Інформаційна політика – Почепцов Г. Г. – 8.3. Пропагандистські дії в XX столітті

З виникненням масової свідомості виникає інструментарій, здатний з нею працювати. Це і масова культура, і масові комунікації, і пропаганда.

Перша світова війна стала першим полігоном для випробування ідей впливу на масову свідомість. Наприклад, протягом 1918 р. кожен день здіймалося 2 тис. пропагандистських повітряних куль, кожна з яких несла тисячу листівок. У жовтні того року більш як 5 млн листівок було скинуто на територію Німеччини. Тобто з’являються справжні технології для впливу на масову свідомість. І цікаво, що листівки зберегли своє значення й донині, їх використовують в усіх воєнних конфліктах (наприклад, війна у В’єтнамі, війна в Перській затоці, чеченська війна). Тільки в другу світову війну запропонували бомбу Монро, яка відкривалася на необхідній висоті і викидала всі листівки.

Велика Британія створила спеціальне бюро пропаганди під керівництвом Чарльза Мастермана, яке працювало з 1914 до 1917 р. Це бюро було настільки таємним, що про його роботу не знали навіть члени парламенту. Одним з таємних завдань бюро була робота із залучення до тайни військових з’єднань США. Саме тоді було вирішено, що найкращими пропагандистами будуть самі американці. Впливати почали на тих, хто сам має впливові позиції в уряді, бізнесі, мас-медіа. Британія також контролювала кабельний зв’язок між Європою та Північною Америкою, що давало їй змогу бути єдиним джерелом новин про війну, створюючи деяке непорозуміння між США і Великою Британією. Саме завдяки роботі британських пропагандистів, як наприклад вважав, Гітлер, Німеччина програла війну саме в цій сфері.

Британія започаткувала також цікаву форму роботи з населенням нейтральних країн. У своїх громадян вони взяли адреси людей, з якими ті приватно листувалися. І за цими адресами почали розсилати пропагандистські матеріали. Таким чином з1914до1918р. вони розіслали 250 тис. різних памфлетів і буклетів. Тобто відбулося використання вже існуючих соціальних зв’язків, що відразу підсилило дію комунікації.

США в 1917 р. створили відповідний Комітет публічної інформації під керівництвом Джорджа Кріля. Оскільки на той час ще не було такого впливового засобу масової комунікації, як радіо, комітет Кріля готував листівки, плакати, фільми і публічні виступи, які Дж. Кріль називав паперовими кулями.

Завданнями цієї роботи були:

– мобілізація своїх громадян і спрямування їхньої ненависті у бік ворога;

– переконання свого населення в необхідності участі США у війні у складі союзних військ;

– розвиток дружніх стосунків з нейтральними країнами, щоб здобути їхню підтримку;

– розвиток дружби між країнами, що воюють на одному боці. Основною цільовою аудиторією цієї пропагандистської кампанії була внутрішня (власна).

Комітет Джорджа Кріля винайшов форму інформування свого населення, яка давала змогу виконувати функції масової комунікації без спеціальних засобів, які ми маємо на сьогодні. Були створені групи так званих чотирьох-хвилиників. Це були доповідачі по всій країні, що отримували телеграми з текстом виступу, розрахованим якраз на чотири хвилини. Вони виступали з новинами з фронтів у шпиталях, церквах, школах, тобто в місцях масового скупчення людей. На комітет Кріля працювало 75 тис. доповідачів, які виголосили 755 тис. промов. Такі доповіді були виголошені для 400 млн слухачів.

До роботи з населенням були залучені американські рекламні компанії, які “атакували” населення виставками, плакатами, фотографіями. До 1914 р. рекламна індустрія США вже міцно стала на ноги. До речі, книжка, яку Дж. Кріль випустив після війни, називалася “Як ми рекламували Америці війну” (1920). Комітет випустив 75 млн копій тридцяти різноманітних буклетів. Водночас американська кіноіндустрія за рахунок припинення роботи кіностудій в Європі стала першою у світі. І такі відомі постаті, як Чарлі Чаплін, Мері Пікфорд, Дуглас Фербенкс, знімалися в пропагандистських фільмах того часу. Наприклад, в одному з художніх фільмів М. Пікфорд подорожувала до Франції, де на власні очі бачила звірства німецьких солдат. Тобто використовувався найбільш емоційний варіант впливу.

Проти Німеччини було використано факт затоплення її підводним човном корабля “Луїзітанія” в 1915 р. При цьому загинуло 12 тис. чоловік, з яких було 114 американців. Німеччина дістала відповідний негативний імідж. Але вже в наш час, у середині 80-х років XX ст., було встановлено, що цей пасажирський корабель був використаний для перевезення військової зброї. Так що підозри німецької сторони мали відповідні підстави. А тоді це замовчувалося союзниками. І цей інцидент підштовхнув США до війни. Пропаганда також максимально використовувала інші ситуації, наприклад, страту британської медичної сестри Едіт Кавел 9 жовтня 1915 р., яка допомагала британським і французьким солдатам переходити в нейтральну Голландію з Бельгії. Усі газети надрукували розповідь про мужність цієї п’ятдесятирічної медсестри.

Подібні форми пропаганди про звірства противника майже автоматично з’являються під час війн. Німецький кайзер подавався як “диявол у шоломі”. Використання подібних розповідей про німецькі звірства є типовим прикладом пропагандистської роботи під час війни. Вони використовувалися і під час другої світової війни, і під час війни в Перській затоці. Пропаганда супротивника максимально “розкручує” такі ситуації. І ступінь довіри до них досить великий. Мабуть, це можна пояснити тим, що в кризовій ситуації, а війна завжди є такою, люди починають реагувати на більш прості варіанти подразників.

Вважається, що Німеччина допустила такі помилки у своїй пропагандистській роботі:

– весь світ побачив звірства німецьких військ;

– німці відповідали на коментарі Бі-Бі-Сі, чого не можна робити, оскільки це лише привертає увагу до ворожої пропаганди.

Це не стільки помилки, скільки скоріше нагода для супротивної сторони максимально використати можливості, які їй надаються. Як тільки німці випустили через рік після загибелі корабля “Луїзітанія” медаль на честь цієї події, це відразу було використано пропагандою супротивної сторони.

Під час другої світової війни вперше були застосовані методи “глибинного інтерв’ю” для того, щоб побудувати умовну картину світу німецького солдата. Це робив Генрі Дікс, якого називають провідним аналітиком із психологічних операцій тих часів. З-поміж іншого, працюючи з військовополоненими, він визначив такі п’ять категорій серед німців*163:

*163: { Katz Р. Р. Intelligence for psychological operations // Military propaganda. Psychological warfare and operations. – New York, 1982. – P. 126.}

1) справжні нацисти – 10%;

2) майже нацисти – 25%;

3) неполітичні німці – 40%;

4) пасивні антинацисти – 15%;

5) активні анти нацисти – 10%.

Для другої світової війни характерною є сувора цензура, що заважало роботі мас-медіа. Якщо, наприклад, репортери спокійно працювали в першу світову війну, то на початку другої це було вже важко. Наводять навіть такий факт, коли журналіст попросив текст листівки, яку мільйонним тиражем уже було розповсюджено у Німеччині, а британський чиновник відмовив йому зі словами: “Ми не розкриваємо інформацію, яка може бути цікавою для супротивника”.

Відповідне управління було створено в середині 1940 p., що відразу спростило ситуацію. Як і в першу світову війну, контроль застосовувався на рівні джерела інформації. Цензура працювала до того, як тексти потрапляли в газети. Було лише чотири випадки за всю війну, коли газети потрапляли в ситуацію поза законом.

Досить широко у Великій Британії застосовувалася візуальна комунікація. Плакати були випущені на всі теми, які відомі й нам, включаючи варіант радянського плаката “Балакучий – знахідка для шпигуна”. Плакати працювали проти чуток, закликали до економного життя, закликали жінок до роботи на фабриках.

Змінилася кінопродукція. Оскільки треба було здобути підтримку населення, на екрани вперше як герої з’явилися прості люди. Це навіть дало змогу використати у виробництві старі довоєнні сценарії. Контроль за процесом кіноіндустрії був спрощений тому, що целулоїд, з якого робиться плівка, був занесений до переліку військових матеріалів. Отже, жоден фільм не міг бути випущений, якщо на нього не дали “добро” військові.

З вересня 1941 р. у Великій Британії почав працювати відповідний підрозділ, що займався політичною війною. Досить потужно використовувалося радіо, створювалися відповідні радіостанції, що передавали інформацію з поневолених Гітлером країн, наприклад, Нідерландів. Це давало можливість населенню цих країн відчути опір, що чинився певними силами в середині країни. У 1942 р. Бі-Бі-Сі провадила роботу на 23 мовах.

У США в червні 1942 р. також був створений підрозділ військової інформації. Для Голівуда було складено список важливих з позиції військових завдань, до якого увійшли такі:

– роз’яснювати, чому Америка воює;

– відображати Об’єднані Нації та їхні народи:

– допомагати в роботі й у випуску продукції;

– піднімати бойовий дух на фронтах;

– відображати героїзм військових.

Міністерство оборони США виділяло щорічно 50 млн доларів на створення кінофільмів. Це було необхідно ще й для того, щоб навчити велику кількість резервістів військової справи. Сім американських фільмів “Чому ми воюємо” були обов’язковими для призовників, а перший з них “Прелюдія війни” подивився і широкий цивільний загал у 1943 р. З 1942 р. у Лондоні до Бі-Бі-Сі приєдналося американське радіо. У 1943 р. “Голос Америки” вів передачі 46 мовами 50 годин на добу, маючи 36 радіопередавальних станцій.

У військах у Північній Африці під керівництвом генерала Ейзенхауера було створено підрозділ психологічної війни, який мав справу з листівками та іншими видами пропагандистської комунікації. Потім він був підкріплений британськими цивільними і став підрозділом союзних сил. Додатково у Лондоні був заснований комітет, який мав погоджувати дії військової і цивільної пропаганди.

У Радянському Союзі для підтримки патріотизму відродили історичні реалії минулого, повернули старий варіант військової форми, новий статус здобула церква, яку теж можна розглядати як канал масового впливу. Уже через два тижні після початку військових дій почали показувати військову кінохроніку. Особливий статус мало художнє кіно. До старих фільмів дознімали нові кінцівки, де герої, наприклад, Чапаев, закликали до боротьби з німецько-фашистськими загарбниками. Тобто ті труднощі, з якими стикалися люди, можна було подолати лише за інтенсивної ідеологічної підтримки з боку різних видів пропаганди. Радянській Союз активно використовував усі види візуальної комунікації (поштові марки та листівки, плакати, монети), що завжди є досить ефективним засобом впливу.

Гітлер надавав особливого значення пропаганді, вважаючи, що причиною поразки Німеччини в першій світовій війні була саме вона. Тому друга світова війна подекуди розглядається як така, де Гітлер здобув перемогу саме на пропагандистському фронті*164.

*164: { Див., наприклад, назву книги Герциїтейн Р. З. Война, которую выиграл Гитлер. – Смоленск, 1996.}

Пропагандою в Німеччині керували професійно. Міністерство пропаганди та освіти з 1933 р. очолював Геббельс. Гітлер першим застосував літак у своїй передвиборній боротьбі, і населення дивувалося, як фюрер одночасно може виступати на мітингах у двох різних німецьких містах. Особливе значення мало кіно: до 1940 р. кількість кіноглядачів подвоїлася. На пропаганду працювало й радіо. Німці використовували свої радіостанції, аби створювати враження, що це повстанські голоси з Великої Британії.

Наведемо ще деякі факти. Імідж Гітлера був створений Геббельсом так, щоб він відповідав вимогам усіх: для солдат він був солдатом першої світової, для художньої інтелігенції – художником і подібне. Проведення партійних з’їздів як античних тріумфів було після війни продовжено в західних демократіях. Відомий фільм Лені Ріфенсталь “Тріумф волі” розповідав про партійний з’їзд 1934 р. Після війни, коли її звинувачували у пропаганді фашизму, вона говорила про цей фільм як про документалістику. Німецька пропаганда забороняла використання слова “мир”, щоб не забивати непотрібним голови німців. Замість “після війни” чи “після укладення миру” рекомендувалося вживання лише словосполучення “після перемоги”. До жовтня 1944 р. не використовувалася модель зображення “звірств” радянських військ, щоб не лякати родичів тих, хто воював на східному фронті. Хоча модель подання радянського солдата як “худоби” на загальному рівні застосувалася.

Пропаганда діяла досить оперативно. Так, наприклад, відразу виникла заборона згадувати в пресі про те, що члени британської королівської сім’ї відвідали місце німецького бомбардування у Великій Британії, коли було виявлено, що це викликає симпатії до них.

До речі, увесь час ішов досить серйозний моніторинг громадської думки, навіть збиралися чутки. На чутки відповідали спеціально сконструйованими чутками-відповідями. Якщо населення говорило, що більшовики не такі страшні, то відразу з’являлися контрчутки, які розповідали про звірства більшовиків. Чутки збиралися на регіональному рівні та передавалися вище, де вони систематизувалися і на них вироблялися відповіді. Геббельс вважав, що роль пропаганди полягає в тому, щоб вербально виразити те, що аудиторія носить у своїх серцях. Німецька пропаганда діяла досить системно. Наприклад, визначався тематично “лозунг тижня”, за яким починала потім працювати уся пропагандистська система. До речі, сьогодні Служба комунікації Білого дому використовує поняття “ідея дня”, під якою розуміють теми “порядку денного” ЗМІ, котрі адміністрація намагається максимальним чином привнести в масову свідомість.

Загалом, ми можемо виділити такі характерні риси німецької пропаганди, як системність і динамічність реагування, що й робило її досить чутливою силою. До того ж ця пропаганда працювала в закритому суспільстві, куди важко було потрапити альтернативним комунікативним потокам.

“Холодна війна”. Найголовнішим результатом “холодної війни” Захід вважав те, що кожна дія Москви оцінювалася лише за інтерпретацією Вашингтона. Тобто будь-які дії мають сенс лише тоді, коли їм надають зміст, і це робить саме інтерпретація.

“Холодна війна”, як було вирішено на Заході, мала вестися не в площині ідеологічній, а в площині речей, тобто не повідомлення ставало головною зброєю, а контекст, який в майбутньому допомагав породжувати позитивні сприйняття можливих повідомлень. Контексти передавалися за допомогою фільмів, телебачення, взагалі культурного обміну. Як це не дивно, але навіть виставка абстрактного мистецтва в СРСР, наприклад, фінансувалася з фондів ЦРУ, (про це пише у своїй книзі Т. Кларка*165).

*165: { Clark Т. Art and propaganda in the twentieth century. – New York, 1997.}

Отже, дуже важливим був суто речовий контекст, який впливав на людину на рівні повсякденного життя. Ми можемо скласти перелік площин, де велася справжня боротьба, з визначенням її як цікавої/нецікавої з погляду пропагандистського ефекту (табл. 8.1).

Таблиця 8.1. Канали комунікації і їхня ефективність

Серед найбільших інформаційних операцій з боку СРСР вважається намагання пов’язати СНІД з розробками Пентагону, а з боку США – розробка ситуації з “зоряних війн”, яка руйнувала економіку СРСР, не маючи під собою реальних підстав.

До своїх перемог західні спеціалісти відносять також висвітлення ситуації із загибеллю корейського “Боїнга-470” у 1983 р. А. Снайдер, один із керівників ЮСІА, зазначає у своєму інтерв’ю “Комсомольській правді” (1997, 26 листопада), що вони тоді підготували п’ятихвилинний фільм, який продемонстрував, як Радянський Союз збиває літак. Це вдалося зробити, стерши зі стенограми переговорів не потрібні для пропагандистського повідомлення моменти. СРСР, як він вважає, зі свого боку витратив 100 млн доларів на кампанію проти нейтронної бомби, включаючи мітинги, маніфестації, телепрограми, публікації в пресі. У результат цього Картер і його західноєвропейські союзники відмовилися від подальших розробок у цій сфері.

Захід не виграв “холодної війни”, як зазначає П. Тейлор, скоріше, можна вважати, що Радянський Союз відмовився від її продовження*166. “Холодна війна” тривала дуже довго і поглинула великі матеріальні та інтелектуальні ресурси двох сторін.

*166: { Taylor Р. М. Munitions of the mind. A history of propaganda from the ancient world to the present day. – Manchester etc., 1995. – P. 281.}

“Гласність і перебудова” базувалися на моделях ведення психологічних операцій. Якщо з боку Радянського Союзу промовляли “лідери виробництва”, увага до яких уже зникла, з іншого боку виступали “лідери споживання”, які більш ефективно впливали на свою аудиторію. Велику роль відіграли засоби масової комунікації: певною мірою перебудову було здійснено за допомогою телебачення. Творча інтелігенція виступила на одному боці. Перебудова спиралася також на процеси національного відродження, які не були адекватно вирішені в СРСР. У результаті було зроблено ще один крок у зближенні із західною моделлю демократії після “холодної війни”.

Г. Рогозин, якого колись в “Московских новостях” називали “магом Кремля”, взагалі вважає, що був відповідний психотропний вплив на населення. Опосередковано про це може свідчити той факт, що в той час в усіх районах колишнього СРСР масово бачили HЛO як ніколи до цього. “Як тільки людина бачить щось невідоме, незрозуміле, вона впадає в транс, а потім у такому ж стані реагує і на громадсько-політичні явища. А тоді йшла велика хвиля громадсько-політичних подій, уся країна, не відриваючись, стежила за засіданнями Верховної Ради. І от ступінь навіювання можна коригувати. І не можна виключати те, що ми маємо накладання сприйняття одного явища на інше” (Московський комсомолець. – 1998. – 10- 17 дек.). Бачили HЛO в усіх районах СРСР, крім Далекого Сходу. А згодом почали бачити там. Г. Рогозин пов’язує це із встановленням на території Японії відповідної апаратури для дистанційного впливу на населення. Зрозуміло, що це лише гіпотеза. Але вона одночасно демонструє, що шляхи впливу можуть бути різними.

Війна в Перській затоці потребувала вирішення Америкою трьох проблем. По-перше, слід було довести власному населенню необхідність військового втручання США за багато кілометрів від власного дому. По-друге, необхідно було забезпечити достатню легітимність цих дій в очах міжнародної громадськості. По-третє у слід було підірвати бойовий дух іракських військ, примусивши їх здатися в полон. Як і під час першої світової війни, Саддам Хусейн моделювався як “диявол” – “арабомовний Гітлер”. Оскільки і ті, й інші учасники конфлікту протистояли США як представники однієї арабської нації, щодо Кувейту і Саудовської Аравії було використано термін “країни потенційної демократії”, хоча в них за гратами перебувало не менше журналістів, ніж у самому Іраці. Одночасно Дж. Буш оголосив декілька тисяч американців, що залишилися в Кувейті, заручниками. Цікаво, що всі застосовані види опису цієї ситуації – “арабомовний Гітлер”, “країни потенційної демократії”, “заручники” – потребують використання зброї, роблять це використання цілком легітимним, що і треба в такому випадку для виправдання своїх дій.

При цьому здійснювалося активне звертання до американської міфології, що дало змогу привернути на свій бік масову свідомість. За Цією міфологією США захищають демократію в усьому світі, тому участь американських збройних сил стає виправданою. Цей метод використовувався ще за часів першої світової війни, коли намагання втягнути США у військові дії аргументувалося тим, що США “захищають свободу для всіх людей”. Як бачимо, військові дії весь час потребують наполегливої підтримки з боку мас-медіа.

Для обслуговування країн – учасниць конфлікту були залучені відомі фірми з паблік рилейшнз. У результаті було створено таку ситуацію: під час слухань у конгресі свідчила дівчина, котра розповідала про те, як іракські солдати виносили немовлят на бетон. Однак реально ця дівчина цього не могла побачити, тому що була дочкою посла Кувейту в США і належала до королівської сім’ї. Але про це дізналися пізніше, тоді, відразу після цих слухань, американська громадська думка була на боці Кувейту. Для цього виступу дівчина брала уроки акторської гри. Додатково акцентувалося, що США на 90 відсотків залежить від нафти з цього регіону, проте справжня залежність становила лише десять відсотків.

Особливістю цієї війни були “журналістські пули”, за допомогою яких можна було потрапити у зону воєнних дій. При цьому журналістам заборонялося самостійно брати інтерв’ю, фотографувати поранених чи вбитих. У результаті цей суворий контроль, особливо над візуальною складовою, призвів до того, що світ не побачив ані вбитого американського солдата, ані розбитого американського танка. Навіть раптове закінчення війни деякі аналітики пов’язують з можливістю показу по телебаченню “дороги смерті”, на якій було розстріляно з повітря тисячі іракських солдат.

Війна в Перській затоці продемонструвала досить вагомі пропагандистський вплив на війська противника: було скинуто 29 млн листівок, транзистори, які працювали лише на одній хвилі. Листівки були розроблені після консультацій з арабськими психологами у вигляді запрошення. Вони були побудовані на сподіванні, що арабський світ виграє внаслідок цього конфлікту. У результаті кожен солдат-дезертир мав у руках листівку, яка “дозволяла” йому перехід до противника. Три чверті солдат, що переходили на бік супротивника, свідчили, що на них вплинули листівки та передачі. Особливо ефективними були листівки, де повідомлялося про наступне бомбардування. Наприклад, перед тим, як скинути найбільшу у світі бомбу розмірами з автомобіль “жук-фольксваген”, війська отримали листівку: “Завтра, якщо ви не здаєтеся, ми кинемо на вас найбільшу у світі бомбу”.

Уперше в історії війн трапилось так, що CNN вело свої передачі з території противника. Як зазначає П. Тейлор, це було те саме, якби під час другої світової війни в 1944 р. хтось вів передачі для Бі-Бі-Сі з Варшавського гетто*167. Це можна розглядати як незвичайну ілюстрацію феномена “глобального села”, до якого дійшло людство.

*167: { Taylor Р. М. War and the media. Propaganda and persuasion in the Gulf war. – Manchester etc., 1992. – P. 226}

Інший феномен з’явився у зв’язку з цензурою візуальних повідомлень. Телебачення як візуальний канал, не маючи, що демонструвати, у відповідь породило варіант анімаційної війни, задовольнивши потреби свого каналу хоча б таким чином*168. Саме на це телевізійні канали витратили майже ті суми, котрі втратили у зв’язку з відсутністю реклами. Відтоді в’єтнамська війна почала виглядати застарілою, оскільки не була так висвітлена на екрані за допомогою анімації.

*168: { MacArtliur J. R. Second front. Censorship and propaganda in the Gulf war. – Berkeley etc., 1992}

Загалом слід підкреслити повторення однотипних моделей комунікативного впливу в різні часи. Для цього ми можемо порівняти наведені перший та останній приклади: першу світову війну і війну в Перській затоці. Можна скласти загальну таблицю, де наводяться дії США та їхніх союзників у двох військових ситуаціях (табл. 8.2).

Загалом можна зазначити, що контроль здійснюється різними складовими комунікативного процесу (табл. 8.3). Й історично можна простежити різні види цього контролю в різних ситуаціях.

Таблиця 8.2. Моделі комунікативного впливу

Таблиця 8.3. Складові процеси комунікації

Радянський Союз можна розглядати як такий, що контролював усі три складові процесу створення і передачі новин. Саме тому і виникає поняття “тоталітарний” щодо нього.

Елементарна модель впливу

Комунікативний модуль, що використовується для внесення змін у поведінку, може мати такі частини:

– привертання уваги;

– нав’язування проблеми;

– переключення уваги на іншу проблему;

– розв’язання проблеми.

Завдяки інформаційному впливу, певна проблема переміщується по шкалі пріоритетів і стає найважливішою. Реально проблема емоційно насичується настільки, аби стати найголовнішою для одержувача інформації. Одночасно пропонується шлях розв’язання проблеми, який має задовольнити як джерело інформації, так і її одержувача.

Важливим елементом стає кодування проблеми, переклад Ті з мови джерела мовою одержувача. Це яскраво ілюструє приклад з Другої світової війни. Коли німецький солдат отримував повідомлення “Якщо ти дезертируєш, ти врятуєш себе”, то дезертирами ставали лише маргінали, на більшість солдат це повідомлення не діяло. Було встановлено, що німець більше зорієнтований на соціальні характеристики свого буття, його слід розглядати не як “атом”, а як “соціальну молекулу”. Пропагандистське повідомлення було змінено на таке: “Коли ти дезертируєш, ти врятуєш свою сім’ю”. Після такого повідомлення відбулося різке збільшення числа тих, хто вирішив залишити лави своєї армії.

Аналіз найвпливовіших листівок часів війни у В’єтнамі засвідчив, що на найактуальнішими були теми смерті і сім’ї. Тобто тема дезертирства кодувалася за допомогою інших тем, які більше відповідали інтересам того, хто отримує повідомлення. Це американські листівки. В’єтнамські листівки, що були підготовлені для американської армії, програвали, як виявилося, через застосування ідеологічних тем (наприклад, “американські імперіалісти”). Взагалі, необхідно тестувати листівки перед їх застосуванням у реальних обставинах.

Особливу увагу слід приділяти варіантам повідомлень, що будуються на емоційній чи гедоністичній (розважальній) основі. Справа в тому, що суто пропагандистське повідомлення в цьому випадку уходить на другий план, тому йому важко протистояти. Ми легко оперуємо повідомленнями, що йдуть на першому плані, з іншими нам працювати набагато важче.

(2 votes, average: 4,00 out of 5)