Інституціонально-інформаційна економіка – Чухно А. А. – 7.3. Проблеми охорони інтелектуальної власності
І світовий досвід, і досвід колишнього Союзу свідчать, що система інтелектуальної власності, особливо винахідництва, її існування, розвиток та ефективність значною мірою залежать від держави, її законодавчого регулювання і виконавчого управління. У таких країнах, як США та Японія, яких вважають світовими лідерами у сфері розвитку інтелектуальної власності та винахідництва, державні органи і насамперед патентні відомства як органи виконавчої влади відіграють надзвичайно велику роль у спрямуванні та поліпшенні ефективності винахідництва. Слід звернути увагу на проекти у галузі молодіжного винахідництва в США, де власне патентне відомство організовує таку роботу, та Японію, в якій відбуваються конкурси в галузі винахідництва і визначаються ліпші винахідники, їм вручають імператорську нагороду.
Винахідництво – творчий процес, який дає змогу по-новому вирішувати завдання в будь-якій галузі господарства і має позитивний ефект (удосконалення результатів попереднього відкриття).
Світовий досвід незаперечно свідчить, що проблеми правової охорони інтелектуальної власності пов’язані з розвитком винахідництва і творчості в цілому. Будь-які спроби відокремити охорону інтелектуальної власності і рух винахідників можуть лише негативно впливати на ці два важливі процеси. На жаль, у пострадянських країнах з переходом до розвитку економіки на основі ринкових механізмів стара система організації руху винахідників припинила функціонування, а нову своєчасно не створили, що спричинило занепад винахідницької діяльності. Спад винахідницької діяльності в Україні призвів до того, що почало поширюватися “піратство” та інші негативні процеси. Одна з головних причин такого становища полягала в тому, що держава звертала недостатньо уваги на такий важливий і складний процес. До вкрай необхідних заходів з метою подолання спаду у сфері винахідництва належать: створення міцної законодавчої бази для розвитку цього процесу, утворення дієвого органу державної виконавчої влади, який розробляв би і реалізовував державну політику у цій сфері, розробка ефективної дієвої системи правового забезпечення інтелектуальної власності та надійні гарантії захисту прав її творців.
У СРСР уся інтелектуальна власність належала державі, яка намагалась отримати вигоду від її використання як всередині країни, так і за її межами шляхом продажу ліцензій. Функціонував механізм, котрий забезпечував за рахунок держави іноземне патентування винаходів, здійснення маркетингу та продажу ліцензій. І хоча для механізму не характерна особлива дієвість, оскільки зменшувалася кількість упроваджених винаходів і ефективність іноземного патентування, він все-таки діяв і позитивно впливав на науково-технічне удосконалення виробництва.
Ліцензія – надання фізичній та юридичній особі права використовувати захищені патентом об’єкти інтелектуальної власності (винаходи, знання та ін.), а також технологію виробництва, інформацію тощо.
У галузях промисловості колишнього СРСР працювали так звані патентні служби, які, безперечно, сприяли створенню нових технологій і техніки. Насправді патентами займались в інформаційному плані, вивчаючи реферати іноземних патентів, опублікованих у журналах всесоюзних та вітчизняних науково-дослідних інститутів у галузі інформатики. Оскільки власником винаходів була держава (понад 90 %), вона і оформляла патенти. У компетенції таких служб залишалось прийняття заявок на авторські свідоцтва, іноземне патентування зосереджувалося в “Союзпатенті” – державній організації, що була в цій сфері монополістом. Головне завдання і патентознавців, і розробників полягало в оформленні і поданні заявок на авторське свідоцтво. На жаль, навіть державна служба патентування допускала порушення міжнародних зобов’язань. Наприклад, відповідно до Паризької конвенції, що є основою сучасної системи охорони інтелектуальної власності, з метою збереження пріоритету винаходу заявку за кордон потрібно надіслати не пізніше ніж через 12 місяців з дня її подання в національне відомство. Оскільки часто заявку для зарубіжного патентування оформляли невчасно, то доводилось відмовлятися від опублікування авторського свідоцтва у відкритій пресі. Воно доповнювалося грифом “для службового користування” і виявлялося недоступним для багатьох із тих, хто міг ним скористатися.
На жаль, така традиція, коли обмежувались лише діями щодо захисту винаходу авторським свідоцтвом, продовжує діяти в Україні і сьогодні. Більшість розробників поспішають оформити авторське свідоцтво у національному відомстві і на цьому зупиняються. В умовах тривалої кризи промисловості патентовласнику часто не вдається досягти результату всередині країни, він починає шукати шляхи продажу винаходу за кордон. Але навіть і в тому разі, коли автору вдається знайти потенційного покупця, виявляється, що захистити винахід за кордоном вже неможливо, адже втрачено конвенційний пріоритет, заявка перетворилась на патент, описання до якого вже опубліковано.
До негативних наслідків призводить буквальне розуміння положень колишніх інструкцій з оформлення винаходів, котрі потребували такого описання винаходу, щоб було можливим його точне відтворення. Такий порядок не залишає патентовласникові жодного простору для ноу-хау. Водночас купувати технологію, нехай навіть вдалу, без патентного захисту, що не забезпечує покупцеві виключних прав, не має сенсу. Багато зарубіжних фірм, які стикалися з такою проблемою, припиняли переговори з власником технології, захист якої за межами України неможливий.
Нині українські підприємці намагаються повністю переосмислити всю стратегію захисту технологій, що їм належать. Розробка сучасної стратегії захисту інтелектуальної власності має бути однією зі складових маркетингу. Ще до подання заявки на патент потрібно визначити країни, в які можна експортувати продукти, вироблені з використанням захищеного патенту, а також іноземні фірми і країни, де патенти можуть бути зареєстровані. Тобто варто знати потенційних покупців технології.
Вибірковий аналіз 80 українських технологій, запропонованих для продажу за кордон, свідчить, що 75 % їх практично не можна продати, оскільки на момент їх пропозиції для продажу на них вже були українські патенти, а тому патентування за кордоном не можливе. Звичайно, можна було б допустити, що на основі створеної технології розробляють нові модифіковані варіанти, які справедливо могли б бути захищеними в інших країнах. Це реально, але за умови здійснення додаткових науково-дослідних і проектних робіт, що у свою чергу передбачає додаткові інвестиції, в яких і українські наука і економіка мають величезну потребу. Зрозуміло, що нині не усі вітчизняні виробники здатні забезпечити такі інвестиції.
Отже, в сучасних ринкових умовах держава не несе перед авторами винаходів і патентовласниками жодних зобов’язань за долю винаходів. Якщо людина хоче, аби інтелектуальна власність приносила прибуток, вона має не лише подати заявку на патент, а й уявити, як він потім використовуватиметься та які потрібні витрати, пов’язані з його підтриманням в Україні і за кордоном.
Для регулювання розвитку промисловості та ефективного застосування інтелектуальної власності, наприклад у РФ, почав діяти певний механізм, що забезпечує створення передумов для впровадження у виробництво розробок, виконаних на рівні винаходів. У цьому механізмі головну роль відіграє державне замовлення. Згідно із Законом РФ “Про поставки продукції для федеральних державних потреб”, прийнятим 21 грудня 1994 р., державне замовлення має задовольняти потреби країни у вирішенні завдань і питань, пов’язаних із життєзабезпеченням. З метою досягнення таких цілей постачальнику продукції можуть надавати пільги щодо податків на прибуток
(дохід), цільові дотації та субсидії, кредити на пільгових умовах. Порядок надання економічних та інших пільг встановлюється відповідно до чинного законодавства. При видачі державного замовлення на випуск продукції, в якій використовуються захищені патентами винаходи, орган, котрий виковує замовлення, має забезпечити придбання ліцензій, виділяючи на це певні кошти. Держава створює умови, коли виробнику немає потреби розробляти новий винахід, оскільки в іншій організації застосовується необхідна й ефективна технологія. Однак такий механізм є одноаспектним, адже використання у виробництві власних розробок на рівні винаходів не дає виробникові жодних результатів. Це мають врахувати українські законодавці. Тобто доцільне економічне стимулювання виконання держзамовлення слід доповнити наданням певних переваг для виробників під час випуску продукції з застосуванням власних винаходів. Розробка такого механізму буде мотивом щодо випуску продукції на рівні винаходів незалежно від того, створені вони самим виробником чи іншою організацією. Для цього потрібна система інформування наукових організацій, окремих учених про пріоритетні напрями розвитку техніки і технології, які відображатимуться у цільових українських і міждержавних програмах.
Орієнтація науки на державні потреби забезпечила б формування бази даних із характеристикою пріоритетних напрямів розвитку техніки і технології. Маючи таку інформацію, будь-яка наукова організація може запропонувати державному замовникові власні послуги. З кількох пропозицій замовник шляхом конкурсу обирає найліпшу.
(2 votes, average: 3,50 out of 5)