Інформаційна політика України – Губерський Л. В. – Одновимірний підхід до евроінтеграційної перспективи
Основні практичні наслідки одновимірного підходу до розуміння і проведення політики у контексті евроінтеграційної перспективи (первинним у цьому дослідженні нами від самого початку був визначений критеріальний, а не організаційний вимір інтегрування), на нашу думку, такі:
– Стратегічно помилкове винесення (де-факто) попередньою українською владою опозиційних ЗМІ за рамки конструктивної державної інформаційної політики з підміною узвичаєного в західних демократіях діалогу протистоянням. Це дедалі більше посилювало небезпечний розкол у суспільстві, що супроводжувався кристалізацією критичних ознак у ставленні суспільства до влади.
У державі фактично сформувалося два різних, нерідко протилежних інформаційних поля, що спричинило небезпечний розкол у ставленні громадян південно-східного і центрально-західного регіонів до певних ідеологій і політичних сил. За кризових ситуацій це призводить до антиконституційних проявів сепаратизму. Причому, в одному з цих полів тривалий час домінувала ідея інтегрування України в Єдиний економічний простір за участю Казахстану і Білорусі, а в іншому, представленому переважно слабкішими опозиційними ЗМІ, переважала поверхова пропаганда потенційного членства України в євроінтеграційних структурах як чинника подолання соціально-економічної деградації.
Слід визнати, що додатковим стимулом такого поділу громадської думки за регіональною приналежністю були цілковито протилежні за цільовою і змістовою ознаками впливи західного і російського інформаційних полів, що сягають української території.
Позитивні зміни, що відбулися протягом останніх двох років, потребують серйозного стимулювання і підтримки з боку органів державної влади та громадських організацій.
– Помилковість і навіть згубність курсу, спрямованого на встановлення всеосяжного інформаційного контролю в державі в перші роки XXI ст., проявилася, зокрема, в тому, що в такий спосіб реанімувався й посилювався дещо нівельований у 1990-ті роки ідеологічний конфлікт не тільки за регіональною, а й віковою ознакою населення України.
Ситуація складалася так, що між політичними партіями України, які опанували певні інформаційні ділянки в загальному полі українських ЗМІ, не було єдності навіть у принципових питаннях забезпечення державного суверенітету й територіальної цілісності. Це виразно проявилося під час кризи в українсько-російських відносинах навколо державної приналежності маленького острова Тузла.
У даному випадку наступальна позиція російських ЗМІ, які прагнули довести “право” РФ на український острів, дістала жорстку відсіч з боку не лише опозиційних українських ЗМІ, а й консолідованої більшості зовнішніх (США, Грузія, Канада тощо), глобалізаційних (насамперед міжнародних організацій громадянського суспільства), а також регіональних (ОБСЄ, Рада Європи, ПАРЄ) інформаційних чинників впливу на керівництво як України, так і Росії. Втім, проблема консолідації національних ЗМІ навколо проблем захисту державних і глибинних суспільних інтересів залишається такою, що потребує ретельної уваги з боку всіх гілок української влади.
– Фактичне відсторонення владою громадян, які не належать до провідних фінансово-промислових груп або не є їхніми оплачуваними висуванцями, від процесу розробки й особливо прийняття рішень державного рівня відбувалося на тлі використання пресою різних міфів, призначених для маніпулювання громадською думкою.
Узагальнення суті так званих темників для преси, які розроблялися в адміністрації попереднього президента, дає підстави стверджувати про цілеспрямовану стратегію одурманення мас. Фактично їх прагнули за допомогою ЗМІ, насамперед телебачення, переконати в тому, що формальними розробниками політичних рішень виступають наукові інститути та спеціально створювані при уряді й парламенті експертні групи. При цьому лише окремі опозиційні ЗМІ, серйозно ослаблені різного роду “перевірками” з боку контролюючих державних структур, згадували той факт, що політичні рішення затверджуються й формалізуються в законах та постановах поза впливом власне розробників.
У цьому сенсі сьогодні в інформаційній політиці України було б доцільним варіаційне використання досвіду перших років української незалежності, коли економічними й політичними радниками українського уряду виступали європейські та американські експерти. На наш погляд, варіативність полягає в тому, що в інформаційній сфері епохи президентства Ющенка і прем’єрства Януковича не варто обмежуватися радниками. Успішний досвід ефективного функціонування популярного тижневика “Дзеркало тижня” свідчить про необхідність розширення кола спільних проектів по лінії відносин України із західними демократіями. Водночас настала реальна потреба розробки й фінансування конкретного державного проекту, спрямованого на забезпечення виходу українських ЗМІ та інформаційних служб на міжнародний інформаційний простір.
– Звужене розуміння інформаційної політики протягом перших тринадцяти років незалежності України ще більше посилювало позиції західних прихильників силового тиску на українське керівництво. Під час помаранчевої революції здійснюване раніше “слухняними” українськими журналістами зміщення акцентів засвідчило не лише теоретичну й практичну неспроможність владних структур, а й той факт, що тривалий період маніпулювання свідомістю мас не дав владі очікуваного стратегічного наслідку.
Максимально враховуючи глобалізаційний, регіональний і зовнішньо-національний чинники впливу на інтеграційну стратегію України у сфері ЗМІК, нинішній владі водночас необхідно зважати на узагальнюючий світовий досвід, який переконує в первинності внутрішніх чинників розвитку держави і суспільства, включно зі сферою ЗМІ. Зовнішні чинники можуть бути тільки допоміжними, а їхній рівень та ефективність залежать від здатності держави адаптуватися до міжнародного інформаційного оточення.
– У попередній період влада в Україні вже на рівні політичних оцінок і декларацій давала підстави для критики з боку західних адептів усталеного в науці багатовимірного демократичного визначення “інформаційної політики”, найвиразніше представленого саме в політико-правових нормах держав євроатлантичної спільноти.
Варто згадати бодай дві основні претензії Заходу, насамперед США, до інформаційного забезпечення передвиборних кампаній в Україні 2002 і 2004 рр. (різні інформаційні права й можливості опозиції і висуванців влади на користь останніх; монополізація ЗМІ олігархічними структурами та їхніми висуванцями тощо), а також помітні зрушення в позиції західної спільноти, пов’язані насамперед з позитивними оцінками процесу парламентських виборів 2006 р. [64; 72; 80; 89; 122; 129].
Жодним чином не перебільшуючи значення зовнішніх впливів на євроінтеграційну політику України у сфері ЗМІ, розглядаємо їх як ефективні спроби західних політиків, інтелектуалів і гуманістів допомогти українському народові знайти своє місце у вільній сім’ї європейських народів.
При цьому наголошуємо, що ключовим елементом формування справді європейської інформаційної політики України залишається гарантування незалежності ЗМІ, прав і свобод журналістів, а також зміцнення громадянського суспільства.
(2 votes, average: 3,50 out of 5)