості (ціни) інтелектуального капіталу