Інституціонально-інформаційна економіка – Чухно А. А. – 7.4. Створення інститутів захисту інтелектуальної власності
Система захисту прав інтелектуальної власності – дуже складна структура. Вона охоплює як загальне, так і спеціальне, як внутрішнє, так і міжнародне законодавства. До першої групи належать Цивільний кодекс України, Цивільний процесуальний кодекс, Кримінальний кодекс, Кримінально-процесуальний кодекс, Арбітражний процесуальний кодекс і Кодекс України про адміністративні порушення. Зрозуміло, що всі кодекси грунтуються на засадах Конституції України.
До загального законодавства можна віднести і той факт, що Україна як член Всесвітньої організації інтелектуальної власності (ВОГО) є учасником підписання найважливіших угод у цій сфері, зокрема Всесвітньої конвенції про авторське право, Паризької конвенції з охорони промислової власності, Бернської конвенції з охорони літературних і художніх творів, Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків, Договору про патентну кооперацію, Міжнародної конвенції з охорони нових сортів рослин, Договору про закони щодо товарних знаків, Будапештського договору про міжнародне депонування мікроорганізмів з метою патентної процедури, Найробського договору про охорону олімпійського символу.
У 2008 р. Україна вступила до Світової організації торгівлі (СОТ) і приєдналася до її складової – Договору про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (TRIPS).
Перелік міжнародних угод із проблем інтелектуальної власності свідчить про те, яких масштабів досягла глобалізація процесів володіння і використання інтелектуального продукту й інтелектуальної власності.
На основі загального законодавства розвивається спеціальне законодавство. Протягом 90-х років Верховна Рада України ухвалила Закони України “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі”, “Про охорону прав на промислові зразки” (1994), “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” (1998), “Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем” (1999), “Про охорону прав на зазначення походження товарів”(1999). Прийняли також Закони України “Про охорону авторського права і суміжних прав”, “Про захист від недобросовісної конкуренції” та ін.
Нарешті Верховна Рада України прийняла Закон України “Про внесення змін до деяких законів України з питань інтелектуальної власності” (2001).
Про складність системи захисту прав інтелектуальної власності свідчить і та обставина, що поряд із значною кількістю законів діє низка підрайонних актів: Постанови Кабінету Міністрів України “Про мінімальні ставки авторської винагороди за використання творів літератури і мистецтва” (1994), “Про державну реєстрацію прав автора на твори науки, літератури і мистецтва”, Указ Президента України “Про впорядкування торгівлі деякими підакцизними товарами, пов’язаними з використанням аудіовізуальних творів та примірників фонограм” та ін.
Отже, створено досить широку законодавчу базу з проблем охорони об’єктів і прав інтелектуальної власності, яка в основному забезпечує розвиток цього важливого напряму суспільно-економічного прогресу, реалізації конституційного права, згідно з яким: кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами інтелектуальної творчої діяльності. У ст. 54 Конституції України зазначено: “Кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди за винятками, встановленими законом”.
Сучасна епоха, для якої характерне значне зростання ролі і значення інтелектуальної власності в економіці та суспільстві загалом, потребує піднесення законодавства на якісно новий рівень, створення інституціональної системи, що забезпечувала б функціонування правової охорони об’єктів і прав інтелектуальної власності.
Протягом 90-х років XX ст. в Україні існувала певна система охорони інтелектуальної власності, але її діяльність зосереджувалася переважно на оформленні патентів і наближених до них форм інтелектуальної власності. Саме тому головна організація, яка очолювала цю систему, називалась Державний патент. Він фактично функціонував за рахунок власних зборів, матеріально-технічна база була зовсім недостатньою. Варто зазначити, що цей орган влади орендував майже 6000 м2 площі для забезпечення своєї роботи і підпорядкованих органів, йому бракувало технічного і технологічного оснащення, більш-менш досконалої законодавчої бази. У зв’язку з цим його діяльність ускладнювалася, наприклад, реєстрація товарного знака тривала три роки. І внутрішня, і міжнародна практика розвитку науки та техніки свідчили про обмеженість підходів у сфері захисту інтелектуальної власності, невідповідність законодавчої бази та наявної інфраструктури із забезпечення правової охорони об’єктів і прав інтелектуальної власності до потреб сучасності. Тому у Законі України “Про внесення змін до деяких законів України з питань інтелектуальної власності” (2001) визначено важливі напрями перебудови системи охорони інтелектуальної власності, приведення її у відповідність до сучасних вимог.
Згідно із Законом, робота щодо охорони об’єктів інтелектуальної власності підпорядковується державі та здійснюється державним органом виконавчої влади. Тому під час реформування створили Державний департамент інтелектуальної власності в системі Міністерства освіти і науки України. Це орган виконавчої влади, який відповідно до Закону України “Про джерела фінансування державних органів виконавчої влади” (1999), зобов’язаний функціонувати виключно за рахунок бюджетного фінансування.
Важливим є той факт, що визначено основні завдання центрального органу. Установа забезпечує реалізацію державної політики у сфері охорони прав на винаходи і корисні моделі. З цією метою її представники виконують такі дії:
– приймають заявки, здійснюють їх експертизу, ухвалюють рішення щодо них;
– видають патенти на винаходи і корисні моделі, забезпечують їх державну реєстрацію;
– публікують офіційні відомості про винаходи і корисні моделі;
– здійснюють міжнародне співробітництво у сфері правової охорони інтелектуальної власності та представляють інтереси України з питань охорони прав на винаходи і корисні моделі у міжнародних організаціях відповідно до чинного законодавства;
– ухвалюють у встановленому порядку нормативно-правові акти в межах своїх повноважень;
– організовують інформаційну та видавничу діяльність у сфері правової охорони інтелектуальної власності;
– сприяють роботі щодо перепідготовки кадрів державної системи правової охорони інтелектуальної власності;
– доручають закладам, що входять до складу державної системи правової охорони інтелектуальної власності згідно з їх спеціалізацією, виконувати окремі завдання, визначені законом, положенням про установу, іншими нормативно-правовими актами у галузі правової охорони інтелектуальної власності;
– виконують інші функції відповідно до положення про установу, затвердженого у встановленому порядку.
Проте вже під час реформування попередньої системи виявилося, що впроваджується багатоступенева система: міністерство – департамент – інститут. Досвід свідчить, що це ускладнює та уповільнює процес вирішення проблем охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності. І навпаки, чим простіша система, тим вона більш дієва. Очевидно, у країні має бути єдиний патентний орган виконавчої влади, безпосередньо підпорядкований не міністерству, а Кабінетові Міністрів України.
Закон України про патенти змінює відносини між автором і патентодавцем. У колишньому Союзі всі захищені законом права на користування винаходом належали патентодавцеві – державі, яка делегувала ці права тим чи іншим державним, кооперативним і громадським організаціям. За винахідником зберігалось авторство, а відповідно і право на встановлену державою винагороду.
Авторське право – законодавчо визначені права авторів творів науки, літератури, мистецтва на використання і розпорядження створених ними цінностей, які надають авторам або їх правонаступникам виняткове право на передання таких цінностей іншим особам.
Зі створенням та удосконаленням нового законодавства ситуація істотно змінилася. Процес регулювання відносин між автором і роботодавцем нині досить ускладнений. У сучасному складному та наукомісткому виробництві винаходу передує значний період здобуття знань, без яких неможливо вийти за межі техніко-технологічного рівня і створити нові вироби або методи виробництва. Ці знання – підсумок роботи низки колективів, проведення численних експериментів та обробки їх результатів. За таких умов роботодавець і в Україні, і за її межами користується правом на отримання патенту. Проте авторське право стає гнучкішим. Нині законодавство передбачає передачу права власності на винахід чи корисну модель. Акт передачі регулюється звичайним або ліцензійним договором, який визнають дійсним, якщо він укладений у письмовій формі і підписаний сторонами. Законом передбачено також використання договору та ліцензійного договору, згідно з якими застосування винаходу (корисної моделі) вважається дійсним для будь-якої особи з дати публікації відомостей про це в офіційному бюлетені та внесення їх до реєстру.
Важливою властивістю закону України є, поряд із винаходами, введення охорони корисних моделей (малі винаходи). Для них характерна новизна, хоча за технічним рівнем не вирізняються. Головні споживачі таких моделей – середні та малі підприємці. Правова охорона корисних моделей дуже важлива для винахідників, адже вони можуть отримати швидкий і дешевий захист своїх конструктивних розробок, хоча ті можуть і не вирізнятися за рівнем науково-технічних ідей. Але, як правило, вони мають значний попиту повсякденному житті. Наприклад, у Південній Кореї захищена конструкція запальнички, скомбінованої з відкривачкою для пивних пляшок. Такий виріб добре сприйняли на ринку, що забезпечило виробникові великі прибутки, а наявність документа на охорону корисної моделі захистила монопольне право патентовласника.
Правова охорона корисної моделі надається на п’ять, а не на 12 років, протягом яких діє патент. Справа в тому, що корисна модель пов’язана зі споживчими товарами і споживчим ринком, оновлення якого відбувається дуже швидко. Хоча термін захисту менший, проте введення правового механізму значно простіше, ніж під час патентування. Адже заявка проходить формальну експертизу, що зменшує терміни введення в дію норми права на корисну модель. (В Україні свідоцтво на корисну модель заявник може одержати через півроку).
За Законом України “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” (1994) регулюються правові та економічні відносини, що виникають у зв’язку з охороною цих знаків. Товарні знаки охороняються практично так само, як і за механізму, що діяв раніше. Державний департамент інтелектуальної власності організовує приймання заявок, здійснення їх експертизи; ухвалює рішення щодо них; видає свідоцтва на знаки для товарів і послуг; забезпечує їх державну реєстрацію; опубліковує офіційні відомості про знаки для товарів і послуг; організовує інформаційну та видавничу діяльність у сфері правової охорони інтелектуальної власності. Отже, в Україні виконано значну роботу щодо створення сучасної системи охорони промислової власності, насамперед її законодавчої бази. І така діяльність продовжується. У сфері інтелектуальної власності діє дев’ять законів. До частини з них вже внесено зміни, але ще залишається багато проблем і невирішених питань у галузі промислової власності, зокрема, щодо службових і секретних винаходів. Очевидно, потрібно розробити закони України про секретні винаходи, корисні моделі та промислові зразки.
Дуже важливими у системі охорони інтелектуальної власності є питання про джерела фінансування цієї галузі. До реформи 2000 р. усі збори на проведення дій, пов’язаних із захистом прав на об’єкти промислової власності, спрямовували на рахунок Державного патенту. Адже створення системи захисту прав інтелектуальної власності пов’язане із значними витратами: оплата роботи експертного органу, забезпечення інформаційних потоків та комп’ютеризація технологічних процесів.
В Україні були чинними дві шкали зборів: для національного та іноземного заявників. Фактично система функціонувала за рахунок підвищених зборів, що стягувались з іноземних заявників. Проте застосування різних обсягів зборів від своїх та іноземних заявників не відповідало принципові рівності та справедливості, хоч іноземці терпимо ставилися до такого підходу, розуміючи, що без цих коштів не можна створити систему експертизи, яка б відповідала міжнародним стандартам. ВОІВ виступає проти невідповідності шкали зборів міжнародній практиці. Звести збори до єдиної шкали можна або шляхом збільшення нормативу для національних заявників, або зменшення для іноземних. Враховуючи спроможності національного заявника, підвищувати для нього розміри зборів було б неправомірним, як і не можна зменшувати обсяги зборів для всіх, оскільки система взагалі не працювала б. Тому єдиний правильний спосіб – підтримка національного заявника. На такому шляху можна порозумітися з ВОІВ. Але це непросто. До реформи усі збори на дії, пов’язані з захистом прав на об’єкти промислової власності, становили досить значну суму. За деякими даними, збори Державного патенту дорівнювали 5 млн. дол. США плюс 10 млн. грн. на рік. Проте, за свідченням спеціалістів, ці кошти витрачали безгосподарно і нецілеспрямовано. Значну їх частину спрямовували на оренду приміщень для патентного відомства та різних його підрозділів. За деякими оцінками, за кошти, витрачені на оренду, ця державна установа за сприяння вищих органів влади могла б давно придбати власне приміщення.
Спеціалісти вважають, що за такої скрути, яка спостерігається в державі з коштами, навряд чи можна розгорнути справу охорони інтелектуальної власності, спираючись в основному на бюджетне фінансування. Насамперед різко зменшиться заробітна плата експертів-професіоналів, і вони втратять інтерес до роботи, шукатимуть вищу оплату праці. Якщо до цього часу заявку на товарний знак розглядали не менше трьох років, то за таких обставин процес триватиме ще довше. Матеріально-технічна база центрального органу патентування була вкрай незадовільною і раніше, а нині навряд чи можна сподіватися, що державне фінансування дасть змогу створити сучасну матеріальну і технічну базу. Хоча світовий досвід свідчить, що система охорони інтелектуальної власності успішно працює на основі бюджетного фінансування, слід враховувати той факт, що Україна перебуває у порівняно гіршому фінансовому становищі, ніж розвинуті країни. Перехід на бюджетне фінансування не сприятиме заінтересованості з боку іноземних заявників до України, її системи визначення і захисту інтелектуальної власності. Тому новостворений Державний департамент інтелектуальної власності звернувся до ВОІВ із проханням про фінансову допомогу, щоб профінансувати створення технологічних ліній, бази даних, купівлю комп’ютерного устаткування та програмного забезпечення.
Державний департамент розробляє програму підтримки національного заявника з використанням можливостей комерціалізації результатів інтелектуальної діяльності. До сьогодні власник прав на об’єкт інтелектуальної власності фактично не міг продати свій винахід або корисну модель. Нині ситуація має істотно змінитися. З цією метою створюють біржу інтелектуальної власності, розробляють необхідні правила її функціонування, що дасть змогу власникам інтелектуальних товарів через біржу виходити на українського чи іноземного виробника, якого зацікавить та чи інша ідея, і продавати йому винахід або корисну модель.
Як зазначають спеціалісти, ініціативи Держдепартаменту спрямовані на реформування й удосконалення системи охорони інтелектуальних прав, у тому числі апеляційної процедури, спрощення порядку сплати зборів. Фахівці з цієї галузі вважають, що недоцільно зараховувати патентні збори в бюджет, проте це питання не належить до компетенції Держдепартаменту і потребує детального вивчення. Спільна робота державних органів зі спеціалістами сприятиме формуваннню дієвої системи захисту інтелектуальної власності.
У ній передбачено створення та ефективне функціонування експертизи. Не слід особливо доводити, що це надзвичайно складна і відповідальна справа, адже йдеться про з’ясування сутності заявки, визначення її новизни, ролі для економіки. Якщо експертиза недостатньо компетентна, то може пройти пропозиція, що не заслуговує уваги. І навпаки, надмірно жорстка експертиза відкидає заявку, котра здатна відіграти важливу роль у розвитку економіки. Щоб не допустити помилок, Україна дотримується правила світової новизни. Згідно з ним патент видається лише у тому разі, якщо інтелектуальний продукт або об’єкт є новим для всього світу. Як відомо, це правило не поширюється на так звані деклараційні патенти, чинні з 2000 р. Тому експертний орган зобов’язаний провести відповідний пошук. Для цього спеціалістам потрібний доступ не лише до патентних фондів, а й до технічної літератури. Має бути база даних на магнітних носіях. І хоч вона вже функціонує, для забезпечення її повноцінності та удосконалення необхідні значні кошти.
Значно збагачено заходи щодо експертизи заявок. Під час експертизи заклад дослідження надсилає заявнику повідомлення, запити та висновки, що набувають статусу рішення установи, тобто Державного департаменту. Після їх затвердження Держдепартаментом заявник має право з власної ініціативи або на запрошення закладу експертизи особисто або через представника брати участь у розгляді питань, що виникли у процесі здійснення експертизи згідно з установленим порядком. Заявник має право вносити до заявки виправлення й уточнення. Останні не враховують, якщо їх отримали в установі експертизи після одержання заявником рішення про видачу патенту (деклараційного патенту) або рішення про відмову в його видачі.
При публікації відомостей про заявку на видачу патенту на винахід зазначені виправлення та уточнення враховуються, якщо їх надіслали до закладу експертизи за шість місяців до дати публікації. За подання клопотання про внесення з ініціативи заявника виправлень і уточнень до заявки після одержання ним рішення про встановлення дати подання заявки сплачується збір.
Якщо заявник надіслав додаткові матеріали, то в процесі експертизи з’ясовують, чи не виходять вони за межі розкритої у поданій заявці суті винаходу (корисної моделі). Якщо це так, але додаткові матеріали містять нові ознаки винаходу, то їх варто внести до формули корисної моделі. Ці матеріали у частині, де вони виходять за межі сутності винаходу (корисної моделі), не враховуються під час розгляду заявки, і заявник може оформити їх як самостійну заявку.
У Законі “Про внесення змін до деяких законів України з питань інтелектуальної власності” (2001) велика увага приділяється проблемам державної таємниці. У процесі попереднього розгляду, ще до встановлення дати подання, заявку, що не містить пропозиції заявника стосовно належності винаходу (корисної моделі) до державної таємниці, вивчають на предмет наявності в ній матеріалів, що можуть бути віднесені до державної таємниці.
Коли у заявці є відомості, що становлять державну таємницю, а також якщо вона містить пропозицію заявника про належність винаходу до державної таємниці, то визначається державний експерт із питань таємниць. Коло його повноважень становить розгляд цих питань, йому надсилають матеріали заявки для прийняття рішення про належність винаходу (корисної моделі) до державної таємниці, він визначає осіб, котрі можуть мати доступ до нього. Наступне вивчення заявки в установі здійснюється у режимі секретності.
Розгляд заявки починається з дати її подання. Потім проводять її формальну експертизу, перевіряють на відповідність до вимог зазначеного вище закону. Якщо у заявці не дотримано вимог або не одержали документ про сплату збору, про це заявника повідомляють у письмовій формі. Якщо заявка на видачу патенту на винахід відповідає вимогам цього Закону, заявника повідомляють про завершення формальної та можливість здійснення кваліфікаційної експертизи. За позитивного результату дослідження заявки на локальну новизну установа надсилає заявнику рішення про видачу деклараційного патенту на винахід або рішення про відмову у його видачі.
Отже, регламент експертизи розроблений детально. Його основні принципи полягають в уважному ставленні до кожної заявки, глибокому вивченні її змісту, обгрунтованості, підході державних органів до визначення надбань творчої праці людей та їх використання в інтересах народу та держави.
На практиці забезпечення охорони прав інтелектуальної власності доведено, що це складна і неоднозначна справа, вона зачіпає різні інтереси. З одного боку, Україна, як і Росія, стала місцем для “піратства”. Тому торговельне представництво США розпочало розслідування дій України, мета яких – встановити, наскільки ефективно захищаються права інтелектуальної власності.
Україна, як вважають США, – один із найбільших виробників та експортерів “піратських” оптичних дисків у Європі протягом останнього десятиріччя. Уряд США звернувся до нашої країни з пропозицією припинити виробництво неліцензійної продукції та надати чинності закону про захист авторських прав. Незважаючи на вжиті заходи, уряд України, на думку Посольства США, не зміг зупинити виготовлення “піратських” дисків і сформувати ефективне законодавство про інтелектуальну власність.
Якби Україна не застосувала необхідних заходів, то їй загрожували б торговельні санкції з боку США і неприйняття у Світову організацію торгівлі (СОТ).
Отже, склалася парадоксальна ситуація. Українські урядовці запевняють, що ведеться жорстка боротьба з нелегальним бізнесом аудіо – та відео-продукції і в нашій державі практично неможливо безконтрольно виробляти продукцію на противагу звинуваченням американських урядовців.
Виявилося, що боротьбу проти “піратства” світові монополісти у галузі звукозапису намагаються використати з метою перемоги над конкурентами. Українські виробники серед них посідають не останнє місце, адже перший компакт-диск створено в Україні ще на початку 70-х років. Принцип запису графічної, звукової та цифрової інформації, відеозображень на поверхні оптичного диска розробили вчені київських інститутів кібернетики та фізики напівпровідників. Дуже важливим є той факт, що потенціал цих розробок ще не вичерпаний. Якби керівництво вітчизняної науки того часу домоглося патентування нового винаходу, то нині не довелося б вислуховувати активних іноземців, котрі вимагають від України знищення власного виробництва. Отже, з одного боку, “піратство” є і держава з ним бореться та боротиметься надалі. З цією метою посилено контроль за виробництвом і продажем оптичних носіїв інформації, введено захист відповідних товарів за допомогою голографічних елементів. Вартість таких контрольних марок становить не більше 18 коп. Планують запровадити контроль за поширенням аудіовізуальної продукції в Інтернеті.
Основна мета боротьби з піратством в Україні полягає в усуненні недобросовісних дій суб’єктів підприємництва і створенні сприятливих умов для розвитку легального бізнесу у цій сфері. Одночасно це сприятиме захисту вітчизняного виробництва і виготовленню конкурентоспроможної та високоліквідної продукції.
З іншого боку, ціни на цю продукцію завищені, оскільки йдеться про зговір провідних фірм-виробників щодо утримання високих цін. Отже, така монополія не тільки не усуває “піратство”, а й позбавляє українське населення, котре має низькі доходи, можливості користуватися благами цивілізації. В нашій державі цим бізнесом займаються невеликі заводи – виробники компакт-дисків у Києві, Херсоні та Львові. Під час перевірки міжнародними експертами профільних підприємств не виявили незаконний випуск дисків. Однак, не зважаючи на це, підприємствам загрожувало закриття, що змусило їх шукати взаєморозуміння з могутнім монополістом – Міжнародною організацією грамзапису сJFРІ (неурядовий орган, що захищає інтереси п’яти найбільших світових власників прав на фонограми).
Виявляється, що уряд України, з одного боку, налаштований на боротьбу з “піратством”, з іншого, для нього велике значення мають фірми – виробники цієї продукції, тим більше, що ціна дисків (10 дол. США) для більшості покупців недоступна.
Тому українські виробники готові зобов’язатися не вивозити диски за умови, що монополісти – власники фонограм зменшать для наших споживачів ціни на вироби. У відповідь вони отримують законопроект про державне регулювання діяльності у сфері виробництва, експорту й імпорту лазерних дисків. Цей документ розробили люди, які представляють інтереси “JFРІ, його сутність полягає в тому, щоб знищити в Україні таку перспективну галузь
На думку вітчизняних фахівців, західні монополісти стурбовані високою якістю українських дисків, що можуть конкурувати з їх продукцією, і тому вирішили припинити її випуск, вимагаючи негайного закриття підприємств. Але, згідно із законами України, якщо виробники сплачують податки і не є банкротами, цього зробити не можна. За таких умов, виконуючи вимоги міжнародного права, держава одночасно має відстоювати свої законні інтереси й інтереси виробників.
Отже, незважаючи на здійснену значну роботу щодо створення системи охорони інтелектуальної власності, вона є недосконалою. Наприклад, щоб отримати український патент, потрібно мати гроші і терпіння, адже розгляд заявок на винаходи триває протягом кількох років. Але ще гірше те, що нинішні українські патенти не визнають ні на Заході, ні в окремих країнах СНД. Тому перед нашою системою стоїть завдання домогтися отримання західних патентів, хоча це коштує надто дорого. Навіть з порівняно простих питань у США патент коштує 5-6 тис. дол. США.
Прикро, але громадяни України не вміють захищати власні права на інтелектуальну власність. Часто права на товарний знак, нові технології належать або третім особам, або взагалі нікому, що виявляється лише тоді, коли збігаються комерційні інтереси і виникає судова справа. Унаслідок цього страждають не лише сторони, які конфліктують, але насамперед імідж держави. Істотним недоліком системи охорони інтелектуальної власності вважають неузгодженість українського законодавства з європейським і світовим.
Фонд “Україна – XXI століття” спільно з Національною академією наук України розробили програму врегулювання законодавства у цій галузі, щоб воно стало дієвим та адаптованим до світових норм і стандартів. Аналіз свідчить, що особливої уваги потребує удосконалення Цивільного та Цивільно-процесуального кодексів України, а саме розробки положень стосовно прав на об’єкти інтелектуальної власності та їх охорони, які відповідали б нормам і правилам, прийнятим у цивілізованих країнах. Потрібно виокремити питання непорушності прав на об’єкти інтелектуальної власності, однакового захисту прав усіх власників цих об’єктів, з’ясувати випадки їх незаконного використання, можливість звернення до суду, юридичної відповідальності за порушення прав інтелектуальної власності. З цього погляду у Кримінальному та Адміністративному кодексах України передбачено відповідальність насамперед за привласнення авторства на об’єкти інтелектуальної власності, а юридична практика свідчить, що нині більшість правопорушень пов’язані з незаконним використанням інтелектуальної власності. Санкції кодексів не передбачають ув’язнення правопорушників чи конфіскацію контрафактної продукції, а суми штрафів значно менші, ніж загальноприйняті. Тому в Кримінальному кодексі потрібно по-новому сформулювати питання відповідальності за привласнення авторства на об’єкт інтелектуальної власності, визначити, які саме дії вважають незаконним використанням цих об’єктів і як потрібно покарати правопорушника.
На практиці доведено, що за великої завантаженості судів та браку в них спеціальної фахової підготовки, доцільно запровадити в Україні спеціалізовані суди з питань інтелектуальної власності (Патентний суд). Такі суди діють у багатьох країнах світу. Потрібно застосовувати ефективні способи досудового розгляду справ, як це передбачено в Договорі про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (ТRIPS). З метою забезпечення позову у справах про порушення авторського і суміжних прав законодавством передбачається надати право суду або судді за наявності достатніх даних про вчинення злочину до розгляду справи по суті приймати ухвалу про заборону відповідачеві здійснювати певні дії (виготовлення, відтворення, продаж тощо), про накладання арешту і вилучення усіх контрафактних примірників та фонограм, а також матеріалів і обладнання, призначених для їхнього виготовлення та відтворення.
Недоліком українського законодавства залишається правова охорона використання комп’ютерних програм і баз даних. Розвиток глобальної інформаційної структури, зокрема Інтернету, й інтенсифікація інформаційних процесів долають національні кордони, потребують прискорення процесу фіксації та реєстрації інформаційних об’єктів, що захищаються авторським правом. Чисельність користувачів системою Інтернет становить не десятки, а сотні мільйонів осіб, що значно ускладнює проблеми захисту інтелектуальної власності. За таких умов правове регулювання відносин щодо створення та використання комп’ютерних програм і баз даних необхідно поєднувати з внутрішнім, національним і міжнародним законодавствами.
Країни, які підписали Бернську конвенцію про охорону літературних і художніх творів, віднесли комп’ютерні програми і бази даних до категорії об’єктів, що охороняються як літературні твори. Тому в Україні охорона комп’ютерних програм та баз даних здійснюється відповідно до Закону України “Про авторське і суміжні права”, що в основному відповідає вимогам міжнародних конвенцій та угод. Разом із тим, специфічні особливості цих об’єктів інтелектуальної власності роблять недостатніми норми авторського права, зокрема, не захищають від запозичення принципів, реалізованих у них. Розвинені країни застосовують системний підхід стосовно охорони комп’ютерних програм і баз даних, який передбачає і можливість їх захисту за допомогою патентного законодавства. В Україні згідно із Законом “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” програми для ЕОМ не належать до цієї системи об’єктів і не мають правової охорони. Очевидно, цю проблему слід розв’язувати окремо.
Швидкий розвиток системи Інтернет потребує вироблення нових підходів та концепцій охорони інтелектуальної власності, адже навіть самі поняття “комп’ютерна програма” і “база даних” по-різному визначають в окремих країнах і міжнародних організаціях. Тому на сьогодні відбувається інтенсивний процес обгрунтування і власне понять, і нових підходів до розробки законодавчих актів. Щоб забезпечити охорону комп’ютерних програм поряд із нормами закону про авторське право, варто законодавчо закріпити спеціальну статтю про визначення термінів стосовно охорони комп’ютерних програм, права на їх державну реєстрацію та процедуру здійснення. За законом мають заборонити імпортування, виготовлення, поширення та використання апаратних засобів або надання послуг з метою зняття технічного захисту комп’ютерних програм. Доцільно забезпечити охорону комп’ютерних програм і баз даних за допомогою норм патентного права, зазначивши, що комп’ютерні програми є патентноздатними. Отже, комп’ютерні програми та бази даних як специфічні об’єкти інтелектуальної власності разом із авторським правом повинні охоронятися патентним законодавством.
Швидке розширення глобальної інформаційної інфраструктури призвело до того, що в різних країнах по-різному трактують ключові поняття, а для мережевих технологій їх взагалі ще не виробили. Для законодавчого врегулювання цих процесів слід уніфікувати термінологію, з’ясувати випадки неправомірного використання комп’ютерних програм і баз даних та умови виникнення відповідальності за неправомірне застосування цих об’єктів інтелектуальної власності, встановити санкції за незаконне використання комп’ютерних програм і баз даних, визначити специфіку системи Інтернет і внести зміни до чинного законодавства щодо охорони інтелектуальної власності.
Отже, аналіз стану і проблем охорони інтелектуальної власності в Україні свідчить про те, що вкрай потрібно прискорити розробку понять, їх уніфікацію, створити концепцію правової охорони використання комп’ютерних програм і баз даних відповідно до основних засад вирішення проблем захисту інтелектуальної власності.
(2 votes, average: 3,00 out of 5)