Інформаційна безпека – Остроухов В. В. – 2.3.3. Дезінформація й підкуп виборців як прийоми чорного піару у виборчих кампаніях
Зупинимося на деяких більш витончених прийомах дезінформації, які застосовувалися в російській і українській виборчих кампаніях.
Висування двійників. Для цього треба знайти в окрузі людину з таким самим прізвищем, ім’ям та по батькові, як і в кандидата -“ворога” і вмовити цю людину висунути свою кандидатуру. Розрахунок будується на тім, що частина прихильників небажаного кандидата помилиться і проголосує за підставну особу. З аналогічною метою іноді створюють суспільно-політичні організації з назвами дуже схожими на назви конкуруючих організацій (відомий, наприклад, випадок, коли напередодні виборів в одному з великих регіонів було зареєстровано “Рух “Яблуко”) і висувають підставних осіб від їхнього імені.
Варто підкреслити, що висування підставних осіб не завжди є “брудною” технологією. Наприклад, досить часто популярні керівники регіонів використовують таких осіб для підстрахування: висувають свідомо непрохідного кандидата на той випадок, якщо конкуренти спробують зірвати вибори через одночасне зняття своїх кандидатур.
Імітація підтримки від статусних людей. Якщо під час кампанії раптом з’являються листівки типу “Підтримую таку особу, В. Путін”, то не завадить поцікавитися, хто такий цей В. Путін – прем’єр Росії чи його однофамілець, який живе в сусідньому будинку.
Іноді описаний прийом використовується з точністю до навпаки: підтримка існує реально, але носить незаконний характер. Наприклад, у 1997 році у Москві в окрузі, де переобирався голова Московської Думи, з’явилися щити з його фотографією в обіймах Ю. Лужкова і підписом: “Найкращий голова Думи з усіх, кого я знав. Корінний москвич Ю. Лужков”. Коли розлютовані конкуренти звернулися із протестом у виборчу комісію (за законом мер не мав права підтримувати жодного з кандидатів), їм роз’яснили: “Фотографія зроблена задовго до виборів, а щодо підпису, то ви доведіть, що “москвич Ю. Лужков” – мер міста, а не однофамілець мера.
Імітація дій від імені конкурента. Характерними прикладами таких дій є:
O дзвінки виборцям від імені конкурента вночі;
O приклеювання листівок на підтримку конкурента на стекла приватних автомобілів (так, щоб їх було дуже важко віддерти);
O “антиадресна” агітація (наприклад, “ультраліберальна” пропаганда від імені конкурента у кварталах з малозабезпеченим населенням або ура-патріотична серед інтелігенції);
O дії” які повинні налякати виборців. Наприклад, на виборах губернатора Красноярського краю в 1998 році нібито від імені А. Лебедя по селах запустили людей, які почали переписувати домашню худобу і птахів. Опісля по їхніх слідах була запущена інша команда агітаторів, яка роз’ясняла, що А. Лебідь готує Масові конфіскації майна сільських жителів.
Імітація небажаної підтримки конкурентів. Організовується серія масових заходів, на якій про свою підтримку конкурента заявляють бомжі, фашисти, сексуальні меншини тощо. Такими “фокусами” не гидували навіть кремлівські політтехнологи. Під час президентських виборів 2000 року ЗМІ регулярно повідомляли про мітинги московських повій на підтримку Ю. Скуратова. А незадовго до дня голосування телебачення показало збори геїв І лесбіянок на підтримку П. Явлінського.
Підкуп виборців можна також віднести до сфери чорного піару. Він далеко не такий небезпечний, як дезінформація, оскільки не позбавляє виборців волі свідомого вибору. Водночас підкуп зазвичай не такий ефективний, як дехто вважає: немає жодних гарантій, що виборець, одержавши що-небудь від кандидата, відразу ж стане його прихильником. Якщо уважно розглянути кампанії, виграні нібито тільки за допомогою підкупу, в більшості випадків виявляється, що перемога “покупця голосів” стала наслідком стратегічно правильної постановки кампанії, а не голої гри на матеріальному інтересі.
Найбільш яскравий приклад – оптова покупка Р. Абрамовичем Чукотки. При цьому Р. Абрамович абсолютно не приховував, що він робить. Навпаки виборцям відкрито говорилося: “Усі про вас забули, просвіту ніякого немає, а з Р. Абрамовича ви хоч щось одержите”. Так що у виборців не могло бути жодних сумнівів, що їх саме підкуповують.
Оскільки закон забороняє прямий підкуп виборців під час виборів, його звичайно здійснюють у формі різних гуманітарних програм, реалізованих від імені кандидата до початку кампанії, або ж від імені “друзів” кандидата під час кампанії.
Перед “покупцем голосів” традиційно постають дві проблеми: як обійти закон і як гарантувати, що виборець, якому заплатили, дійсно проголосує за потрібного кандидата. Наприклад, досить популярні дві схеми підкупу виборців:
O Підкуп через найм на роботу. Штаб кандидата укладає з виборцем трудову угоду: наймає його як агітатора. Відразу ж після укладення угоди виборцеві виплачується невеликий аванс. Решта грошей йому обіцяють заплатити як преміальні за “гарну роботу”. При цьому робота буде вважатися “гарною”, якщо кандидат-наймач переможе на виборах. Природно, насправді реальної роботи від такого “агітатора” ніхто не вимагає. Ціль схеми – створити у виборця матеріальну зацікавленість у перемозі кандидата.
– “Лохотрон”. Дуже дорога й рідко застосовувана технологія. Для організації “лохотрона” необхідно попередньо зареєструвати якусь громадську організацію. Коли починається виборча кампанія, зазначена організація заявляє, що вона не буде підтримувати жодного з кандидатів, але буде боротися за підвищення активності виборців на виборах. В ім’я цієї шляхетної мети вона повідомляє про проведення безпрограшної лотереї в день голосування прямо на виборчих дільницях. Кожний виборець, який прийшов на вибори, зможе виграти невеликий приз: ручку, календарик тощо. А щоб ще більше “підвищити активність”, на кожній ділянці буде розіграний один головний приз – автомобіль “Жигулі”. Однак у його розіграші зможуть брати участь тільки ті виборці, які зможуть угадати переможця на виборах.
Після того як про організацію “лохотрона” довідаються всі жителі округу, починається другий етап операції. Через всі можливі інформаційні канали виборцям починають повідомляти, що за даними аналітиків і соціологів на виборах лідирує такий-то кандидат (хто при цьому лідирує насправді, не має значення).
Кульмінація настає в день голосування. Поруч із кожною ділянкою ставиться автомобіль, що може дістатися будь-якому виборцеві, – варто лише вгадати переможця виборів. А оскільки ім’я майбутнього переможця вже передвіщене “всіма аналітиками й соціологами”, то бажаючий зіграти в “лохотрон” виборець зробить, швидше за все, ставку саме на нього. І щоб ставка не пропала, виборець і проголосує саме за того кандидата, на якого він поставив.
Проте чорвий піар і “брудні” технології далеко не так страшні, як про них говорять. За оцінками різних експертів, використання супротивником най небезпечнішого сполучення “брудних” методів (дезінформація у поєднанні з інформаційною блокадою, підкріплені адміністративним ресурсом) рівносильно його перевазі (у середньому) приблизно в 10 % голосів. “Брудні” технології рідко забезпечують перемогу самі по собі, якщо вони не підкріплені правильною стратегією й тактикою кампанії їхнього кандидата. Так, на виборах у Верховну Раду України (вересень 2007 року) зустрічалося немало випадків чорного піару. Наприклад, обвинувачення в ізраїльському громадянстві на адресу екс-глави МВС, першого номера блоку “Наша Україна – Народна самооборона” Юрія Луценка. Друкувалися листівки з його фотографією на тлі зірки Давида. Або ж поява наклейок, стилізованих під логотип програми Блоку Юлії Тимошенко “Український прорив”. Але на цих наклейках був написаний “Український нарив”, ними заклеювали оригінальні плакати БІОТ. Проте на хід виборів подібні акції вплинули мало.
Нинішнє засилля “брудних” методів у російських і українських кампаніях – тимчасове явище, що неминуче буде входити в прийнятні рамки в міру того, як виборці отримають досвід. Цей процес можна прискорити, якщо регулярно й докладно доводити до широкої громадськості всі “брудні” прийоми, які були використані в кожній великій кампанії.
Література до розділу 2
1. Бредмайер К. Черная риторика: Власть и магия слова. – М – Аль-пина Бизнес Букс, 2006. – 248 с.
2. Гринберг Т. Э. Политические технологии: ПР и реклама: Учебное пособие для студентов вузов. – М.: Аспект Пресс, 2005. – 817 с.
3. Интервью А. Вуймы “Черный ПР – это идеальный способ конкурентной борьбы”. – Деловой квартал. – 2007. -17 вер. – ЛЬ 34 (606).
4″ Костюк К. И. Политическая мораль и политическая этика в России // Вопр. философии. – 2000. – № 2. – С. 82-47.
5. Лисовский С. Ф., Евстафьев В. А. Избирательные технологи: История, теория, практика. – М.: Рус. панорама, 2001. – 464 с.
6. Мал хин Е., Сучков Е. Основы избирательных технологий и партийного строительства. – М.: Рус. панорама, 2003. – 480 с.
7. Связи с общественностью в политике и государственном управлении / Под общ. ред. В. С. Комаровского. – М.: Изд-во РАГС, 2001.-520 с.
8. Синельникова Л. Я. Современный “черный пиар” как маннпуля-тивныЙ дискурс // Жизнь текста или Текст жизни. – Луганск: Знание, 2005. – Т. 3. – С. 182-188.
9. Таранов П. С. Приемы влияния на людей. – М.: Дело, 1097. – 206 с.
10. Чумиков А. Н. Связи с общественностью: Учебное пособие. – М., 2001.-306 с.
(2 votes, average: 5,00 out of 5)