Інформаційна безпека України в умовах євроінтеграції – Ліпкан В. А. – 1. Підходи до визначення поняття “національна безпека”
Національна безпека є складною неподільною системою, що саморозвивається, а отже складається з ряду підсистем (елементів) з відповідними чіткими взаємозв’язками як всередині системи, так із оточуючими її елементами, що у своїй сукупності утворюють нову якість. Серед інших ознак вищезгаданої системи слід також відзначити наявність відповідної структури, системної єдності та цілісності, загальної мети, відносної самостійності кожного окремого елемента системи з обов’язковим виконанням функцій, що необхідні для існування системи в цілому.
Серед вітчизняних науковців, що досліджують на достатньо серйозній методологічній основі проблеми національної безпеки, можна відзначити таких: Горбулін В. П. Нижник Н. Р., Ситник Г. П., Білоус В. Т.”, ДанільянО. Г., Дзьобань О. П., Панов МЛ., Ліпкан В. А., Левицька М. Б., Бодрук О. С.” Гончаренко О. М., Лисицин Є. М.” та ін.
Так, О. М. Гончаренко, Є. М. Лисицин – вказують, що раніше ця категорія носила певною мірою абстрактний характер, а сьогодні нею оперують в практиці управління державою. Окрім цього, розроблені та використовуються кількісні методики оцінки стану національної безпеки. За цими методиками, стан національної безпеки характеризується чисельною величиною, яка належить відрізку від нуля (найнижчий рівень стану національної безпеки, тобто найгірший її стан) до одиниці (найвищий рівень стану національної безпеки, тобто найкращий її стан). У зв’язку з чим, пропонують визначати національну безпеку як ступінь (міра, рівень) захищеності життєво важливих інтересів, прав і свобод особи, суспільства і держави від внутрішніх і зовнішніх загроз чи ступінь (міра, рівень) відсутності загроз правам і свободам людини, базовим інтересам та цінностям суспільства і держави.
У свою чергу, Данільян О. Г., Дзьобань О. П., Панов М. І. репрезентують поняття національної безпеки як стан захищеності життєво важливих інтересів особистості, суспільства і держави, людства в цілому від внутрішніх і зовнішніх загроз13, яка стала класичною та була використана законодавцем у вищезгаданому Законі України “Про основи національної безпеки України”.
Проведений авторами даного дослідження конвент-аналіз без-пекових праць надав можливість говорити про існування певних підходів до визначення поняття “національна безпека”.
Конструкція “стан захищеності (захисту)” при визначенні поняття “національна безпека” є найбільш поширеною. Хоча все більше дослідників наголошують, що таке визначення сформувалося в часи, коли “безпека” мала конкретне вираження, переважно в речах, і вимірювалася їх станом. Стан речей (матеріальних цінностей), їх властивостей був чітко визначений, здебільшого не змінювався, а зміна зумовлювала новий сталий стан”.
Вищезгадана конструкція справедливо критикується й через те, що віддзеркалює безпекознавчу парадигму, що існувала за радянських часів, коли пріоритет надавався захисту щодо попередження.
Нині, розкриття лише однієї сторони – захисту, при визначенні безпеки вважається неповним. Оскільки за такого розуміння принижується та втрачаються такі важливі властивості та функції безпеки як превентивні дії: звуження, послаблення, усунення і попередження небезпек та загроз. Зокрема, на дану обставину звертає увагу в своїй роботі російський дослідник Ярочкін В. І.’
Наявність загроз є атрибутом існування об’єкта будь-якої природи. Донедавна загрози вважалися не притаманними системі, негативними факторами. Внаслідок чого основною функцією суб’єктів забезпечення безпеки була цілковита їх ліквідація. Неможливість цього сприяло зміні розуміння цієї функції з ліквідації на управління загрозами з метою мінімізації негативного, деструктивного впливу щодо функціонування та життєдіяльності об’єктів забезпечення безпеки.
Деякі дослідники говорять не тільки про іманентний характер загроз, але й відзначають їх творчо-конструктивну роль у розвитку об’єкта. Зокрема, дана позиція репрезентована у роботі В. А. Ліпкана “Безпекознавство”.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)