Інституціонально-інформаційна економіка – Чухно А. А. – 6.2. Еволюція явища та категорії “людський капітал”

Для світової економіки XXI ст. характерним є перехід до якісно нового етапу розвитку продуктивних сил – від індустріальної стадії, де переважали велике механізоване машинне виробництво, галузі матеріального виробництва, до постіндустріального етапу, на якому розвиваються пришвидшено галузі послуг, наука, освіта, зростають їх роль, значення та наслідки. Виробництво матеріальних благ, безумовно, збереже свою значущість, але його економічна ефективність визначатиметься насамперед використанням висококваліфікованих кадрів, нових знань, передових технологій, методів організації та управління.

Категорія людського капіталу найбільш комплексно й узагальнено відображає істотні зміни у місці та ролі людини в економіці й суспільстві, які відбулися на новій стадії цивілізації. Будь-яка неточність або однобічність у визначенні змісту і структури людського капіталу призведе до прорахунків на практиці у його відтворенні, накопиченні та використанні.

Поняття “капітал” намагалися застосовувати до робочої сили ще в період класичної школи. її представники розкрили не лише сутність вартості робочої сили, але й з’ясували особливості її формування. Це дало привід деяким авторам вважати, що саме представники класичної школи почали розробляти категорію “людський капітал”. Аргументом на користь цієї ідеї вважається те, що сукупність знань, умінь і навичок людини, тобто її професійний і культурно-освітній рівні – величина, що зберігається, накопичується і бере участь не в одному виробничому циклі, а в багатьох, у кожному з них переносить свою вартість на новостворювану продукцію частинами. Тому вона нібито становить частину не оборотного, а основного капіталу. “… Додаткові витрати на розвиток здібностей людини – це основний капітал, що реалізується в особистості…”, – писав А. Сміт. Тобто класики враховували й факт, що робоча сила людини, як і інші засоби виробництва, є фактором виробництва, котрий за формою руху збігається не з оборотним, а з основним капіталом. Але це не дає підстави ототожнювати основний капітал з людським, що виникає та функціонує за нових умов, а отже, неправомірно ототожнювати категорії основного та людського капіталу.

Особливий підхід до такого питання спостерігається в економічній теорії марксизму. (Зазначимо, що помилково розглядати цю теорію як завершення класичної політекономії – хибна ідея, поширена у 90-ті роки XX ст. у пострадянській літературі). Поряд із матеріальними благами, що відіграють головну роль у відтворенні робочої сили, вартість робочої сили визначає, на думку К. Маркса, історичний і моральний аспект, тобто історично обумовлені умови і норми життя. Проте К. Маркс і його послідовники вважають, що вартість робочої сили належить до змінного капіталу – економічної категорії, властивої лише марксизму. Робочу силу визначають як єдине джерело додаткової вартості, яка лежить в основі всіх “експлуататорських” доходів (прибутку, підприємницького доходу, відсотка, ренти). На більш поверхневому рівні аналізу вартість робочої сили у вигляді заробітної плати розглядають як одну із складових витрат виробництва, що входить до складу оборотного капіталу.

Не тільки за якісними, але й за кількісними параметрами немає підстав ототожнювати людину з основним капіталом. Чимало чинників відтворення людського капіталу за термінами дії істотно відрізняються від термінів відтворення основного капіталу. До того ж відтворення основного капіталу має циклічний характер. Оновлення основного капіталу становить матеріальну основу виходу із кризи. Цикли значно впливають на людину і людський капітал, істотно змінюючи зайнятість населення, рівень доходів, умови життя в цілому. Разом із тим людському капіталу характерній такі ознаки, які не пов’язані з рухом промислового циклу. Раніше досягнення 16-18 років означало початок працездатного віку. На сьогодні, коли часто для функціонування науково-технічних засобів потрібні працівники з вищою освітою і достатніми виробничими навичками, людина починає активну трудову діяльність у 22-25 років, тобто на 6-7 років пізніше. Це дуже істотна коректив.

Отже, всупереч спробам обмежити сутність категорії людський капітал детальніше її пізнання неминуче призвело до розширеного трактування, коли не лише освіта, але й наука, культура, охорона здоров’я, виробництво вважають джерелами накопичення людського капіталу. Справа не лише в джерелах та їх багатоманітності. Головне те, що відтворення людського капіталу становить основну частину фонду накопичення. За даними Т. Шульца, для відтворення людського капіталу використовують не 1/4 фонду накопичення, як зазначалося у більшості немарксистських теорій XX ст., а 3/4 його загальної величини.

Розкриття змісту такої важливої категорії як людський капітал зумовило потребу в удосконаленні форм і методів обчислення величини кожного з тих факторів, що в сукупності визначають кількісні параметри людського капіталу. Серед багатьох підходів виокремлюється насамперед метод “безперервної інвентаризації” відомого американського економіста Дж. Кендрика. На думку фахівців, цей метод найприйнятніший для країн, які мають довготривалі статистичні ряди показників структури накопичення і споживання. Оцінювання здійснюють за такими елементами: утримання дітей до досягнення ними працездатного віку та здобуття певної спеціальності; перепідготовка; підвищення кваліфікації; міграція робочої сили; охорона здоров’я. Водночас враховують витрати на житлове господарство, побутові товари довготривалого користування, запаси товарів у сім’ях, а також затрати на наукові дослідження і розробки. В сукупності ці витрати сімей і суспільства, якщо їх перевести з поточних у зіставні ціни, дають узагальнену оцінку людського капіталу. Ще у 1970 р., навіть за дещо неповного врахування, людський капітал у США становив понад половину їх національного багатства. Як вважають спеціалісти, оцінювання людського капіталу здійснюється за методом “відновлюваної вартості”. На жаль, ще не вироблені задовільні методи оцінки зношування чи “старіння” людських знань, виробничих навичок та ін. Це заважає достовірнішому оцінюванню людського капіталу за методом “чистої вартості”.

Отже, категорія людський капітал відображає ті глибокі зміни, що відбулись як в економіці, так і в економічній науці. Ті поява та швидке поширення в літературі зумовлені посиленням соціальної орієнтації в розвитку економіки, потребою подолання нерівномірності у темпах і рівнях розвитку економіки та добробуті народів розвинених країн і країн, що розвиваються.

Матеріальний добробут, матеріальне багатство і в господарській практиці, і в економічній науці завжди розглядали як мету виробництва, найвищу цінність. Це означало, що накопичення матеріальних цінностей було також критерієм прогресу. Лише поступово, із простих поодиноких думок сформувався висновок про те, що економічне зростання, накопичення матеріальних багатств – це не мета, а засіб розвитку людини. Досить чітко сформулював думку А. Маршалл: “Вироблення багатства – лише засіб підтримки життя людини, задоволення її потреб та розвитку її сил – фізичних, розумових і моральних. Сама людина – головний засіб виробництва цього багатства, і вона є кінцевою метою багатства”. Раніше такі ідеї всебічно розвинув К. Маркс, проте застерігав про несумісність подібного підходу з умовами так званих експлуататорських способів виробництва.

Еволюція економічної думки грунтувалась на об’єктивних закономірностях розвитку суспільного виробництва, зумовлених істотними структурними змінами потреб людини. Протягом тривалого історичного періоду розвитку цивілізації насамперед задовольняли матеріальні потреби людини (їжа, одяг, житло). Але в міру зростання продуктивних сил, задоволення матеріальних потреб людини все помітніше місце в її потребах посідають нематеріальні потреби, тобто потреби людини в освіті, культурі, науці, мистецтві та творчості. Відповідно до цього поряд із розширенням матеріального виробництва все більше розвиваються галузі нематеріального, духовного виробництва. Такий соціально-економічний розвиток сприяє тому, щоб відмовитися від трактування його як першочергового способу накопичення матеріального багатства і визнати головним у ньому розвиток людини, її фізичних, розумових і духовних характеристик. У міру збільшення нематеріальних потреб сфера послуг, тобто нематеріальне виробництво, стала найпоширенішою сферою економіки. У марксистській політекономії сферу послуг визначали як невиробничу сферу, а працю, зайняту в ній, як непродуктивну, тобто вона нібито не створювала вартості. Таке тлумачення завдало величезної шкоди господарській практиці, суспільству, людині. Цивілізаційний прогрес зумовив не лише відмову від хибних трактувань, а й переконливо довів, що сфера послуг – це виробництво, хоч і нематеріальне, праця у ній є продуктивною, вона створює вартість і споживну вартість. Високий рівень розвитку сфери послуг, а, отже, науки, освіти, культури, охорони здоров’я означає глибокі зміни у факторах виробництва. Інформація та знання стають головним виробничим ресурсом, а людина – носій цього фактора і сила, що і використовує, і примножує його, – набуває форми капіталу, специфічного людського капіталу.

Категорія “людський капітал” свідчить, що досягнення високих традиційних макропоказників (виробництво ВВП на одну особу, рівень доходів і навіть поняття добробут та ін.) – не мета виробництва, а засіб для задоволення матеріальних, культурних і духовних потреб людини, її всебічного розвитку.

Теорія і практика людського капіталу характеризує новий ступінь розвитку економічної теорії порівняно з концепціями економічного зростання. Вони спирались на положення, згідно з яким завданнями суспільного виробництва є збільшення темпів економічного зростання, національного багатства, обсягів ВВП чи поліпшення добробуту населення. Теорія людського капіталу визначає метою забезпечення якості життя, тобто створення необхідних умов для всебічного розвитку людини: відповідний спосіб життя, доступ до накопичених людством знань, свобода вибору життєвого шляху, освіти, професії, місця роботи і проживання. Досвід свідчить, що ті країни, які здійснювали великі інвестиції у сферу послуг, насамперед в освіту, розвиток людини, досягли значних успіхів у зростанні економіки і поліпшенні якості життя населення загалом. Адже освічені люди ефективніше використовують засоби виробництва, тобто його техніку і технологію, активно впроваджують у виробництво нововведення, удосконалюють організацію й управління виробництвом. У результаті це все відображається у підвищенні ефективності виробництва.

Отже, теорія людського розвитку, збільшення людського капіталу відображають і характеризують людину як кінцеву мету, головний засіб і критерій економічного зростання та цивілізаційного прогресу в цілому. Застосування методу єдності історичного й логічного дає змогу зробити такий висновок: категорія “людський капітал” – закономірний результат якісно нового характеру та рівня розвитку продуктивних сил, значних зрушень у структурі суспільного виробництва, становлення нового, інформаційного (постіндустріального) суспільства, суспільства знань. Разом із тим людський розвиток, зростання людського капіталу зумовлюють насамперед потребу підвищення рівня й якості життя, подолання бідності, нерівності, турботливе ставлення до природи, тобто середовища життєдіяльності людини, розвитку демократії, розширення сфери суспільно-економічної активності людини.

Звичайно, матеріальний добробут, збільшення обсягу виробництва ВВП на душу населення – необхідна умова людського розвитку. Але ж, як справедливо зазначено в доповідях ООН, визначальним є не власне багатство, а те, як його використовують різні країни. І доки суспільство не зрозуміє, що головне його багатство – це люди, незмірна стурбованість виробництвом матеріальних благ прикриватиме кінцеві цілі збагачення життя людей. Інакше кажучи, збільшення матеріальних ресурсів вважають необхідною і важливою умовою людського розвитку, зростання людського капіталу. У свою чергу вони сприяють подальшому економічному зростанню, збільшенню національного багатства як основи прискорення людського розвитку, нарощування людського капіталу. Отже, стале зростання економіки забезпечує постійне розширення можливостей для розвитку людини, реалізації її різноманітних здібностей під час вільного вибору форм і способів їх здійснення.

Теорія людського розвитку, людського капіталу означає, що ефективність політики держави визначається не тільки і не стільки економічними показниками, скільки досягненнями у розвитку людини, її розумових і фізичних здібностей, у зростанні трудової та суспільно-політичної активності населення і кожної людини, зокрема, у підвищенні ролі кожної особи в житті суспільства. Людина повною мірою має стати володарем і творцем своєї долі, а політика держави повинна забезпечити сприятливі умови для її життя і праці, насамперед повну зайнятість, адже виробництво (матеріальне і нематеріальне) було, є і буде головною сферою вияву ліпших якостей людини. Потрібні послідовне здійснення принципу соціальної справедливості (доходи й оплата відповідно до якості та інтенсивності праці, широкий доступ до освіти, охорони здоров’я, соціального забезпечення, сприятливе навколишнє природне середовище), розвиток демократії (свобода слова, активна участь усіх у суспільному і громадському житті), забезпечення рівноправності у користуванні благами розвитку, створення сприятливих умов для тих, хто цього потребує (менш забезпечені, непрацездатні та ін.).

Оскільки сучасний світ недосконалий, то в Декларації тисячоліття ООН визначено основні напрями і завдання щодо подолання явищ, які нині суперечать потребам людського розвитку. Це – ліквідація крайньої бідності та голоду, забезпечення загальнодоступної початкової освіти, розширення прав і можливостей жінок, зменшення рівня дитячої смертності, поліпшення охорони материнства, зростання тривалості життя, забезпечення сталого розвитку, збереження довкілля тощо. Все це свідчить, що проблема людського розвитку набула інтернаціонального, загальносвітового характеру і таким самим має бути її розв’язання. Воно здійснюється під егідою ООН як найбільш універсальної та представницької сучасної організації, що дає змогу тісно пов’язувати світову і національні програми людського розвитку.

Категорії “вартість робочої сили” і “людський капітал” не можна ототожнювати, адже вони відображають різні умови економічного розвитку, зміни місця та ролі людини у суспільному виробництві та суспільстві. Перша категорія відображає економічну сутність людини, коли вона була головним чином фактором виробництва; служила основою відтворення робочої сили, регулювала відтворювальні процеси, забезпечувала відповідність робочої сили до потреб розвитку виробництва. Інша справа, якщо інформація і знання стають головним виробничим ресурсом, коли людина, володіючи такими знаннями, створює інтелектуальний продукт. В індустріальному суспільстві їй протистоять засоби праці. За умов нової економіки в людині поєднуються і її робоча сила, і знання як фактор виробництва. Отже, вартість робочої сили та людський капітал – категорії різні, але взаємопов’язані. Незважаючи на всі їх відмінності, вони характеризують інвестиції в людину. Спробам ототожнити ці категорії властивий антиісторизм. Виявляється, що людський капітал – не результат нової, інформаційної економіки, а явище (отже, і категорія, як абстрактне його відображення), властиве й індустріальному суспільству. Отже, заперечується історичний характер цієї категорії, її конкретно-історична визначеність. Однак для появи такого нового явища, як людський капітал, потрібно, щоб замість машинної техніки, за якої робітник був додатком до машини, головним виробничим ресурсом стали інформація та знання, щоб в людині органічно поєднувалися здатність до праці, тобто робоча сила, і носій знань, втілення знань, завдяки яким у процесі праці створюються конкретні результати.

Отже, робоча сила як товар і людський капітал – економічні явища і, відповідно, категорії, характерні для двох різних епох. їх об’єднує те, що людина має такі якісні ознаки. Робоча сила властива для економічної людини, тобто людини, яка в процесі праці створює нову вартість. Остання не тільки відшкодовує вартість робочої сили, але й передбачає певний надлишок новоствореної вартості, що можуть безоплатно привласнювати власники засобів виробництва. Категорія “людський капітал” характерна для інформаційного суспільства, коли людина є не лише метою розвитку економіки, але й головним засобом перетворення знань як основного виробничого ресурсу на продукт виробництва. Виникає нагальна потреба детально аналізувати довгострокові інвестиції в людину, людський капітал, адже це має велике практичне значення. Робоча сила високої кваліфікації втілює результати праці попереднього періоду (освітній і культурний рівні, знання, кваліфікацію). Саме це й становить основний капітал, який поступово, частинами переносить свою вартість на створювані продукти. У господарській практиці всі затрати на робочу силу належать до оборотного капіталу, хоча, як зазначалося, затрати на підвищення кваліфікації робочої сили за сутністю, характером руху є частиною основного капіталу. Чим вищі вимоги до рівнів професійної та загальної підготовки, чим більші затрати на ці цілі, тим більшу частку в сукупному основному капіталі займає людський капітал. Очевидно, на практиці доцільно розрізняти ту частину коштів, що спрямовані на відтворення робочої сили і витрачаються повністю у кожному виробничому циклі, збігаються з рухом оборотного капіталу і належать до нього. Друга частина витрат на робочу силу тривалий період бере участь у процесі виробництва і частинами входить до складу витрат виробництва новостворюваних продуктів, тому поправу належить до основного капіталу. Вона до того ж швидко збільшується, оскільки науково-технологічне удосконалення виробництва потребує підвищення професійно-кваліфікаційного рівня, загальноосвітньої підготовки кадрів. Отже, специфіка відтворення робочої сили полягає в тому, що затрати на неї складаються із двох частин, причому та частина, що становить основний капітал, постійно збільшується і кількісно переважає другу частину, котра належить до оборотного капіталу. У процесі виробництва та реалізації продукції ці дві частини капіталу розрізняються як змінні затрати (залежать від обсягу виробництва) і постійні затрати (не залежать від обсягу виробництва).

Становлення постіндустріальноїекономіки інформації та знань зумовлює потребу зміни підходів до інвестування науки та освіти. Замість економічної доцільності часто враховують доброчинні настрої. Досвід переконливо свідчить, що інвестиції в науку та освіту за своїми наслідками є продуктивними капіталовкладеннями, адже вони мають певний економічний ефект. Водночас нова економіка приводить до того, що працю, пов’язану з виробництвом інформації, вважають продуктивною, оскільки нові науково-технічні знання є виробничим фактором, вони дають свої результати і швидко окуплюються. Разом із тим це потребує змін у бухгалтерському обліку. Як зазначають фахівці, навіть у таких розвинутих країнах, як США та Японія, витрати на освіту, підвищення кваліфікації персоналу тощо у внутрішньофірмовому плануванні враховують за статтею “Витрати”, хоча це інвестиції в основний капітал підприємства, уречевлений у робочій силі його працівників.

Високо оцінюючи просування економічної науки шляхом пізнання такої ключової категорії, як “людський капітал”, слід визнати, що цей процес не закінчився. Навіть найширші трактування джерел накопичення людського капіталу обмежуються сферою послуг (освіта, наука, охорона здоров’я, культура і мистецтво, інформаційне обслуговування). Справді, в новій економіці переважає сфера послуг, тобто нематеріальне виробництво, а в країнах, що залишаються на індустріальному етапі, частка матеріального виробництва все ще велика. Це обов’язково потрібно враховувати у процесі формування і зростання людського капіталу. Варто мати на увазі, що комп’ютерну техніку й інформаційні технології все більше використовують у всіх галузях сфери послуг. Тому як для матеріального, так і нематеріального виробництв потрібні не лише знання, але й навички. Власне знання не означає здібності до дії, його слід доповнювати умінням і навичками. Знання людина здобуває у процесі навчання, а вміння, навички виробляються під час праці та виробництва. Майбутньому інженерові, вчителю, лікарю надзвичайно важливо поряд з набутими знаннями в процесі виробничої практики, а потім і у виробничій діяльності вміти користуватися комп’ютером, застосовувати різноманітні програми та медичні апарати тощо. У грецькій мові уміння, навички називають techne. Уміння не можна пояснити словами, його можна лише показати, тобто пройти навчання у майстра та використовувати їх у практичній роботі. Приблизно в першій половині XVIII ст. уміння перетворилося на технологію, тобто систематизоване, цілеспрямоване знання. Це означало, що techne, навички, або таїна різних ремесел, які формувались протягом багатьох століть, перетворились на здібності діяти практично. Все це стало основою промислової революції, що започаткувала індустріальну епоху. Інакше кажучи, виробництво, засноване на вмінні, навичках і майстерності ремісників, набуло вигляду капіталістичного, що грунтується на передовій техніці та технології.

Отже, на історичному досвіді доведено, що людський капітал – це не тільки знання, але й уміння, навички, результат поєднання навчання і виробничої діяльності. Тому недооцінювання ролі виробництва у формуванні та нарощуванні людського капіталу, а тим більше його ігнорування неможливо виправдати. На жаль, в Україні поширене визначення сутності людського капіталу як накопичення знань, освіченість людини. На цьому базується прагматичний висновок: чим ліпша система освіти, чим більше освічених людей, тим більший людський капітал. Така чітка, прямолінійна логіка, зовні начебто переконлива, вже неодноразово заводила у безвихідь. Така ситуація спостерігається і цього разу. Хоча освіта справді відіграє визначальну роль у збільшенні людського капіталу, проте неправильно обмежуватися одним, хоч і важливим чинником, варто враховувати усі фактори, насамперед виробництво. У пострадянських країнах довготривала трансформаційна (системна) криза, багаторічний глибокий спад виробництва зумовили різке скорочення зайнятості, величезне безробіття, що позбавило мільйони людей можливості застосовувати свої знання і вміння. Занедбання машинобудування, електронної та радіопромисловості, інших галузей, які мали високі технології й творчу працю, призвело до різкого погіршення структури виробництва. Висококваліфіковані кадри не мали змоги реалізовувати знаннєвий потенціал, змушені були переходити на роботу за нижчою кваліфікацією або й зовсім залишити виробництво і почати діяльність в торгівлі або виїхати за кордон у пошуках заробітку. Такі умови спричинили зниження рівня кваліфікації, тобто якості праці, зменшення людського капіталу пострадянських країни та погіршення його якості.

Все більше загострюється суперечність між потребами розвитку людини і нинішніми умовами її життя і праці. Унаслідок недостатнього рівня доходів доводиться шукати додаткову роботу за сумісництвом, що істотно збільшує тривалість робочого тижня і обмежує можливості поповнення знань, удосконалення професійної майстерності. В Україні десятирічний спад економіки (1990-1999) зумовив недостатнє фінансування галузей культури, науки, освіти, відпочинку, що в свою чергу погіршило можливості раціонального використання вільного часу як необхідної умови всебічного розвитку людини, нарощування людського капіталу.

Це означає, що сталий розвиток економіки на основі науково-технічного прогресу, структурні зрушення шляхом пріоритетного розвитку машинобудування, електронної, радіо – та інших новітніх галузей промисловості забезпечують і зростання рівня зайнятості, й якості праці, тобто професійно-кваліфікаційного рівня. Одночасно у держави розширюються можливості поліпшити фінансування сфери послуг, передусім науки, освіти, охорони здоров’я, культури, і забезпечувати раціональніше використання вільного часу з метою гармонійного розвитку людини. Отже, без розвитку виробництва на основі нової техніки і технології, без пріоритетного розвитку високотехнологічних галузей економіки, без піднесення науково-технологічного рівня виробництва не можна ні збільшити реальний людський капітал, ні з успіхом реалізувати його економічно.

Так, за роки незалежності в Україні значно удосконалилась система вищої школи й істотно збільшилась підготовка кадрів вищої кваліфікації, але це суттєво не відобразилося на економічному розвитку країни. Навіть економічне зростання протягом 2000-2007 рр. супроводжувалось зниженням рентабельності промислових підприємств, відносним зменшенням податкових надходжень до бюджету, частки власних коштів підприємств, спрямованих на інвестиції. Це зумовило зменшення кількості та частки підприємств, котрі займаються інноваційною діяльністю. Чи можна вважати за такої ситуації, що у нас збільшився людський капітал, що він успішно втілився у результатах виробництва? Звичайно, ні. Зростання чисельності підготовлених висококваліфікованих кадрів збільшує потенціал країни у розвитку економіки і суспільства. Однак цю можливість перетворюють в дійсність кадри своєю працею, забезпечуючи зростання кількісних і якісних показників виробництва. Отже, людський капітал – це не тільки накопичення знань, але й їх використання на практиці, у процесі розвитку економіки, вміння їх застосовувати ефективно, щоб отримати бажаний результат. Для цього потрібно, щоб кількісні показники економічного зростання супроводжувались якісним удосконаленням виробництва, підвищенням його ефективності. Забезпечити саме такий розвиток економіки можливо за умови переходу на інноваційний тип розвитку.

Таким чином, між людським капіталом і виробництвом, матеріальним і нематеріальним, існує глибока внутрішня залежність і взаємодія: виробництво визначає потребу у фахівцях різного рівня – від робітників та інженерів до менеджерів, а вони в процесі праці реалізують свої знання, своє вміння, а значить, перетворюють їх у реальний людський капітал. Тому, напевно, доцільно розкривати людський капітал як потенцію, тобто можливість, і реальний людський капітал, який функціонує у процесі матеріального і нематеріального виробництва. Для України це має неабияке практичне значення. Одна справа чисельність людей, які отримали спеціальну освіту (професійно-технічну, середню спеціальну чи вищу), і інша справа, скільки з них реалізують надбані знання у виробництві. Адже, як уже зазначалося, значна частина висококваліфікованих спеціалістів під час затяжної кризи змушена зайнятися торгівлею і працювати не за освітою. Йдеться про декваліфікацію працівників, коли вони тривалий час не трудяться за спеціальністю. Водночас значна частина фахівців продовжує роботу за спеціальністю, але за кордоном. У зв’язку з таким відпливом людського капіталу виникає низка проблем і соціально-економічних наслідків, що потребують спеціального розгляду. Зрозуміло, що одне із складних і важливих завдань політики держави полягає в тому, щоб створити сприятливі умови для збільшення чисельності висококваліфікованих спеціалістів для роботи за фахом у своїй країні, найповнішої реалізації здобутих знань у власних і суспільних інтересах.

Разом із тим слід зазначити, що взаємозв’язок і взаємодія освіти та людського капіталу не такі прості й очевидні, як це іноді трактують в економічній літературі. Насамперед поряд із загальною, професійно-технічною і вищою освітою велику роль у розвитку людського капіталу відіграє система перепідготовки, підвищення кваліфікації кадрів. Однією частиною (інститути після дипломної освіти, інститути підвищення кваліфікації на базі вузів та ін.) ця система входить у сферу освіти, але значна частина інститутів підвищення кваліфікації працює в галузях народного господарства і допомагає розв’язувати їх проблеми. Нині, коли в дію все більше вступає система безперервної освіти, незрівнянно зростає значення системи підвищення кваліфікації.

Освіта дорожчає, адже, крім збільшення витрат на її забезпечення, зростає чисельність людей, які витрачають на навчання 15 і більше років. До того ж майже кожні п’ять років вони проходять курс підвищення кваліфікації. Тому підвищення ефективності освіти досягається не лише шляхом поліпшення якості навчально-наукового процесу, але й продовження тривалості активної діяльності людини. Отже, величина людського капіталу залежить і від середньої тривалості життя особистості, періоду її активного працездатного віку. Такі чинники, в свою чергу, обумовлені умовами життя: сумою доходів, забезпеченістю житлом, житлово-комунальним обслуговуванням, системою культурних послуг тощо. Життя людини великою мірою визначається також станом медичного обслуговування, доступністю ліків, системою лікування і відпочинку, фізичної культури та спорту тощо.

Співвідношення і взаємодію капіталовкладень в освіту та її ефективність не можна спрощувати, а тим більше трактувати прямолінійно. Виявляється, що закон спадної продуктивності капіталу, тобто спадної віддачі від інвестицій, однаково стосується інвестицій у людський капітал. Статистика розвинутих країн свідчить, що витрати на здобуття середньої освіти дають більш значний економічний ефект і окуплюються швидше, ніж витрати на одержання вищої освіти. Останні, в свою чергу, ефективніші, ніж витрати на перенавчання та підвищення кваліфікації, що здійснюються за місцем роботи. Наприклад, норма віддачі від інвестицій у середню освіту становить у розвинутих країнах в середньому 11 %, у менш розвинутих – 15-18 %. Відповідні показники для інвестицій у вищу освіту дорівнюють 9 і 13-16 %. При цьому в обох групах країн виявляється така закономірність: чим вищий рівень освіти, тим нижча його віддача. Так, для початкової освіти вона може досягати 50-100 %, для середньої – 15-20%.

Спадна продуктивність людського капіталу потребує розробки й ефективного використання гнучкої державної політики в галузі освіти та науки. Але при цьому безперечним є той факт, що досягнення загальної грамотності дає суспільству більший економічний ефект, ніж підготовка інтелектуалів за наявності неграмотної більшості населення. Нація, в якій усі уміють читати і писати, у довгостроковій перспективі випередить у технічному відношенні націю, де більшість населення неграмотне, хоча окремі особистості геніальні. Тому задоволення інтелектуальних потреб окремих осіб, потреб народного господарства у висококваліфікованих кадрах, забезпечення зростання інтелектуального потенціалу всієї країни – головний принцип розвитку освіти.

Якість людського капіталу залежить не лише від ступеня відповідності змісту навчання до науково-технологічного удосконалення виробництва, але і від їх взаємодії у часі. На сьогодні, коли НТП в Україні розвивається дуже повільно, коли процес оновлення основного капіталу відбувається мляво, система освіти (і професійно-технічної, і вищої) ще відображає в навчальному процесі нове у змінах науки, техніки і технології. Проте процеси НТП прискорюватимуться, темпи оновлення капіталу зростатимуть, і тому може утворитися невідповідність між темпами НТП і удосконаленням системи освіти, як основної, так і особливо постдипломної, тобто підвищення кваліфікації та перепідготовки кадрів. Тому систему безперервної освіти потрібно доповнювати заходами випереджального розвитку системи освіти загалом. Автори цієї ідеї правильно вважають, що “в умовах становлення інформаційного технологічного способу виробництва… освіта має передбачати потреби господарської практики, а не наслідувати їх”. Зрозуміло, що розробити і реалізувати план випереджального розвитку освіти може лише професорсько-викладацький склад передових вузів, котрі мають і високий науковий потенціал, і відповідну матеріально-технічну базу. їх можливості варто ефективно використовувати. Разом із тим, оскільки це загальнодержавна проблема, то вирішальну роль у випереджальному розвитку системи підготовки кадрів відіграє держава, її керівні органи. Саме вони, співпрацюючи із закладами освіти та науки, мають розробити загальнодержавну концепцію цього процесу, виробити науково обгрунтовані стандарти спрямованості та якості знань, послідовно використати такі напрацювання у практиці удосконалення освіти, всіх її складових. До того ж слід усвідомити, що це проблема комплексна, що виходить за межі освіти і потребує загальнодержавних заходів, наприклад, у галузі оплати праці, житлового будівництва, кредитування, істотного поліпшення матеріально-технічної бази шкіл, профтехучилищ, ВНЗ та ін.

Закономірністю цивілізаційного прогресу є зростання ролі людського капіталу в соціально-економічному розвитку.

У загальному вигляді розвиток, роль і значення людського капіталу в різних країнах світу подано в табл. 6.2.

Таблиця 6.2. Роль і значення людського капіталу у країнах світу

Джерело: Статистичний щорічник України. – 2002. – К.: Консультант, 2003. – С. 436.

Дані таблиці свідчать, що саме людський капітал відіграє вирішальну роль у розвитку цивілізації. Розвинуті країни, насамперед країни так званої Великої сімки та ЄС, де людський капітал становить 78 % їхнього національного багатства, зосереджують 59 % загального обсягу світового людського капіталу. Із них у США людський капітал дорівнює 77 % національного багатства і 26 % світового обсягу. Вражає й той факт, що країни, які не належать до цієї групи (Бразилія, Індонезія, Мексика і Пакистан), володіють значним людським капіталом, що становить від 74 до 80 % їхнього національного багатства, хоча частка кожної країни у світовому підсумку дорівнює 2 % і Пакистану – 1.

Успішний еволюційний розвиток дав змогу Китаю вийти на дуже високі світові позиції. Наприклад, частка людського капіталу в національному багатстві країни дорівнює вищим світовим стандартам – 77 % (як і в США). Проте на Китай припадає лише 7 % світового обсягу людського капіталу, і частка країни становить 26 % до рівня США.

На фоні розвинутих країн світу набагато біднішими є держави СНД, у тому числі й Росія. Частка людського капіталу в їх національному багатстві становить лише 50 %, але це лише 42 % від рівня США. У світовому підсумку цим країнам належить 11 %. Такі дані свідчать про нагальну потребу істотно змінити ставлення до нарощування людського капіталу в усіх країнах СНД, включаючи й Україну. Тут закладені величезні можливості прискорення економічного зростання, подолання того відставання, яке суперечить економічним, соціальним та

(1 votes, average: 5,00 out of 5)