Інформаційна політика України – Губерський Л. В. – ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ЗАСОБІВ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ І КОМУНІКАЦІЇ
ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ЗАСОБІВ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ І КОМУНІКАЦІЇ
Визначальним для просування України на векторах сучасного інформаційного простору є національна медіа-політика включно із політикою у сфері телерадіомовлення. Нині започатковано відкритий діалог влади із суспільством, за якого можливо у перманентному режимі коригувати державну політику, постійно звіряючи її із загальносуспільними та груповими інтересами.
Наявна в Україні нормативно-правова база у сфері міжнародної інформаційної діяльності ще фрагментарна, тому виникає необхідність подальшого вдосконалення і систематизації законодавчого поля, існування якого є передумовою гарантування інтересів національної безпеки у сфері інформації.
Потребує, зокрема, належного юридичного обгрунтування ключове поняття “інформаційного суверенітету” як визначального щодо розробки принципів міжнародного інформаційного співробітництва.
Розв’язанню нагальних проблем мас-медіа сприятиме:
^ істотне зростання платоспроможного попиту населення на інформаційний продукт і, звичайно, позитивної мотивації, усвідомлення населенням потреби у такому продуктові;
^ розширення рекламного ринку;
^ зниження собівартості медіа-інформаційного продукту.
У травні 2003 р. Кабінет Міністрів затвердив “Концепцію формування системи національних електронних інформаційних ресурсів”, а згодом видав Розпорядження щодо заходів із реалізації даної Концепції. На виконання Розпорядження було спрямоване “Положення про систему національних електронних інформаційних ресурсів”, у якому, зокрема, визначені організаційна структура, регламент взаємодії, права та обов’язки головної організації і користувачів інформаційної системи, щоб привести національні електронні інформаційні ресурси у відповідність до єдиних стандартів, гармонізованих з міжнародними та європейськими.
Що стосується проблеми захисту прав інтелектуальної власності, то, по-перше, останнім часом істотно посилено контроль з боку правоохоронних органів за дотриманням авторських та суміжних прав, а, по-друге, українські суди мають достатню законодавчу базу для розгляду справ, пов’язаних з порушенням авторських прав. Передовсім – у вигляді нового Цивільного кодексу України (2003 р.).
Свого часу істотне зростання виробництва піратської продукції в Україні спричинилося насамперед тим, що, на відміну від своїх європейських сусідів (Болгарії, Польщі й Росії), не було вжито своєчасних заходів щодо масштабної “профілактики піратства”. Внаслідок цього Україна фактично “компенсувала” нелегальне виробництво, витіснене із зазначених країн – сусідів.
Цензура в Україні заборонена на конституційному рівні. Стаття 3 Конституції України містить таке положення: “Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави”. Стаття 54 гарантує громадянам свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Стаття 15 стверджує: “Суспільне життя в Україні грунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова. Цензура заборонена”. Врешті, ст. 34 гарантує кожному громадянину право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. І далі: “Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя”
Загальні правові основи інформаційної діяльності визначені Законом України “Про інформацію”. Він закріпив право громадян України на отримання інформації, права власності на інформацію, встановив основні принципи інформаційних відносин і визначив державну інформаційну політику. Відповідно до міжнародного права у Законі передбачено також створення загальної системи захисту інформації.
Цим Законом гарантовано:
– доступність інформації, тобто здатність системи (середовища, засобів і технології її обробки), в якій вона циркулює, забезпечувати своєчасний безперешкодний доступ суб’єктів до потрібної інформації, а також постійну готовність відповідних автоматизованих служб обслуговувати отримані від суб’єктів запити, коли в цьому виникає необхідність;
– цілісність інформації, тобто її існування в неспотвореному вигляді (незмінному щодо фіксованого її стану). Якщо говорити точніше, суб’єктів цікавить забезпечення ширшої властивості – достовірності інформації, яка складається з адекватності (повноти і точності) відображення стану предметної галузі й безпосередньої цілісності інформації, тобто її не-спотворення. Однак ми обмежимося тільки розглядом питань забезпечення цілісності інформації, оскільки питання адекватності відображення виходять далеко за рамки проблеми гарантування інформаційної безпеки;
– конфіденційність інформації, тобто суб’єктивне визначення характеристики (властивості) інформації із вказівкою на необхідність уведення обмежень на коло суб’єктів, що мають доступ до даної інформації. Конфіденційність забезпечується здатністю системи (середовища) зберігати вказану інформацію в таємниці від суб’єктів, які не мають повноважень на доступ до неї. Об’єктивні передумови такого обмеження доступності інформації для одних суб’єктів полягають у необхідності захисту законних інтересів інших суб’єктів інформаційних відносин.
Після прийняття Декларації про державний суверенітет України Верховна Рада України практично одразу розпочала роботу із законодавчого забезпечення діяльності засобів масової інформації. На перших порах (до прийняття Конституції і законів нової незалежної держави) діяла постанова “Про введення в дію Закону СРСР “Про пресу та інші засоби масової інформації””, де наголошувалося, що “положення про реєстрацію засобів масової інформації, передбачені ст. 8 і 9 названого Закону, поширюються на ЗМІ, створені до введення в дію цього Закону. Зазначені засоби масової інформації підлягають реєстрації у строк до 1 січня 1991 року”.
Відповідний Закон СРСР, таким чином, поширювався на незалежну Україну аж до прийняття Верховною Радою в 1992 р. Закону України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”, який заклав правові основи діяльності друкованих засобів масової інформації (преси) в Україні та встановив державні гарантії їхньої свободи згідно з Конституцією, Законом “Про інформацію” та іншими актами чинного законодавства і визнаними Україною міжнародно-правовими документами.
У статті 1 розділу 1 Закону передбачено обов’язковість отримання свідоцтва про державну реєстрацію, чим легітимізується діяльність преси. Що стосується гарантованого Конституцією вільного вираження у друкованій формі поглядів і переконань, то Закон визнає “право кожного громадянина вільно і незалежно шукати, одержувати, фіксувати, зберігати, використовувати та поширювати будь-яку відкриту за режимом доступу інформацію за допомогою друкованих засобів масової інформації”.
Друковані ЗМІ за цим Законом є вільними. Закон забороняє “створення та фінансування державних органів, установ, організацій або посад для цензури масової інформації”. А значить, “темники” Адміністрації Президента України станом на 2004 р. були за рамками законності.
Українська держава “гарантує економічну самостійність та забезпечує економічну підтримку діяльності друкованих засобів масової інформації, запобігає зловживанню монопольним становищем на ринку з боку видавців і розповсюджувачів друкованої продукції”. В епоху другого президентства Л. Кучми така монополізація набула масових ознак, знову-таки на порушення Закону.
В Україні забороняється використання друкованих засобів масової інформації для втручання в особисте життя громадян, посягання на їхню честь і гідність. Отже, незаконними можна вважати і численні випадки відвертого спотворення провладними ЗМІ ідеологічної платформи опозиційного кандидата, якого безпідставно називали “нацистом”, “фашистом” і т. п. Те ж саме стосується і маніпуляцій навколо його дружини.
Дуже важливою в контексті реальної монополізації ЗМІ, яка вилилась у фактично обов’язкову підтримку про владного кандидата під час президентських виборів 2004 р., є ст. 10 “Гарантії від монополізації друкованих засобів масової інформації”. Тим паче, що контроль за дотриманням вимог цієї статті покладається на органи державної виконавчої влади, визначені Кабінетом Міністрів України. А очолював Кабінет Міністрів саме про владний кандидат, який на час президентської кампанії перебував на посаді прем’єра.
Законом передбачена відповідальність за порушення свободи діяльності друкованих ЗМІ.
Професійний журналіст при виконанні службових обов’язків перебуває під правовим і соціальним захистом, а честь, гідність, недоторканність журналіста охороняються згідно зі ст. 43 Закону.
Закон України “Про телебачення і радіомовлення” регулює діяльність телерадіоорганізацій на території України, а також визначає правові, економічні, соціальні, організаційні умови їх функціонування, спрямовані на реалізацію свободи слова, прав громадян на отримання повної, достовірної та оперативної інформації, на відкрите й вільне обговорення суспільних питань.
У контексті впроваджуваних раніше обмежень на діяльність телебачення і радіомовлення одразу ж доцільно зазначити, що Національна телекомпанія, Національна радіокомпанія, які ведуть мовлення на загальнонаціональних каналах, є підзвітними Верховній Раді України та Президенту України. Наголошуємо на понятті “підзвітність”, яке виключає “підпорядкованість” у питаннях формування і здійснення інформаційної політики.
Телерадіоорганізації України у своїй діяльності реалізують “принципи об’єктивності, достовірності інформації, компетентності, гарантування права кожного громадянина на доступ до інформації, вільне висловлювання своїх поглядів та думок, забезпечення ідеологічного і політичного плюралізму, дотримання телерадіопрацівниками професійної етики та загальнолюдських норм моралі”.
Потребує спеціального доповнення пункт ст. 4 цього Закону про центральний орган виконавчої влади, уповноважений “забезпечувати реалізацію інформаційної політики держави, визначеної Верховною Радою України, Президентом України та контрольованої Національною радою України з питань телебачення та радіомовлення”.
Поставлено під контроль проблему подальшого впровадження в практику роботи ЗМІ принципів Ради Європи. У цьому сенсі нагадаємо Рекомендації № R (99) 15 “Про висвітлення в ЗМІ виборчих кампаній” (ухвалені Комітетом міністрів 9 вересня 1999 р. на 678-му засіданні заступників міністрів), відповідні до пункту Ь статті 15 Статуту Ради Європи, за якими журналістика має “піддавати постійному та критичному розгляду діяльність різних гілок влади”. Принцип 2 передбачає: “Журналістська практика в різноманітних електронних і друкованих засобах інформації грунтується, зокрема, на основоположному праві на свободу вираження поглядів, гарантованому статтею 10 Європейської конвенції з прав людини, та на її тлумаченні в практиці органів Конвенції”. Принцип 4 визначає, що “кожне втручання у діяльність журналістів з боку органів державної влади має: а) бути передбаченим у повному та вичерпному переліку обмежень, викладених у пункті 2 статті 10 Європейської конвенції з прав людини; Ь) бути необхідним у демократичному суспільстві та відповідати нагальний соціальній потребі”. Принцип 5 говорить про необхідність дотримання “прозорості в структурах власності різноманітних медіа-підприємств та відносинах з третіми сторонами, які мають вплив на редакційну незалежність ЗМІ”.
Пильну увагу законодавців в Україні до впровадження принципів Ради Європи у сфері регулювання ЗМІ засвідчив той факт, що учасники парламентських слухань ще в 2003 р. попереджали про “відсутність достатніх, у тому числі й законодавчих, умов для виконання засобами масової інформації функцій інформування, громадської критики й контролю, а також налагодження процесу комунікації у суспільстві; відсутність умов для економічної незалежності засобів масової інформації, що є основною передумовою обмеження конституційних прав громадян на свободу думки і слова, на вільне вираження поглядів і переконань”.
Було слушно зазначено, що “в Україні склалася загрозлива ситуація із забезпеченням основних прав та свобод людини й громадянина на отримання повної, неупередженої інформації, необхідної для прийняття усвідомлених рішень. Значного поширення набув тиск на журналістів під час виконання ними своїх професійних обов’язків, що є фактично запровадженням політичної цензури. Засоби масової інформації втрачають належну їм у демократичному суспільстві функцію посередника між владою та суспільством”.
Більше того, Верховна Рада України постановила “визнати незадовільною” реалізацію деякими органами виконавчої влади пропозицій, викладених у постанові Верховної Ради України віл 7 червня 2001 р. “Про підсумки парламентських слухань “Проблеми інформаційної діяльності, свободи слова, дотримання законності та стану інформаційної безпеки України””, стосовно неухильного дотримання вимог законодавства України в інформаційній сфері, забезпечення конституційних прав громадян на свободу слова та вільне збирання, використання і поширення інформації.
В Україні, як не раз заявляв Президент Віктор Ющенко, першочерговим завданням на ниві забезпечення нормальних умов для діяльності ЗМІ є загальна демократизація політичної системи та відсторонення держави від втручання у змістову діяльність журналістів. Тільки на цій основі можна буде говорити про остаточне закріплення європейських принципів журналістської діяльності, зокрема в сенсі об’єктивності й збалансованості подання інформації та виявлення нейтральності засобів масової інформації при поданні.
Інформаційна індустрія в Україні має свої органи управління. Це – Державний комітет України з телебачення та радіомовлення, Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення, Комітет у справах свободи слова та інформації ВР України, місцеві управління у справах преси та інформації, сектор моніторингу розвитку культури і духовності секретаріату Кабінету Міністрів України. (Про органи управління та виробників ЗМІ можна прочитати у періодично поновлюваному виданні “Хто є хто в українських мас-медіа” [ 130]).
Слід також зважати на прагнення нової влади підкріпити демократичні тенденції в управлінській сфері в рамках уже здійснюваної де-факто адміністративної реформи.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)