Інноваційний менеджмент – Скрипко Т. О. – 4.3. Науково-технічне співробітництво

Основними організаційними формами інноваційної діяльності є технопарки, технополіси, інкубатори, асоціації, стратегічні альянси.

У табл. 4.1 наведені основні організаційні форми інноваційної діяльності.

Таблиця 4.1. Організаційні форми, які забезпечують розвиток інноваційної діяльності [58]

У Радянському Союзі на підставі науково-технічного та військового протистояння з країнами ІІАТО виникло понад півсотні середніх і малих організацій містечок, майже повністю пов’язаних з проведенням наукових досліджень і практичним освоєнням результатів. Академічні містечка розташовувалися здебільшого неподалік найбільших міст (Москва, Санкт-Петербург, Новосибірськ). Як інноваційні структури, адаптовані до умов ринку, вони почали формуватися у другій половині 90-х років і одержали назву “науко-град”. На сучасному етапі в Україні використовують назви та загальні підходи до створення західного формату.

Технопарк в науково-виробничим територіальним комплексом, до якого входять дослідні інститути, лабораторії, експериментальні заводи з передовою технологією, розташовані навколо університетів з розвиненою інфраструктурою: лабораторні, виробничі приміщення багатоцільового призначення, інформаційно-обчислювальні центри колективного користування, системи

Транспортних та інших комунікацій, магазини, житлово-побутові приміщення, сервісні та виставкові комплекси.

Термін “технопарк” походить від коренів двох слів: грец. техпо – майстерність, уміння, та “парк”. З одного боку, парк вживають тому, що розташовують його у лісових зонах або у разі проектування передбачають багато зелених насаджень, що додатково формує сприятливі умови для інноваційної діяльності. З іншого, “парк” можна розуміти у сенсі великої номенклатури засобів.

Основою створення технопарків є кілька принципів:

– координація діяльності та співпраця чотирьох основних лапок: науки, вищої школи, державного сектора виробництва, приватних компаній і регіональних міських органів управління;

– прискорення процесів передавання у виробництво науково-технічних знань, отриманих унаслідок фундаментальних та прикладних наукових досліджень;

– розвиток інноваційного підприємництва;

– залучення промислових та банківських фінансових ресурсів в інноваційну сферу;

– концентрація та використання ризикового капіталу [58].

З мстою розвитку технопаркових структур на цих територіях держава створює пільговий (преференційний) режим. Зокрема, новостворені об’єкти, що виникають у складі технопарку, звільняють від сплати реєстраційного податку. Також запроваджуються “податкові канікули”, тобто звільняють від сплати податку на прибуток у перші роки діяльності, а в наступні сплачують його за зменшеними ставками. Якщо організація скеровує кошти на розвиток технопарку (наприклад, оснащення навчальних закладів), зменшуються податки тощо.

Технопарки мають також переваги щодо ефективності інновацій, адже неподалік розташовані навчальний заклад, виробничі підприємства, адміністративні установи тощо, що сприяє скороченню ланцюга “наука – виробництво”. Важливими перевагами технопарку є інтеграція різних стадій інноваційної діяльності, виробництво отримує доступ до наукових консультантів та лабораторій, а студенти ВНЗ мають змогу стажуватися і проходити практику.

До складу технопарків входять суб’єкти, що падають, окрім науково-дослідних і виробничих, інформаційні, комунікаційні, маркетингові, консалтингові, фінансові, торговельні, побутові, розважальні послуги.

Діяльність технопарків фінансують за рахунок різних джерел: капіталу створених підприємств, їхнього прибутку, державних та регіональних субсидій, кредитів фінансових установ, платні студентів за навчання, коштів інвесторів тощо.

Для створення та широкого застосування конкурентоспроможних на світовому ринку нових технологій та наукової продукції, посилення впливу інноваційних чинників на структурну переорієнтацію економіки з 90-х років розробляється повна законодавчо-правова база: Президент України видав Розпорядження “Питання створення технопарків та інноваційних структур інших типів”, Кабінет Міністрів України ухвалив Постанову “Положення про порядок створення та функціонування технопарків та інноваційних структур інших типів”. Над реалізацією заходів працюють Державний комітет України з питань науки, техніки та промислової політики, Міністерство освіти і науки, Національна академія наук, місцеві органи виконавчої влади. Нині зареєстровано такі технопарки: “Напівпровідникові технології і матеріали, оптоелектроніка та сенсорна техніка”, “Інститут електрозварювання імені Є. О. Патона” (Київ), “Інститут монокристалів” (Харків), “Вуглемаш” (Донецьк), “Інститут технічної теплофізики” (Київ), “Київська політехніка” (Київ), “Інтелектуальні інформаційні технології” (Київ), “Укріпфотех” (Київ), “Агро-технопарк” (Київ), “Еко-Україна” (Донецьк), “Наукові і навчальні прилади” (Суми), “Текстиль*’ (Херсон), “Ресурси Донбасу” (Донецьк), “Український мікробіологічний центр синтезу та новітніх технологій” (УМ-БІЦЕІІТ) (Одеса), спеціальна економічна зона “Яворів” (Львівська область), “Машинобудівні технології” (Дніпропетровськ). Проте активно функціонують лише перші два технопарки. Кращі стартові можливості в отриманні конкурентних переваг у сегменті високих технологій країна має і галузі світлотехніки па базі над яскравих світло діодів, мікрохвильової електроніки, опто – та інфрачервоної електроніки, мікрофотоелектроніки.

Нині законодавча база щодо державної підтримки винахідництва не повністю розроблена. Періодично це питання розглядають у різних комітетах Верховної Ради, проте остаточні рішення відкладаються. На сьогодні існує і зарекомендувала себе система одержання грантів для проектів, щодо яких автор-винахідник надає вичерпну обгрунтовану інформацію про потенційну ефективність. Так, за умовами Національного наукового фонду невелика фірма або винахідник-одинак можуть одержати субсидію терміном до шести місяців у перерахунку до 35 тис. дол. для оцінки доцільності нової ідеї. Якщо результат позитивний, то додатково буде подана субсидія в розмірі 200 тис. дол. терміном до двох років. Рішення про видачу субсидії ухвалює експертна комісія Національного наукового фонду.

Наступна форма інноваційної інфраструктури – технополіси – міста передових (високих) технологій, наукових досліджень і проектно-конструкторських розробок у відповідних галузях виробництва. Структура технополісу схожа на технопарк, однак він становить цілісний науково-виробничий комплекс, створений на базі окремого міста, про що свідчить походження другого кореня терміну (грец. поліс – місто, держава).

Ідея створення технополісів як компактних науково-промислових міст виникла у СІІІЛ. Нині вони розташовані у високорозвинених країнах світу, але мають певні специфічні відмін пості (табл. 4.2).

Таблиця 4.2. Порівняльна характеристика стратегії розвитку інноваційної діяльності СІША та Японії

Технополіси можуть виникати як па базі новоутворених міст, так і наявних. Створення технополісів має формуючий вплив на розвиток цілих регіонів, адже технополіс – науковий центр регіонального характеру, і осередок міжнародного наукового співробітництва.

Організація технополісів сприяє підвищенню інноваційної активності, розвитку індустрії інтелектуальних продуктів, прискоренню комерціалізації новацій, структурній перебудові виробництва, створенню нових робочих місць, підвищенню професіоналізму кадрів, інноваційності економіки загалом. У західних країнах організовують мережі технополісів. Для цього визначають регіони, придатні для розвитку наукоємних виробництв, формують цілі їх розвитку. Вирішальна роль у визначенні місця розташування належить науково-дослідним інститутам, потужним навчальним закладам, які координують діяльність та готують висококваліфікованих фахівців.

Нині слабким місцем у розвитку вітчизняних технополісів є розробка законодавчої бази, що сприяла би створенню комерційних підприємств та інших служб, необхідних для розвитку технополісу, запровадження пільгової податкової системи.

Окрім технопарків і технополісів, у світовій практиці поширені й інші організаційні форми інноваційної інфраструктури. Основу формування наукових центрів, бізнес-інноваційних центрів, інкубаторів становить принцип спільного використання інтелектуальних, матеріальних і фінансових ресурсів.

Походження терміну бізнес-інкубатор можна пояснити тим, що основна мета їх створення – за початкування та “вирощування” нових інноваційних підприємств. Тривалість перебування новоствореної фірми в інкубаторі обмежується терміном до трьох років. Вважається, що цього періоду достатньо, щоби “дозріти” до самостійної діяльності.

Інкубатор – це складний багатофункціональний комплекс, що забезпечує сприятливі умови для ефективної діяльності новостворених малих інноваційних підприємств, які реалізують цікаві наукові ідеї. В інкубаторах надають різноманітні послуги: оренда приміщень, наукового і технологічного устаткування, консультації з економічних та юридичних питань, фінансові послуги, науково-технічна, екологічна, комерційна експертизи проектів і програм, інформаційне та рекламне забезпечення. Тобто відбувається своєрідний симбіоз малих фірм-новаторів із іншими суб’єктами па комерційних засадах.

Доходи інкубатора переважно складаються з прибутку від продажу товарів та послуг, орендних платежів, участі у прибутках, проте наявна організація і неприбуткових інкубаторів. Про високу ефективність інноваційних інкубаторів у світі свідчить їх різке збільшення протягом останніх років. Серед відомих американських компаній, що молодіють інкубаторами для створення дочірніх малих венчурних фірм, – “General Electric”, “IBM”. Материнська компанія фінансує до 80 % витрат, пов’язаних із становленням інноваційної фірми. Згодом вона стає власником і створює дослідно-експериментальні, конструкторські або виробничі підрозділи.

Значного розвитку за останні 10 років набула науково-консультативна діяльність. Вона має всеохоплюючий характер. Це – консультативні фірми з будь-яких проблем організації і управління, починаючи з довгострокового прогнозу, розробки інноваційних стратегій, організаційних структур, і завершуючи проблемами звільнення кадрів.

Консультативні (консалтингові) фірми як організаційна форма взаємодії науки і практики виникли в 1970-ті роки. Такі підприємства падають аналітичну інформацію юридичним або фізичним особам, проводять спеціалізовані дослідження на замовлення клієнтів згідно з умовами укладеного договору. Кількість таких фірм збільшується і їх види урізноманітнюються, відповідно до зростаючих потреб ринку, обгрунтованих тим, що необхідність вивчення спеціальної проблематики часто тимчасова і не економічно витрачати кошти на створення та утримання спеціальних підрозділів, придбання складного обладнання тощо.

Нині основними напрямами консультування є:

– стратегічний менеджмент;

– розробка та обгрунтування інноваційного розвитку;

– формування організаційних структур;

– маркетингові дослідження;

– інженерно-конструкторські роботи;

– нормативно-законодавча база господарської, зовнішньоекономічної діяльності;

– проведення експериментів, соціологічних досліджень, тестувань тощо;

– захист інтелектуальної власності, патентно-ліцензійна справа.

Отже, консультативно-пошукові послуги можуть бути різноманітними – від пошуку статистичної інформації до прикладних досліджень.

Неабияке значення в інноваційному менеджменті мають малі суб’єкти під узагальненою назвою венчурні (ризикові) фірми. Поняття “венчурні” з англ. venture – ризиковане, але перспективне підприємництво. Основна мста їхнього створення – технологічний прорив за допомогою базисних інновацій у стратегічно важливих галузях економіки – таких як електроніка, авіа – і автомобілебудування, фармакологія, медицина, охорона здоров’я, програмування тощо.

Венчурне підприємництво – це діяльність із підвищеним рівнем ризику порівняно з традиційними видами бізнесу, у процесі якої створюються і впроваджуються у виробництво нові товари, технології, послуги. До цієї діяльності долучаються як виробничі підприємства, так і фінансові установи, тобто, зазвичай, структура має дві складові: інноваційну науково-дослідну фірму і фонд венчурного фінансування.

Поширені дві категорії малих фірм: викуплені у власників (їх називають “buy-aut” – придбані ззовні), і засновані співробітниками наукоємних корпорацій, спрямованими па реалізацію нових ідей і розробок (“spin-off” – паростки). Найважливішою ознакою, за якою класифікують венчурні фірми, є вид спеціалізації (товарна, ресурсна, технологічна); ступінь охоплення стадій інноваційного циклу “наукові дослідження – впровадження”. Часто венчурні фірми створюють під патронатом лабораторій великих корпорацій, наукових, вищих навчальних закладів.

За оцінкою експертів, у СІНА частка базисних інновацій малих фірм становить близько третини. Натомість питомі фінансові витрати – більш, піж удвічі від великих компаній. Найважливіші причини – гнучкість, вузька спеціалізація (фірма може бути створена лише для реалізації однієї ідеї), широкі адаптаційні можливості, складні фінансові зобов’язання, висока конкуренція – змушують венчурні фірми максимально скорочувати терміни науково-дослідних розробок, інтенсивно впроваджувати новації у виробництво, чим впливають на динамічність науково-технічної думки, структурну перебудову економіки.

Фінансування венчурного підприємництва здійснюється згідно з принципом пайової участі інвестиційними фондами, які забезпечують фінансовими ресурсами бізнес і сприяють інноваційній діяльності.

Джерелами фондів венчурного фінансування є:

– капітал корпорацій;

– банківські кредити;

– пенсійні фонди;

– особисті заощадження громадян.

Венчурні фонди купують в інноваційної фірми контрольний пакет акцій чи частку в статутному капіталі, що забезпечує можливість виливати на її науково-дослідну, виробничу, збутову і фінансово-господарську діяльність. За умови високоефективної діяльності інноваційної фірми венчурний фонд отримує високий прибуток і гарантію повернення вкладеного капіталу. Нижчим рівнем рентабельності інноваційної фірми вважається десятикратне збільшення капіталу за п’ять років порівняно з початковою інвестицією. Повернення вкладених коштів венчурним інвесторам здійснюється в момент виходу цінних паперів фірми па відкритий ринок і залежить від частки участі в наданні коштів. Венчурні відділи у складі компаній іноді формуються внаслідок розпродажу корпораціями неефективних науково-дослідних підрозділів своїм же співробітникам за допомогою випуску псевдо акцій ризикового капіталу (які ще називають “фантомами”), що дійсні тільки в межах корпорації. У разі успіху на ринку такі внутрішні акції обмінюють на справжні. Отож, поряд із фондами венчурного фінансування, ризиковий відділ використовує особисті заощадження персоналу.

Незважаючи на перспективу отримання надвисоких прибутків, інноваційні наукоємні підприємства зіштовхуються з високим комерційним ризиком. За оцінками фахівців, лише приблизно 10 % інноваційних проектів є досить рентабельними. Венчурний фонд бере на себе цей ризик, страхуючи свого інноваційного партнера. Інноваційні фонди перетворюються на своєрідні інтелектуальні диверсифікати, тісно пов’язані з численними малими підприємствами, особливо па початкових етапах їхнього життєвого циклу.

Інноваційні фонди разом із підприємствами опрацьовують план проектних робіт, вирішують питання збуту, здійснюють підбір менеджерів вищої кваліфікації, патентний аналіз тощо. Фонди стали одними з провідних структурних ланок інкубаторів бізнесу. Отже, венчурний бізнес є продуктом зрощення науково-дослідного та фінансового капіталів.

У країнах, створених на теренах колишнього СРСР, наявні обмежені можливості розвитку венчурного бізнесу. В Україні, де стимулюючими чинниками е дефіцит фінансових ресурсів, економічна нестабільність, відсутність чіткої інноваційної політики держави, економічної зацікавленості господарських суб’єктів у нових розробках, інноваціях, конкуренції науково-технічної продукції на внутрішньому ринку [58], нині виникла актуальна проблема щодо впровадження в економічну практику венчурного капіталу, який тут ще не набув належного розвитку. Натомість, за даними Національної асоціації венчурних капіталістів США, 2006 р. було інвестовано 25,5 млрд дол. у 3416 договорів (2005 р. – 22,7 млрд дол. у 3100 договорів). Розподіл обсягів інвестицій за країнами та у розрізі галузей економіки представлено на рис. 4.7, 4.8.

Рис. 4.7. Обсяги інвестицій у країнах Європи та США*6

*6: {Економіст. – № 9. – 2007. – С. 77.}

Рис. 4.8. Обсяги інвестицій у сектори економіки у країнах Європи та США

Значно випереджають інші галузі інформаційні технології, зокрема, програмне забезпечення і біотехнології (табл. 4.3), оскільки саме вони сьогодні характеризуються високими темпами інноваційної активності, створення перспективних нововведень, і, відповідно, є найбільш перспективними для інвесторів. Досить активно фінансуються такі галузі як телекомунікації і виробництво медичного устаткування, спостерігаються збільшення фінансування розважального і відпочинкового бізнесів, проте в цьому випадку йдеться швидше про організаційні інновації.

Щодо венчурних інвестицій у Європі, то оскільки їх обсяги збільшилися, а кількість договорів знизилася, можна стверджувати про тенденції до фінансування більш масштабних проектів. У розрізі країн лідерство традиційно належить Німеччині і Франції, в яких з моменту становлення європейського сегмента венчурного капіталу він розвивається найактивніше.

Таблиця 4.3. Динаміка венчурних інвестицій за галузями у США, %

Український венчурний капітал сьогодні схильний реалізовувати середньо ризикові інвестиційні проекти з використанням операцій з фінансовими активами і нерухомістю, на відміну від багатьох країн світу, де кошти скеровуються здебільшого в інноваційну сферу і високотехнологічні галузі.

На початок 2007 р. зареєстровано 519 інвестиційних фондів, у тому числі за видами: венчурні фонди – 269 (79,6%), закриті не венчурні фонди – 47 (13,9%), інтервальні фонди – 17 (5,0%), відкриті фонди – 5 (1,5%). Кількісна перевага венчурних фондів виявляється також у відсотковому співвідношенні чистих активів.

Розвиток організованого фондового ринку – необхідна умова подальшого ефективного функціонування ринку спільного інвестування і, відповідно, його венчурного сегмента. Важлива роль у цьому процесі належить державі, що повинна створювати належні умови для розвитку венчурного капіталу в країні.

Причинами неактивної діяльності ризикових проектів є не прагнення уникати ризику, а слабка нормативно-законодавча база, нерозвиненість фондового ринку, інноваційно спрямованих пенсійних фондів.

На сьогодні в Україні немає нормативних актів, які би комплексно регулювали функціонування венчурного капіталу і процедури венчурного фінансування, сферу венчурної індустрії регулює закон України “Про Інститути спільного інвестування (пайові і корпоративні інвестиційні фонди)”, ухвалений 2001 р. Одним із типів інститутів спільного інвестування (ПСІ) у законі визначені венчурні фонди. Незважаючи на позитивний результат завдяки ухваленню цього закону, треба вказати й на наявні в ньому недоліки: у списку основних термінів не конкретизовані поняття, що належать безпосередньо до сфери венчурного бізнесу (венчурний капітал, венчурне фінансування тощо), венчурний бізнес фактично полягає в діяльності венчурних фондів, які насправді є лише одними з учасників венчурної діяльності (поряд з розробниками проектів та інвесторами). У Законі не розглянуте питання створення позитивного фіскального і правового середовища для венчурної діяльності, зниження ступеня ризику і стимулювання роботи венчурних фондів, податкових пільг, відступні механізми венчурного фінансування малих інноваційно-технологічних фірм на початкових стадіях.

Корпоративний характер міжнародного бізнесу та динаміка кон’юнктури, численні підприємницькі завдання зумовлюють диверсифікацію організаційних форм господарської діяльності великих компаній, які можуть зосередити діяльність як у межах певної галузі, так і мати міжгалузевий характер.

Інтернаціональна науково-технічна кооперація виявляється у формі науково-технічних стратегічних альянсів – стабільних об’єднань підприємств різних країн між собою і з науковими установами, на основі угоди про спільне вирішення науково-технічних проблем. У транснаціональні стратегічні альянси (ТСА) часто об’єднуються транснаціональні корпорації (ТНК). ТСЛ – особлива організаційна форма міжфірмових, міжкорпораційних зв’язків двох або більше компаній, у рамках якої здійснюється довгострокова координація економічної діяльності учасників з мстою реалізації масштабних виробничих проектів, максимізації результатів технологічної кооперації, скорочення тривалості інноваційних процесів, зниження вартості та ризикованості виробництва, поліпшення умов доступу до певних ринків. З погляду інноваційного менеджменту, мотивами участі в альянсі є зростання вартості досліджень у високотехнологічних галузях, підвищення рівня ризику у сфері нового бізнесу, інтенсифікація технологічних процесів, можливість оперативно використовувати науково-технічні досягнення партнерів з відносно меншими витратами, одержання оперативної інформації щодо винаходів, новацій, залучення до співпраці партнерів та науковців.

У рамках ТСА здійснюється різновекторна координація – не лише горизонтальна чи вертикальна, а навіть діагональна (між різногалузевими структурами), що додає оперативності у вирішенні завдань розвитку виробництва, забезпечує більшу управлінську гнучкість і технологічну мобільність. Управління та координація дій їхніх членів здійснюється одним із провідних членів альянсу або спеціально створеним комітетом. Досить поширеною є ситуація, коли самостійність формально збережена учасниками, а діяльність знаходиться під контролем домінуючих у них фінансових угруповань. Отож, ТСА – це нова форма концентрації капіталу, централізації управління виробництвом, науково-технічною сферою, а також перерозподільчо-регулюючого механізму.

Найпоширенішими видами стратегічних альянсів є концерни, консорціуми, холдинги, фінансово-промислові групи та спільні підприємства. Однак інноваційне спрямування також мають і транснаціональні корпорації (ТНК).

Консорціум (лат. consortium – співучасть, спільність) – об’єднання підприємств різних профілю та розміру, різних форм власності зі збереженням повної господарської самостійності для досягнення певних бізнес-цілей. З огляду па це, організаційно-правова форма більшості консорціумів – спільне підприємство. Учасники консорціуму на рік обирають раду директорів, яка керує лише у тій частині діяльності, яка відповідає цілям консорціуму, після досягнення яких консорціум може бути ліквідований. Рада складається з представників компаній-засновників, вона затверджує річний бюджет, розробляє тематику досліджень і формує довгострокові плани.

Поточне керівництво здійснює президент, який очолює орган управління, що працює над питаннями фінансування, координації діяльності. При раді директорів може функціонувати консультативна технічна рада для розробки рекомендацій президенту щодо визначення тематики досліджень, яка також виявляє нагальні проблеми. Організаційна структура консорціуму, спрямованого на науково-пошукову діяльність, може бути різною (рис. 4.9).

Холдинг (англ. holding – тримати, затримувати) є типом акціонерного товариства, що створюється для володіння контрольним пакетом акцій інших підприємств з мстою контролю та управління їхньою діяльністю. Більшість корпорацій та інших об’єднань у розвинутих країнах мають холдингову форму організації. При цьому очолює чисельні підприємства, банки, що мають юридичну самостійність, головна фірма, яка володіє їхніми контрольними пакетами, що надає всій структурі характеру цілісності і керованості. Виділяють два види холдингів: чистий холдинг (фінансовий), який створюється, насамперед, з метою фінансового контролю й управління, та змішаний холдинг, що здійснює також підприємницьку діяльність (промисловість, торгівля, транспорт, кредитно-фінансова діяльність).

Фінансові холдинги відрізняються від інших фінансових інститутів, таких як банки та інвестиційні компанії, оскільки окрім кредитно-фінансової діяльності, можуть здійснювати прямі інвестиції у не фінансові об’єкти (виробничі, торговельні, будівельні тощо).

Рис. 4.9. Організаційна структура консорціуму, спрямованого на науково-пошукову діяльність

Створювані нині в Україні державні холдинги є етапом передачі функції управління державною власністю недержавним структурам. Холдингова система є гнучкою і адаптивною, що дозволяє головній компанії ефективно управляти всією інтегрованою структурою, а дочірні підприємства можуть зосередитися на оперативній діяльності та перетворитися в центри прибутку. Це дозволяє створити умови для постійного розрахунку витрат і безперервного аналізу економічних результатів окремих організаційних одиниць. При цьому господарський ризик розподіляється на певну кількість дочірніх підприємств, які з моменту реєстрації вестимуть самостійну комерційну діяльність. Ліквідація чи банкрутство одного з дочірніх підприємств не вплине вагомо па фінансове становище інших.

Система материнського і дочірніх підприємств отримала широке розповсюдження тому, що найкраще відповідає стилю і структурі керівництва великими об’єднаннями підприємств, часто диверсифікованими, коли намагаються уникнути недоліків централізації чи повної децентралізації, падаючи перевагу проміжному варіанту. При цьому виділяють основні функції управління і щодо кожної ухвалюють рішення про доцільність централізації/ децентралізації (рис. 4.10).

ТИК є домінуючою формою функціонування міжнародного капіталу і становить мережу взаємопов’язаних підприємств, які походять з однієї країни і мають підрозділи та філії в інших країнах. На відміну від національної компанії, ТНК переносить за кордон не сам товар, а процес інвестування, поєднуючи його із закордонною робочою силою в рамках міжнародного виробництва. Тому основними економічними критеріями, за якими визначається належність компанії до ТНК, с число іноземних держав, в яких діють підрозділи та/або філії компанії; відсоток грошової маси, що виплачується за кордоном; відсоток іноземних капіталовкладень; чисельність зайнятих за кордоном працівників; відсоток прибутку, який компанія отримує з інших країн; відсоткове співвідношення продукції та прибутку в країнах базування і за кордоном; загальний рівень продажу за кордоном.

Рис. 4.10. Основні функції управління і щодо кожної ухвалюють рішення про доцільність централізації/ децентралізації

Отже, у світовій практиці наявні різноманітні форми взаємодії університетської науки з виробництвом, консорціуми для здійснення довготривалих цільових досліджень; наукові і високотехнологічні агломерації (технополіси), які максимально зближують науково-дослідну і матеріальну бази. Такі організаційні форми забезпечують авторам розробок їхні законні права па володіння патентами, а причетні компанії у разі доведення результатів розробки певної теми до патентування отримують переважне право на купівлю ліцензії па пільгових умовах. Об’єднання підприємств, організацій, науково-дослідних установ відповідає концепції синергізму (грец. зупеоз – той, що діє разом), джерелом якого можуть бути: спільне використання виробничих потужностей, науково-дослідних і конструкторських розробок, застосування спільного досвіду управління тощо.

(1 votes, average: 5,00 out of 5)