Інформаційна безпека України в умовах євроінтеграції – Ліпкан В. А. – 3. Структура конституційного права на інформацію
Структура конституційного права на інформацію, що закріплюється Конституцією України та Цивільним кодексом України, визначається такими складовими як:
– збирання інформації;
– зберігання інформації;
– використання інформації;
– поширення інформації.
Відповідно до Закону України “Про інформацію”, структурою вищезазначеного права є:
– одержання;
– зберігання;
– використання;
– поширення.
Поняття “збирання” інформації, яке міститься у тексті Конституції, законодавчо не визначено, оскільки Закон України “Про інформацію” дає дефініції тільки таким поняттям як “одержання”, “зберігання”, “використання” та “поширення”.
Під Одержанням, Інформації законодавець розуміє набуття, придбання, накопичення інформації громадянами, юридичними особами або державою відповідно до чинного законодавства України.
Зберігання інформації – означає забезпечення належного стану інформації та її матеріальних носіїв.
Використання інформації – задоволення інформаційних потреб громадян, юридичних осіб і держави.
Поширення інформації – розповсюдження, обнародування, реалізацію інформації у встановленому законом порядку.
Цікавим є той факт, що даний Закон у ст. 38 закріплює також “право власності на інформацію”, під яким розуміється “врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження інформацією”. Отже, законодавець оперує такими поняттями, як “володіння”, “користування”, “розпорядження”, які не визначені законодавчо.
Тому, більшість науковців наголошують на необхідності уточнення понять “користування” і “розповсюдження” для з’ясування чіткої різниці між “використанням” і “користуванням” та між “поширенням” і “розповсюдженням” інформації, оскільки фактично використання інформації передбачає і збирання, і поширення інформації, і взагалі будь-які інші маніпуляції з нею.
Особливої уваги для забезпечення інформаційної безпеки, заслуговує поняття “доступу до інформації”.
Ст. 28 Закону України “Про інформацію” містить поняття “режим доступу до інформації” як передбачений правовими нормами порядок одержання, використання, поширення і зберігання інформації.
Основними положеннями цього Закону згідно зі статтями 28, 29, ЗО, що закріплюють режим доступу до інформації, е:
1. За режимом доступу інформація поділяється на відкриту та інформацію з обмеженим доступом.
2. Держава здійснює контроль за режимом доступу до інформації.
3. Завдання контролю за режимом доступу до інформації полягає у забезпеченні додержання вимог законодавства про інформацію всіма державними органами, підприємствами, установами та організаціями, недопущенні необгрунтованого віднесення відомостей до категорії інформації з обмеженим доступом.
4. Державний контроль за додержанням встановленого режиму здійснюється спеціальними органами.
5. У порядку контролю Верховна Рада України може вимагати від урядових установ, міністерств, відомств звіти, які містять відомості про їх діяльність по забезпеченню інформацією зацікавлених осіб.
6. Будь-яке обмеження права одержання відкритої інформації забороняється Законом.
7. Інформація з обмеженим доступом поділяється на конфіденційну і таємну.
8. До Конфіденційної інформації Належать відомості, що знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб, які можуть поширюватися за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов.
9. Таємною Є інформація, що містить відомості, які становлять державну та іншу, передбачену Законом таємницю, розголошення якої завдає (чи може завдати) шкоди особі, державі, суспільству.
Відповідно до вимог ст. 37 Закону України “Про інформацію” не підлягають обов’язковому наданню для ознайомлення за інформаційними запитами офіційні документи, які містять інформацію:
– визнану у встановленому порядку державною таємницею;
– конфіденційну;
– про оперативну та слідчу роботу органів прокуратури, МВС, СБУ, роботу органів дізнання та суду у тих випадках, коли її розголос може зашкодити оперативним заходам, розслідуванню чи дізнанню, порушити право людини на справедливий та об’єктивний судовий розгляд її справи, створити загрозу життю або здоров’ю будь-якої особи;
– що стосується особистого життя громадян;
– щодо внутрівідомчої службової кореспонденції, якщо вона пов’язана з розробкою напряму діяльності установи, з процесом прийняття рішень і передує їх прийняттю;
– що не підлягає розголошенню згідно з іншими законодавчими актами;
– фінансових установ, підготовлену для контрольно-фінансових відомств.
Зазначимо, що критерії віднесення інформації до таємної, порядок її обігу та захисту регулюються Законом України “Про державну таємницю” від 21 січня 1994 р. Зміст відомостей, які належать до державної таємниці, викладений у “Зводі відомостей, що становлять державну таємницю України (ЗВДТ)”, який у 1995 р. був затверджений наказом Держкомітету України з питань державних секретів.
Досить важливим є розкриття такого поняття як “комерційна таємниця”. Так, відповідно до Закону України “Про підприємства в Україні” під комерційною таємницею підприємств розуміють відомості, пов’язані з виробництвом, технологічною інформацією, управлінням, фінансами тощо, що не є державними таємницями, розголошення (передача, витік) яких може завдати шкоди його інтересам.
Склад і обсяг відомостей, що становлять комерційну таємницю, порядок їх захисту визначаються керівником підприємства (відповідно до Листа Головної державної податкової інспекції України від 23.11.1995 року).
Оскільки ч. 2 ст. 32 Конституції України забороняє збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, то досить цікавим є розгляд цієї проблеми детальніше.
Ст. 23 Закону України “Про інформацію” містить такі основні норми:
1. Основними даними про особу (персональними даними) є національність, освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров’я, а також адреса, дата і місце народження.
2. Джерелами документованої інформації про особу є видані на її ім’я документи, підписані нею документи, а також відомості про особу, зібрані державними органами влади та органами місцевого і регіонального самоврядування в межах своїх повноважень.
3. Забороняється збирання відомостей про особу без її попередньої згоди, за винятком випадків, передбачених законом.
Офіційне тлумачення статті 23 надано Конституційним Судом України у його Рішенні № 5-зп від 30.10.97, де персональні дані про особу віднесені до конфіденційної інформації.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)