Інформаційна політика України – Губерський Л. В. – ЗАГАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ІНФОРМАЦІЙНОЇ БЕЗПЕКИ

Роль і місце ЗМІ у забезпеченні національної інформаційної політики визначаються насамперед їхнім впливом на суспільно-політичну ситуацію та її прогресивний розвиток. ЗМІ недарма називають “четвертою владою”, бо це дійсно та важлива соціальна інституція, яка формує політичні та інші соціальні комунікації і без якої важко собі уявити як прямі, так і зворотні зв’язки між владою і суспільством.

Це яскраво засвідчили події, пов’язані з боротьбою за завоювання українською політичною опозицією медіа-ресурсу під час президентської кампанії осені 2004 р. Нині ж важливо не повернутися до старої практики “ручного управління” мас-медіа за допомогою прихованої цензури (“темників” тощо). Конче потрібно, щоб шляхи влади й вільної преси не розійшлися, як це вже траплялося в історії нашої країни.

Аналіз ситуації в інформаційному просторі України свідчить про наявні проблеми в галузі захисту національної інформаційної безпеки. Особливо це стосується асиметрії інформаційних потоків: ідеться про потужний інформаційний вплив країн-сусідів на вітчизняну аудиторію і відсутність адекватних інформаційних потоків з України на закордонні спільноти.

В Україні близько 60 % ефірного часу телерадіотрансляцій заповнено продуктом неукраїнського походження; кабельними мережами розповсюджуються програми багатьох іноземних телекомпаній, зокрема в ефірі Західного регіону України (на кордоні встановлено шість іноземних потужних теле – і радіопередавачів) активно присутні польські, угорські, румунські телерадіокомпанії.

У Закарпатті вільно поширюють свої інформаційні продукти, фактично поза конкуренцією, 83 радіостанції трьох сусідніх країн – Словаччини, Польщі та Угорщини. Можливість приймання державних українських телерадіопрограм на території Російської Федерації значно менша, ніж російських програм на Сході України, бо ми не маємо адекватної технічної бази для передавання таких програм у РФ. Присутність “Голоса России” та радіокомпанії “Содружество”, що транслюються концерном РРТ, в інформаційному просторі України як за обсягами мовлення, так і за потужністю мережі у декілька разів перевищує програми українського державного радіомовлення.

Проблему для гарантування інформаційної безпеки України становили ліквідація у 90-х роках Биківнянського радіо-передавального центру, передавачі якого працювали на Західну Європу, південний захід Африки, захід і центр Росії із середньодобовим обсягом робіт 69 год., та. плановане закриття Броварського радіоцентру, окремі передавачі якого транслювали програми Національної радіокомпанії України. Зупинено роботу передавача Львівського РТПЦ, що працював на південний схід Африки й Австралію з обсягом мовлення 2 год. на добу, потужністю 1000 кВт, а також охоплював США, Велику Британію, Францію з обсягом мовлення 5 год. на добу та схід і південь Південної Америки – 6 год. на добу. Не працювали передавачі Миколаївського РЦ, які здійснювали трансляцію на схід Канади та США обсягом мовлення 24 год. на добу, потужністю 1000 кВт.

На сьогодні стало очевидним, що для розширення аудиторії Національного супутникового каналу ДТРК “Всесвітня служба “Українське телебачення і радіомовлення”” потрібно якнайшвидше розбудувати його апаратно-студійний комплекс, що охоплює:

^ оснащення служби сучасною цифровою апаратурою для виробництва телерадіопрограм і створення на її базі з апаратно-студійних комплексів служби для титрування програм і супроводу передач англійською, російською та іспанською мовами;

^ організацію супутникових каналів теле – і радіоіномовлення для трансляції українських програм на Європу, країни СНД та Америку (щорічно);

^ створення трьох ефірних апаратних для програм англійською, російською та іспанською мовами (у зв’язку з різницею в часі 8-10 год.).

Значущим аспектом інформаційної безпеки є безпека інформаційного обміну в спеціальних системах зв’язку та загального користування. Нині в Україні спеціальні телекомунікаційні системи створені й діють у всіх “силових” міністерствах і відомствах. Серед них міністерства оборони, внутрішніх справ, з надзвичайних ситуацій [27; 28; 39; 41; 43; 47; 55; 96].

Конституцією України (ч. 1, ст.17) завдання гарантування інформаційної безпеки визначено як одну з найважливіших функцій держави і справою всього українського народу, що зумовлено особливим її місцем у системо-комплексі національної безпеки, оскільки:

– національні інтереси, загрози їм та убезпечення від цих загроз на всіх напрямах реалізуються саме через своєчасне оперативне інформування та інформаційну сферу в цілому;

– інформація та інформаційні системи й права на них – основні об’єкти безпеки в усіх її формах та виявах;

– завдання національної безпеки вирішуються з використанням різноманітних класів інформаційних ресурсів та інформаційних підходів як основного науково-практичного методу;

– питання національної безпеки тісно пов’язані з питаннями безпеки міжнародної, які набувають нині яскраво вираженого інформаційного характеру.

Проблемою залишається забезпечення належних темпів розвитку національних інформаційних ресурсів і відповідної інфраструктури. Остаточно не розв’язано в Україні також проблему впровадження сучасних інформаційно-аналітичних технологій державного управління, що негативно позначилося на взаємодії гілок влади, формуванні цілісної вертикалі ефективної виконавчої влади, дієвості політичних та економічних реформ, становленні громадянського суспільства та інших сферах суспільного життя.

Нові завдання постають і в умовах реформування економіки України за участю іноземного капіталу й інтенсивного міжнародного співробітництва, вільного пересування іноземців, доступу багатьох об’єктів для іноземних інспекцій, що вимагає коригування і пере-формулювання проблем відкритості й закритості інформації, перегляду підходів до інформації, що містить державну таємницю, та іншої інформації з обмеженим доступом.

Зберігається суперечність між необхідністю підтримання інформаційної безпеки як кожної особистості зокрема, так і суспільства в цілому й об’єктивною потребою обмеження у надзвичайних ситуаціях свободи слова, що актуалізує дослідження реального стану і можливостей припустимого балансу між інформаційною відкритістю та закритістю в законодавчо-нормативних актах і в системі управління. Власне, це предмет інформаційної безпеки у широкому розумінні цього поняття.

Інформаційна безпека – завжди балансування між інформаційною відкритістю та закритістю, між прагненнями максимально розширити доступ громадян до невтаємниченої публічної інформації (державної, комерційної, наукової, освітньої, персональної тощо) й максимально захистити інформацію корпоративного і приватного змісту.

Право на отримання й поширення інформації (статті 9, і0 Закону України “Про інформацію”) де-юре суперечить праву на захист інформації від небажаної особи, організації, установи і т. п. Дану колізію намагається розв’язати ст. 47 згаданого закону, яка передбачає відповідальність, що її несуть особи, які поширюють несанкціоновану інформацію.

Витримувати баланс інтересів у “глобальному суспільстві ризиків” стає дедалі важче. Адже право на життя важливіше від права на інформацію. Отже, обмеження діяльності мас-медіа можуть бути виправдані надзвичайними обставинами. Проте моніторинг засобів масової комунікації державою за умов анти-терористичної війни може призвести (і насправді призводить) до наступу на основні громадянські свободи включно з правом на інформацію, на висловлення думок, на таємницю приватного життя тощо. Тому особливо важливо законодавчо окреслити припустимі межі інформаційного моніторингу за умов анти-терору й наступу на міжнародну та внутрішню організовану злочинність [27; 55; 90; 96].

Україна прагне до продуктивного міжнародного співробітництва в інформаційній сфері, враховуючи досвід найрозвинутіших країн (США, Канади, Японії, Німеччини, Франції, Англії). Йдеться про підтримання динамічної конкуренції, забезпечення відкритого доступу до інформаційно-телекомунікаційних систем та універсального доступу до інформаційних продуктів і послуг.

Для країн, що розвиваються, в тому числі і для України, вагомим чинником економічного зростання в інформаційній галузі стає їхня присутність на ринку офшорного програмування (на якому Індія, наприклад, заробляє біля 4 млрд. доларів річно).

Мас-медіа зі своїми впливами на масову ментальність та архетип и масового несвідомого – грізна зброя, яку можна повернути або на користь силам правопорядку й антитерористичним операціям, або на користь терористам. Ідеться про ситуації, коли тероризм і мас-медіа утворюють той небезпечний симбіоз, який кидає виклик глобальній, євро-регіональній та національній безпеці, а отже, вимагає негайного реагування у плані нейтралізації та знешкодження.

Бурхливий розвиток інформаційної сфери супроводжується появою принципово нових загроз інтересам особистості, суспільства, держави, її національній безпеці. На тлі “пост-вересневої” антитерористичної кампанії наочно виявилася визначальна роль чинників управління та впливу на масову свідомість, заснованих на сучасних інформаційних технологіях. Проте поява нових можливостей автоматично зумовлює виникнення нових уразливих місць.

Визнавши той факт, що певна опозиційність засобів масової інформації щодо чинної влади є явищем цілковито нормальним і притаманним усім демократичним країнам, слід також визнати, що конструктивно опонувати владним структурам засоби масової інформації можуть лише за умови економічної самодостатності. Лише у цьому разі можна всерйоз говорити про їхню відносну автономію. Нині ж ЗМІ в Україні переважно узалежнені не від споживачів інформації, а від певних фінансово-промислових груп, які іноді зловживають свободою слова, використовують її для ведення інформаційних війн проти конкурентів, “зливання компромату” тощо.

У певних випадках ідеться навіть про медіа-інформаційний тероризм як особливий різновид психологічного терору, який відносять до “інфраструктурного”. Йдеться, своєю чергою, про зловживання інформаційними системами, мережами та їхніми компонентами для терористичних дій та проведення інших подібних акцій.

Такий різновид тероризму характеризується як множина інформаційних війн та спеціальних операцій, пов’язаних із національними або транснаціональними кримінальними структурами й спецслужбами іноземних держав. Доступність інформаційних технологій значно підвищує його ризики, бо чим інформатизованішим є суспільство, тим піддатливіше воно з технологічного погляду до впливів масово-психологічного терору.

Такий тероризм полягає також у спробах організації спеціальних медіа-кампаній, покликаних зруйнувати знаково-символьну інфраструктуру суспільства, створити атмосферу громадянського хаосу, клімату взаємної недовіри, зумовити поширення ксено-фобних настроїв і підозріле настановлення щодо “чужинців”, якими можуть виявитися представники будь-яких меншин і навіть “більший”. Не випадково англомовну абревіатуру WMD (“weapons of mass destruction” – “зброя масового ураження”) після 11 вересня 2001 p. на Заході дедалі частіше розшифровують за співзвуччям як “weapons of mass disruption” (“зброя масової де-консолідації”).

Загалом, орієнтуючись на низькопробні смаки, електронні мас-медіа (й зокрема телебачення) зазвичай схильні не лише до всілякої “полунички”, а й до демонстрації сцен насильства й терору з метою збільшення чисельності аудиторії, бо відповідно збільшуються доходи від реклами.

Тед Коппел із американської телекомпанії ABC свого часу слушно зауважив: “Мас-медіа – особливо телебачення – й терористи, вступаючи у відносини спеціальної залежності, потребують одні одних, між ними виникають відносини симбіозу. Без телебачення терорист уподібнився б до філософа, закинутого у лісові нетрі, до голосу якого ніхто не дослухається й докази якого ніким не почуті. Але й телебачення без показу актів терору… втратило б значною мірою інтерес аудиторії” .

Створюється хибне коло – демонструючи сцени ігрового або реального терору, мас-медіа продукують “терористичну свідомість” з усіма наслідками так званого секондного тероризму.

Для психологічного терору використовують не лише друковані ЗМІ та мережі ефірних і кабельних мас-медіа, а й Інтернет, електронну пошту, різноманітні електронні іграшки, компакт-диски, аудіокасети тощо.

Особливим різновидом медіа-тероризму є “нахабна” пропаганда (хоча слово “пропаганда ” у вітчизняній літературі зазвичай уживається в позитивному сенсі). Водночас важко заперечувати, що пропаганда часто зводиться до “шахрайських” впливів на масову свідомість для формування фальшивих цінностей. З початком інформаційної революції можливості терористичної пропаганди й маніпулювання масовою свідомістю значно посилилися. З’явилися навіть поняття “суспільство спектаклю” (Гай Дебор), “симулякри” (Жак Бодріяр).

Для України, де інформаційна діяльність поки що не отримала належного розвитку, головні загрози у сфері медіа-інформаційного тероризму є не стільки внутрішніми, скільки зовнішніми, їх переважно створюють міжнародні терористичні та інші злочинні угруповання й організації, які користаються з нерозвиненості й слабкості відповідних правоохоронних державних структур. Організовують і спеціальні деструктивні медіа-кампанії та спецоперації, спрямовані на поширення дезінформації та дифамації, насаджування духу ненависті й нетерпимості щодо певних суспільних груп (етнічних, класових, конфесійних та ін.). Ідеться також про відверту медіа-пропаганду діяльності груп терору та політичних або релігійних екстремістів, яких видають за “захисників свободи й порядку”, “справжніх патріотів”, “невинних правдолюбців і шукачів істини” тощо. Так, у Японії свого часу велася пропаганда діяльності деструктивного культу “Аум сінрікьо”. В Україні так само безкарно пропагувалося “Велике Біле Братство”.

Мас-медіа використовуються передусім для психологічної обробки масової свідомості з метою ліквідації “імунних бар’єрів” самозбереження і самозахисту, нехтування елементарними правилами особистої та громадської безпеки, насаджування відчуття приреченості тощо. Для цього застосовують прийоми зняття природжених табу, естетизують психопатичну поведінку й різноманітні збочення включно з убивствами та фізичним і психологічним насильством, героїзують криміналітет, і навпаки – дегероїзують працівників спецслужб, правоохоронних органів, ветеранів війн і праці та ін. В цьому розумінні медіа-тероризм зазвичай передує актам “матеріального” тероризму.

На особливу увагу заслуговує проблема “aнтитepopиcтичнoгo,, іміджу України в західній пресі, оскільки впродовж останніх років він формувався як імідж держави, що продає зброю “проблемним” країнам, які підтримують тероризм, тощо.

Особливістю інформаційних впливів, включно з актами медіа-інформаційного тероризму, є їхня непрозорість або напівпрозорість. Вони можуть бути зазвичай виявлені лише в результаті спеціальної експертизи.

Глобальні інформаційно-телекомунікаційні системи вразливі для атак комп’ютерних вірусів (сумарні збитки лише від атак вірусу Love Letter становили у 1999 р. 12 млрд. доларів США), інших видів комп’ютерної злочинності.

У новому Кримінальному кодексі України, що набув чинності з 1 вересня 2001 p., передбачена відповідальність за комп’ютерні злочини. Зокрема, у розділі XVI “Злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем і комп’ютерних мереж” передбачені такі статті: ст. 361. “Незаконне втручання в роботу електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж”; ст. 362. “Використання, привласнення, вимагання комп’ютерної інформації або заволодіння нею шляхом шахрайства чи зловживання службовим становищем”; ст. 363. “Порушення правил експлуатації автоматизованих електронно-обчислювальних систем”.

Водночас існують певні питання щодо практичного використання XVI розділу Кримінального кодексу у правоохоронній діяльності. Адже особливістю комп’ютерних злочинів, які вчиняються через Інтернет, є відсутність кордонів, що ускладнює розслідування і затримку правопорушників. Розуміючи значення тісного міжнародного співробітництва та уніфікації відповідного законодавства, Україна 23 листопада 2001 р. підписала разом із тридцятьма іншими країнами Європейську Конвенцію про кібер-злочини. А 6 грудня 2001 р. Президент України підписав Указ № 1193/2001, який передбачає внесення змін у законодавство, що регулює питання боротьби з кіберз-лочинами [28; 39; 41; 54; 55; 68; 91; 96].

З метою організації протидії “комп’ютерному тероризмові”, в тому числі поширенню через глобальні та національні мережі зв’язку ідеології тероризму, пропаганди насильства, війни і геноциду Постановою Кабінету Міністрів України від 14 грудня 2001 р. було розроблено з урахуванням рекомендацій Парламентської Асамблеї Ради Європи заходи щодо боротьби з міжнародним тероризмом. Вони передбачали проекти законів України: “Про моніторинг телекомунікацій”, “Про захист інформації в мережах передачі даних”, “Про регулювання українського сегмента мережі Інтернет’.

Однак спроби силових структур (зокрема Служби безпеки України) напрацювати проекти відповідного законодавства та провести ці законопроекти у Верховній Раді наштовхнулися на опір тих народних депутатів, які вбачали у цьому законодавстві замах на невід’ємні свободи і права людини, хоча радше керувалися інтересами лобіювання партикулярних інтересів [39].

Що ж до хакерства і комп’ютерного “піратства” – це ті проблеми, від невирішеності яких насамперед страждають український внутрішній ринок і виробники вітчизняного “софтвера” (програмного забезпечення). На українському внутрішньому ринку до 2003 р. були майже відсутні вітчизняні програмні продукти легального виробництва, тобто цей ринок був майже на 90 відсотків піратським.

І як наслідок – зникала мотивація до підприємництва в цій сфері, стрімко падала кількість професійних програмістів, ця професія втрачала престижність, а виробники комп’ютерних програм “опускалися” нижче корпоративного рівня, працюючи на рівні напівкустарному. Це було серйозним викликом національній інформаційній безпеці і перспективам входження України до глобального інформаційного суспільства. Проте впродовж останніх двох-трьох років уживаються рішучі заходи законотворчого й правоохоронного змісту протидії “піратству”, до яких залучена й громадськість.

Так, створена у 2003 р. Асоціація українських виробників програмного забезпечення позитивно вплинула на розв’язання проблеми комп’ютерного “піратства” через професійну підтримку зусиль влади. Асоціація ухвалила своєрідний Кодекс честі, відповідно до якого її учасники зобов’язалися:

* не купувати і не використовувати неліцензійні програмні продукти;

* не виготовляти й не поширювати неліцензійні копії програмних продуктів;

* не продавати комп’ютерів з нелегальним програмним забезпеченням;

* використовувати таке забезпечення тільки відповідно до норм ліцензійної угоди.

Іноді правоохоронні дії натрапляють на “ідеологічний” опір псевдо-патріотичного гатунку, коли наступ на “піратів” практично прирівнюється до наступу на національного виробника й на перспективи розвитку в Україні інформаційного суспільства. Але боротьба з “піратством” саме й потрібна для підйому національного виробництва програмного забезпечення та інтелектуальної продукції в цілому.

Після тривалих і напружених дискусій Верховна Рада України прийняла 16 січня 2003 р. Цивільний кодекс України, який урегулював у цілому основоположні відносини у сфері інтелектуальної власності (більшість норм Цивільного кодексу України стосовно інтелектуальної власності міститься в книзі четвертій “Право інтелектуальної власності).

Кодекс залишив право визначати детальні положення охорони інтелектуальної власності іншим законам і нормативно-правовим актам. Такий структурний розподіл змісту цивільного законодавства на захист інтелектуальної власності дав змогу гармонійно поєднати стабільність і динаміку, погодити усталеність інформаційно-інтелектуального законодавства з його прогресивним розвитком.

Ще однією проблемою інформаційної політики та інформаційної безпеки є уповільнений і незбалансований розвиток інфраструктури інформаційної сфери України, яка значно відстає від сучасних вимог “цифровізації” (“дижиталізації”). Це істотно гальмує інноваційне економічне зростання й спонукає певну частину українських виробників та споживачів інформаційного продукту послуговуватися вторинним (“секондним”) або “піратським” комп’ютерним, програмним та іншим забезпеченням.

Кризовим є стан (фізична зношеність і моральна застарілість) інфраструктури вітчизняного телерадіомовлення – зокрема, діючих мереж і технічних засобів, які практично не оновлювалися від 80-х років минулого століття. Назріла необхідність капіталомісткого впровадження цифрового обладнання радіомовлення і телебачення замість аналогового.

Понад 70 % телерадіомовного обладнання, близько 35% радіорелейних ліній повністю відпрацювали свій ресурс, частина перебуває в аварійному стані, 60 % обладнання фізично та морально застаріло і є надзвичайно енергомістким. За розрахунками фахівців, лише першочергові фінансові потреби на модернізацію мереж становлять понад 50 млн. доларів США.

Водночас темпи розвитку галузей зв’язку й телекомунікацій (до 70 % річних) в Україні не надто відстають від європейських і навіть перевищують можливості та об’єктивні потреби національної економіки.

Зокрема, щільність лінійної (стаціонарної) телефонізації в Україні, хоча й нижча за середньоєвропейські показники, цілком відповідає нинішньому рівню розвитку економіки, що характеризується нижчим обсягом ВВП на душу населення (до 4000 доларів на душу населення з урахуванням тіньового сектора економіки). Разом з тим в Україні стрімкими темпами розвивається мобільний зв’язок (сьома позиція у світі у 2002 р.), що загалом характерно для країн, які розвиваються.

Низька платоспроможність населення обмежує внутрішні інвестиції, зумовлюючи нерівномірність і низькі темпи розвитку телекомунікацій. За умов швидкого зростання орієнтованих на незначну за чисельністю групу заможних та середнього достатку громадян (до 15-20% від загалу населення) мобільного, міжнародного та міжміського зв’язку у найбільших містах-мільйонниках (включно зі столицею м. Києвом) відстають інші види телекомунікацій. Особливо – місцевий сільський зв’язок, система трансляції телевізійного та радіосигналу тощо.

Незадовільними є темпи впровадження національної системи супутникового зв’язку. Хоча процес було “запущено” ще у 1996 р;, розгорнуто лише першу чергу цієї системи (українське супутникове телемовлення працює на аудиторію у 68 країнах світу).

За оцінками експертів, за збереження сучасних темпів розвитку галузі зв’язку та телекомунікацій Україна досягне сучасного рівня європейських країн десь через 20-30 років. А це вельми переконливий аргумент на користь істотного пришвидшення розвитку цієї галузі [45; 47; 98].

Одні з потужних загроз телекомунікація м – втрата Україною шансу своєчасно конвертувати військову електронну промисловість, зокрема у сфері створення сучасної цифрової телекомунікаційної апаратури, та недостатня база науково-дослідницької підтримки інформаційної галузі.

Якщо у розвинутих країнах на науку в царині телекомунікацій асигнується до 2-2,5 % від загальних доходів галузі, то в Україні – менше 0,5 %.

Зазначене засвідчує нагальну необхідність покращання інвестиційного клімату інфраструктури інформаційної сфери України – галузі телекомунікацій. За оцінками експертів, для отримання 1% загального економічного зростання потрібно забезпечити до 3% зростання в галузі телекомунікацій, що мовою практичної політики означає необхідність у найближчі роки (до 2010 р.) вкласти в індустрію телекомунікацій до 5 млрд. доларів.

Важливий напрям інформаційної безпеки – забезпечення технічного захисту інформації в міністерствах і відомствах, та насамперед в інформаційно-телекомунікаційних системах.

Потребує нормативного визначення порядок використання всесвітньої інформаційної мережі Інтернет органами державної влади, який би враховував вимоги щодо захисту інформації.

Проблемою залишається недостатня кадрова забезпеченість системи захисту інформації. Зокрема, потребує удосконалення та оптимізації система підготовки фахівців за спеціальністю “інформаційна безпека”.

Через слабку інтегрованість України у світовий медіа-інформаційний простір, недостатню її медійну активність і конкурентоспроможність уявлення світу про нашу державу переважно формують не вітчизняні ЗМІ, а засоби та інформаційні агентства інших країн, передусім російські.

При цьому було б наївним робити закид іноземним “ньюс-мейкерам” у тому, що вони виходять зазвичай зі своїх власних політичних, економічних та військових інтересів. Хоча українських громадян не може не турбувати той факт, що через тенденційний добір новин образ України як суспільства і держави є вельми деформованим, що негативно впливає на міжнародний авторитет держави, на захист національних інтересів, уповільнює приплив до України іноземних інвестицій (на порядок нижчий, аніж до сусідньої Польщі) тощо.

Разом із вигодами, які несуть електронні інформаційні мережі й зокрема Інтернет, розвиваються небезпечні тенденції поширення недостовірної, а іноді й відверто тенденційної, викривленої інформації про Україну. Тим більше, що суб’єкти Інтернет (включно з інтернет-виданнями) в Україні функціонують поза правовим полем.

Унаслідок низької конкурентоспроможності вітчизняних виробників інформаційного продукту та недосконалості законодавства зростають масштаби іноземної присутності в інформаційному просторі України. Близько 80% ефірного часу телерадіол-трансляцій заповнено неукраїнськими передачами. Найпотужніші за обсягами мовлення телевізійні й радіомовні (особливо на FМ-частотах) компанії через недостатню якість власного медійного продукту поступово втрачають позиції в інформаційному просторі України (переважно на користь російських компаній). Недостатнім є художньо-естетичний, творчий та інтелектуальний рівень телерадіопередач.

Недостатнє фінансування створює реальні загрози суцільності державної мережі трансляції телерадіол-сигналу (впродовж декількох останніх років рівень сплати за поширення продукції державних компаній не перевищував 40 % від належного).

Лише одиниці з тих телерадіокомпаній, які отримали ліцензії, виконують свої програмні зобов’язання, що призводить до заповнення ефіру не кращими зразками зарубіжної поп-культури.

Національна радіокомпанія вимушено скоротила години мовлення першої та другої програм в діапазонах довгих і середніх хвиль, практично зникла з ефіру третя радіопрограма. Через руйнування проводової (дротової) мережі майже вдвічі скоротилася кількість радіоточок (нині охоплює до 4 млн. домогосподарств із 18 млн., які є в країні), що, окрім послаблення позицій компанії в інформаційному просторі, загрожує Україні втратою одного з найефективніших засобів оповіщення населення на випадок надзвичайних ситуацій (це особливо вразить віддалені райони, де проводові засоби інформування поки що є основними).

Стримують інтелектуальний розвиток соціуму недоліки національної медіа-інформаційної політики у сфері новітніх електронних ЗМІ й Інтернет, що негативно позначається на формуванні української політичної нації, громадянського суспільства, національно-державної ідентичності, належних уявлень про нашу країну у світі.

У напрямі покрашення економічних та політичних умов діяльності вітчизняних ЗМІ структури влади в Україні діють послідовно, але далеко не завжди скоординовано й цілеспрямовано. Однак, порівнюючи стан ЗМІ в незалежній Україні, їхню структуру, форми власності, можливості доносити до аудиторії незалежну позицію з їхнім станом та функціями, що існували у недавньому тоталітарному минулому, не можна не визнати кардинальні зміни, спрямовані на демократизацію та поступове вивільнення від ідеологічного диктату.

Всесвітня служба радіомовлення України транслює програми українською, англійською, німецькою та румунською мовами, проте через постійне недофінансування відбувається поступове скорочення обсягів іномовлення.

Разом з тим разючі зміни відбулися за кількісними показниками. Станом на початок 2005 р. було заліцензовано більше 1200 телерадіоорганізацій (ТРО). Кількість періодичних видань досягла 10 200. При цьому державні установи були засновниками лише 9 % видань і 4 % ТРО.

Важливим питанням є розвиток “медіа для медіа” – національних інформаційних агентств як найпотужнішого засобу інформаційної політики. В Україні існують десятки недержавних інформаційних агентств, здатних на внутрішньому інформаційному ринкові конкурувати з кращими світовими агентствами. Але поки що не йдеться про їхні можливості виходу на європейський інформаційний ринок через погане фінансове та кадрове забезпечення.

У телерадіол-інформаційній галузі України створено розвинену мережу розподілу телевізійного та радіосигналу. Національна система мовлення – це понад 11 000 км багатоканальних систем радіорелейних ліній, близько 2000 передавачів різної потужності, З наземні передавальні станції супутникового мовлення та 99 приймальних станцій.

ВАТ “Укртелеком” підтримує дієздатність унікальної системи дротового радіомовлення, функціонують НТКУ (два частотні канали: УТ-1 та УТ-2), НРКУ (три канали проводового мовлення: УР-1, “Промінь”, “Мистецький канал”), 26 державних ТРО.

Для створення телевізійних програм Національна телекомпанія має в своєму складі 10 телестудій (39 телекамер), 22 апаратні відео-монтажу, 22 тележурналістські комплекси, 4 пересувні телевізійні станції. Обсяг мовлення на каналах УТ-1 і УТ-2 становить 22,7 год. на добу.

Найпотужніші можливості щодо охоплення населення України своїм мовленням мають УТ-1, УТ-2 та “1+1”, УТ-3 (“Інтер”), П’ятий канал та ICTV, СТБ. Інші канали за рівнем охоплення аудиторії значно поступаються названим.

Спостерігається тенденція до концентрації та монополізації ЗМІ. Формуються потужні медіа-холдинги, які розглядаються фінансово-політичними угрупованнями як специфічні інструменти політичного впливу. Подібні структури часто не враховують національних інтересів, протиставляючи їх суто комерційним, що створює певні загрози національній безпеці.

На особливу увагу заслуговують питання розвитку українського сегмента Інтернет. У національному сегменті Інтернет переважає інформація про діяльність суб’єктів господарювання (37%), інформаційно-довідкова (17%), розважальна (15%), щодо діяльності наукових, дослідницьких та навчальних закладів (4,4%), електронні версії ЗМІ (6%). Інформація про діяльність органів державної влади всіх рівнів займає 1,3%.

Основними причинами відставання у сфері розвитку українського сегмента мережі Інтернет є висока вартість комп’ютерів і тарифів на інтернет-послуги та недостатня адаптованість українського суспільства і держави до використання новітніх інформаційних технологій [27; 32; 39; 50; 71; 79; 84].

(1 votes, average: 5,00 out of 5)