Інформаційна безпека – Остроухов В. В. – 1.4. Фактори впливу на діяльність ЗМІ

Світовий досвід функціонування демократичних “інформаційних” суспільств та проведений аналіз беззастережно вказує на прямий зв’язок між ЗМІ та станом інформаційної безпеки держави. Зазначимо, що вплив ЗМІ на інформаційний простір прямо залежить від низки обставин, які визначають ефективність впливу ЗМІ:

– технічного рівня розвитку інформаційних та телерадіомереж;

– конкурентоспроможності вітчизняного інформаційного продукту;

– існування широкого вибору між альтернативними каналами отримання інформації (різні ЗМІ – різні власники);

– законодавчого забезпечення діяльності галузі (юридичні гарантії свободи слова, встановлення обмежень щодо розповсюдження інформації з обмеженим доступом, закріплення відповідальності за поширення недостовірної інформації, обов’язкове висвітлення діяльності державних органів тощо);

– рівня сформованості інститутів громадянського суспільства, які захищають національні інтереси (включно з діяльністю самостійних центрів інформаційного впливу, які представлятимуть інтереси держави);

– зкоординованості діяльності усіх державних органів, які контролюють, ліцензують, здійснюють моніторинг ЗМІ тощо.

Поряд з цим Існує інший вектор впливу на стан інформаційної безпеки суспільства. Це вплив на діяльність самих ЗМІ. Проведений аналіз свідчить про низку факторів, які впливають на галузь. Особливу увагу, на нашу думку, необхідно приділити чотирьом з них.

Перший – це вплив нормативно-правового регулювання діяльності ЗМІ. Нормами національного законодавства встановлюються правовий статус, обмеження у діяльності ЗМІ, особливості ліцензування, відповідальності, а також особливий порядок діяльності, наприклад, протягом виборчого процесу.

Водночас значна кількість нормативних актів, які регулюють діяльність ЗМІ та інших суб’єктів в інформаційній сфері України, є недосконалими, часто залишаються неузгодженими між собою або ж містять положення, що виключають одне одного. Як приклад можна назвати невизначеність правового статусу Інтернет-видань та їх співробітників у чинному законодавстві.

Тому в умовах зростання відвертої заангажованості ЗМІ політичними, економічними, фінансовими та кримінальними структурами перед вітчизняним законодавцем невідворотно постало питання про необхідність раціонального законодавчого врегулювання діяльності засобів масової інформащї. Проте необхідно уникнути двох крайнощів – надмірного адміністрування та “свободи без кордонів”. Для цього слід сформувати чітку громадську позицію щодо зменшення впливу існуючих негативних факторів на загальну ситуацію в країні.

Засоби й технології впливу на сферу мас-медіа в демократичному суспільстві не повинні вичерпуватися правовим регулюванням діяльності ЗМІ. Правове (державне) регулювання спирається лише на норми регламентування діяльності ЗМІ, що встановлюються й охороняються державою. При цьому формальні правила не можуть враховувати всіх традицій та особливостей вітчизняної журналістики.

Другий – це комерціалізація діяльності ЗМІ, тобто їх спрямованість, в першу чергу, на отримання прибутку (а зовсім не на об’єктивне інформування суспільства), що часто пояснюється законами розвитку економіки та необхідністю вільної конкуренції на медіа-ринку. З огляду на особливості психології людини через ЗМІ найкраще продаються насильство, секс, розважальні програми, які несуть мінімум змістового навантаження. Це також можуть бути матеріали, підготовлені на замовлення, цикли передач і статей, спрямовані на створення або підтримку позитивного іміджу владних чи бізнес-структур, а інколи навіть іноземних суб’єктів.

Таким чином, економічні чинники у поєднанні з диктатом з боку власників ЗМІ часто призводять до того, що їхнім працівникам часто важко відстояти свою позицію. Обслуговуючи інтереси конкретних комерційних структур та з метою збереження або збільшення обсягів тиражу* ЗМІ поширюють насамперед інформацію, яка привертає увагу найбільшого числа громадян, навіть якщо вона відноситься до розряду скандальної чи низькосортної.

Тому при застосуванні ринкового (економічного) регулювання діяльності ЗМІ слід обов’язково враховувати, що вільна конкуренція не завжди гарантує реальний плюралізм думок. Іншими словами, ринкова конкуренція створює ринкову цензуру.

Третій – це залежність від власника, в яку попадають ЗМІ, що пройшли процес акціонування. Внаслідок ринкових перетворень в інформаційній сфері майже всі вони представляють інтереси або окремих фінансово-політичних груп, або іноземних замовників. До цього необхідно додати, що часто власниками ЗМІ виступають іноземні юридичні або фізичні особи.

Проблема редакційної залежності від власника ЗМІ не є виключно українським надбанням. її розв’язанню на правовому рівні присвячено Рекомендацію Комітету Міністрів Ради Європи “Про заходи забезпечення прозорості засобів масової інформації”, прийняту 22 листопада 1994 р. (далі – Рекомендація), в якій ідеться про друковані засоби масової інформації.

Перший принцип Рекомендації присвячено доступу громадськості до інформації про ЗМІ. В ньому зазначено, що члени суспільства на справедливих і неупереджених підставах повинні мати доступ до визначених основних даних про ЗМІ для того, щоб вони могли сформувати власну думку щодо оцінки відомостей, Ідей і думок, які поширюються засобами масової інформації.

У зв’язку з цим Рекомендація також розглядає основні види даних, надання яких повинно гарантувати прозорість друкованих ЗМІ. Так, відповідно до 6-го принципу цієї Рекомендації, інформацію, яка підлягає оприлюдненню, на нашу думку, можна поділити на п’ять основних категорій:

– відомості, що характеризують осіб або органи, які беруть участь у видавничій структурі підприємства друку, а також ступінь участі цих осіб і органів у цій структурі;

– відомості про інтереси друкованого видання;

– відомості про осіб або органи (крім тих, хто безпосередньо зайнятий у структурі видання), стосовно яких існує ймовірність, що вони можуть впливати на редакційну політику видань, якими керують;

– відомості про редакційну політику або політичну орієнтацію газет чи інших видань;

– відомості про фінансові результати діяльності видавничої структури і про поширення її продукції.

У вітчизняних умовах інформація про власника ЗМІ може бути віднесена до комерційної таємниці. Це дозволяє власникам приховано впливати на редакційну політику та безперешкодно розміщувати у виданнях інформацію замовного характеру. Водночас Цивільний кодекс України, визначаючи перелік майнових прав, пов’язаних з правом інтелектуальної власності щодо комерційної таємниці (статті 505-508 ЦК України)” не встановлює правовий режим комерційної таємниці, порядок віднесення інформації до комерційної таємниці, підстави виникнення права суб’єктів на комерційну таємницю, порядок доступу до комерційної таємниці.

З одного боку, держава захищає права суб’єктів господарювання на інформацію, а з іншого – надає представникам багатьох органів державної виконавчої влади право доступу до інформації, що захищається. За підрахунками фахівців більше ніж 30 міністерств, відомств та державних комітетів наділені правом контролю за окремими сферами діяльності підприємств. Вони виконують покладені на них завдання І функції на підставі спеціальних законів, що регламентують їх правовий статус та які з точки зору правового захисту комерційної таємниці вступають у протиріччя із законами, що містять норми, пов’язані із захистом комерційної таємниці підприємства.

Право на доступ до інформації, у тому числі комерційної таємниці, суб’єктів господарювання, передбачене у спеціальних законах, зокрема законах України “Про міліцію”, “Про Службу безпеки України”, “Про Державну податкову службу”, “Про організаційно-правові засади боротьби з організованою злочинністю”, “Про державну статистику”, “Про аудиторську діяльність”, “Про Державну контрольно-ревізійну службу” тощо.

Саме тому низка дослідників справедливо пропонують обов’язково оприлюднювати інформацію про власників ЗМІ та інших осіб, які можуть впливати на його діяльність, під час державної реєстрації або подання документів для отримання ліцензії на мовлення (не рідше ніж один раз на рік та обов’язково перед виборами), а також укладати редакційні угоди між власником ЗМІ та його колективом, у яких розкривати принципи редакційної політики.

У редакційній угоді доцільним є закріплення права виконавчого органу ЗМІ самостійно наймати редакторів на конкретний термін. Окремо слід чітко визначити перелік підстав, на основі яких редактора може бути звільнено (наприклад, прогули, падіння рейтингу та прибутковості ЗМІ тощо). У випадку порушення редакційної угоди сторони мають право на звернення до суду.

Окремим фактором впливу на діяльність ЗМІ є загроза монополізації цієї сфери. Злиття ЗМІ та виникнення монополістичних об’єднань у сфері їх діяльності призводить до:

– використання таких об’єднань для інформаційного впливу на суспільство з метою формування переконання в його членів про доцільність або необхідність тих чи інших перетворень у суспільній, політичній чи економічній сферах країни в інтересах власників ЗМІ;

– обмеження різноманіття можливостей отримання інформації;

– здійснення впливу на свободу дій політичних партій;

– вигідного впливу на діяльність великих і малих видавництв. Четвертий фактор – адміністративний тиск з боку держава.

Значна частина проблем, пов’язаних із діяльністю ЗМІ, має етичний відтінок і не вирішується правовими чи адміністративними засобами.

Так, у січні 2005 р. одним із перших розпоряджень державного секретаря України О. Зінченка стало розформування Головного управління інформаційної політики адміністрації Президента України, яке до того невдало пробувало формувати державну ідеологію адміністративними методами, зокрема через так звані “темники”. Але вже у вересні 2005 р. помаранчеву команду розколола небувала криза, рейтинг політиків-революціонерів стрімко впав, а у березні 2006 р. “помаранчеві” бездарно програли вибори. Підкреслимо, що сам термін “темники” є своєрідним брендом з негативною окраскою, який був придуманий та використаний саме з метою інформаційного впливу протягом виборчої кампанії.

Зазначимо для об’єктивності, що “темники” – це загальноприйнята практика навіть у демократичних країнах. Відомий український журналіст І. Слісаренко, наприклад, вважає, що “темники” – це не накази від когось ззовні, а лише елементи діловодства усередині певної організації. Вони потрібні лише для того, щоб якийсь менеджер середньої ланки не забув, що і як було домовлено висвітлювати. Це лише інструмент налагодження адміністративного контролю усередині прийнятої системи взаємин. Зазначеною організацією може бути і держава, яка інформує ЗМІ про події, що відбувається. Тоді держава виступає активним гравцем в інформаційному протистоянні. Розповсюдження грамотно, якісно та яскраво підготовлених повідомлень про результати діяльності влади, в яких проведено чіткий зв’язок з актуальними суспільно-політичними подіями, є логічним кроком думаючої влади.

У демократичних країнах самі повідомлення мають інформаційний (необов’язковий характер) і називають прес-релізами. Вони надзвичайно затребувані самими ЗМІ, часто через обмеженість власних можливостей отримання інформації, нестачу часу, а деколи через банальну лінь. Інша справа, що в умовах свободи слова неприпустимою є практика поширення обов’язкової до висвітлення інформації, що мало місце в Україні до кінця 2004 року і викликало бурхливий спротив журналістського середовища.

У Великобританії до вироблення прес-релізів безпосередньо залучаються співробітники розвідувального співтовариства, правоохоронних органів та члени Кабінету Міністрів, які приймають рекомендації разом із редакторами та власниками найпотужніших ЗМІ в рамках діяльності DPBAC (Defence, Press and Broadcasting Advisory Committee) – спеціально створеного консультативного комітету з оборони, преси і теле-, радіомовлення.

На нашу думку, завдяки некомпетентності колишніх працівників Адміністрації Президента України, через грубий адміністративний та фінансовий тиск було надовго поховано можливість використання офіційних прес-релізів як засобу інформування громадськості про державну діяльність, формування позитивного зовнішньополітичного та внутрішньополітичного іміджу. Однак це була, нехай незграбна, але спроба впливати на інформаційне середовище для забезпечення державних інтересів.

Окрім зазначених вище правових, організаційних та інших проблем у діяльності засобів масової інформації на стратегічний розвиток сфери ЗМІ впливають й суто технічні проблеми.

Серед них насамперед слід виділити використання застарілих технологій, таких, наприклад, як проводове радіо. Жодним чином не заперечуючи його важливої соціальної ролі в суспільстві (радіомовлення у сільській місцевості здійснюється переважно через проводове радіо), визнаємо, що технологічно – це позавчорашній день вітчизняного телерадіопростору.

Суттєвий вплив справляє також відставання у розвитку таких новітніх засобів комунікації, як Інтернет, супутникове мовлення тощо внаслідок відсутності в державі необхідних для цього ресурсів. Подальший розвиток кабельного мовлення в Україні стримується властивим галузі монополізмом, вилученням місцевих програм на користь іноземного мовника.

Зрештою, чи не найактуальнішим сьогодні є питання переходу на цифровий формат мовлення. Тільки у цьому слід шукати шлях, нехай і тимчасового, але вирішення проблеми вичерпності радіочастотного ресурсу, проблеми технічної якості мовлення тощо.

ЗМІ є найзручнішим та найрозповсюдженішим каналом поширення інформації у сучасному світі. Сучасний стан інформаційних технологій зробив можливим одночасне сприйняття однакової інформації в режимі on-line.

Українське законодавство визнає ЗМІ: телебачення, радіомовлення та пресу. За всіма ознаками до цього переліку слід додати Інтернет, однак на рівні законодавства цього не зроблено. Кожен із цих видів ЗМІ має власні особливості сприйняття споживачами.

Найпоширенішим та найефективнішим засобом маніпулятивного впливу є телебачення. Разом з цим стрімкий розвиток Інтернет та його можливості з передачі текстової й аудіовізуальної інформації дозволяє прогнозувати вихід Інтернет на провідні позиції серед ЗМІ.

У своїй діяльності ЗМІ повною мірою користуються свободою слова, як одним із базових здобутків демократичного устрою. Зазначена свобода повинна урівноважуватися свободою вибору споживача інформації та правовою відповідальністю за зловживання свободою слова. Свобода слова не є абсолютною. Державний та громадський контроль за діяльністю ЗМІ у тій чи іншій формі існує навіть у країнах – колисках демократії.

Факторами, що найбільше впливають на діяльність ЗМІ, на сучасному етапі є: правова регламентація їх статусу, комерційний характер їх діяльності, політика власників та вплив з боку держави. Останні два фактори може бути використано в інтересах забезпечення інформаційної безпеки держави.

Можемо констатувати, що ЗМІ є не просто суб’єктами впливу на масову свідомість, але й ключовим інструментом, за допомогою якого проходить безпосереднє її формування. Засоби масової інформації, повинні виконувати функції посередника між джерелами інформації – органами державної влади, громадськими організаціями, політичними партіями, та її споживачами – громадянами.

На наш погляд, на сучасному етапі в нашій країні не існує ЗМІ в повному розумінні, а існують засоби масової пропаганди й агітації, за допомогою яких ті чи інші політичні сили формують суспільну думку. Тому зростає значення узагальнення й впровадження на законодавчому та практичному рівнях сучасних підходів до забезпечення незалежності ЗМІ, обмеження впливу на них олігархічних і кланових структур, з одного боку, та протидії залежності ЗМІ – з іншого.

При цьому можна виділити два основних напрями такої діяльності: створення й підтримка громадських ЗМІ та зміцнення фінансової, організаційної й ідеологічної незалежності державних і комерційних ЗМІ. В рамках цих двох напрямів найбільш доцільним є реалізація таких завдань:

1) прийняти Концепцію національної інформаційної політики України та спрямований на реалізацію її положень Інформаційний кодекс України, який є базовим нормативним актом, що регулюватиме діяльність в інформаційній сфері України;

2) законодавчо закріпити заходи щодо запобігання монопольній концентрації ЗМІ (в тому числі прихованій) шляхом покладення на друковані та електронні ЗМІ зобов’язання надавати інформацію про власників ЗМІ та осіб, які можуть впливати на їхню діяльність під час державної реєстрації або подання документів для отримання ліцензії на мовлення (не рідше одного разу на рік та обов’язково перед початком виборчого процесу);

3) розробити та ухвалити зміни до Закону України “Про інформацію”, “Про телебачення і радіомовлення”, “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”, які б зобов’язали власників ЗМІ будь-якої форми власності обов’язково узгоджувати з редакційними колективами принципи редакційної політики та підписувати з ними редакційні угоди;

4) створити єдиний державний реєстр власників ЗМІ;

5) створити в Україні систему громадського телебачення та радіомовлення, забезпечити прозорий контроль за його бюджетом та редакторською політикою;

6) ухвалити концепцію роздержавлення ЗМІ, якою передбачити заборону надалі органам державної влади та місцевого самоврядування, підприємствам із бюджетним фінансуванням бути засновниками ЗМІ (крім інформаційних видань та веб-сайтів в Інтернеті);

7) постійно удосконалювати індустрію інформаційних послуг та інфраструктуру єдиного інформаційного простору України.

На завершення підкреслимо, що діяльність із забезпечення інформаційної безпеки держави ЗМІ слід розглядати не лише з погляду необхідності протидії їх можливій протиправній діяльності, але й використання їх можливостей для формування національного інформаційного простору, який адекватно відображатиме національні інтереси України.

1.5. Діяльність неурядових організацій у контексті інформаційної безпеки

Особливо підкреслимо місце неурядових організацій (НО), оскільки задекларованою метою є формування громадської думки із проблемних питань розвитку суспільства. НО функціонують переважно як незалежні аналітичні центри юридично є неприбутковими громадськими організаціями, які здійснюють діяльність на основі Закону України “Профоб’єднання громадян”.

Згідно з цим Законом, НО як усі зареєстровані об’єднання громадян для здійснення цілей і завдань, визначених у статутних документах, користуються правом:

– виступати учасниками цивільно-правових відносин, набувати майнові й немайнові права;

– представляти і захищати свої законні інтереси та законні інтереси своїх членів (учасників) у державних та громадських органах;

– брати участь у політичній діяльності, проводити масові заходи (збори, мітинги, демонстрації тощо);

– ідейно, організаційно та матеріально підтримувати інші об’єднання громадян, надавати допомогу в їх створенні;

– створювати установи та організації;

– одержувати від органів державної влади і управління та органів місцевого самоврядування інформацію, необхідну для реалізації своїх цілей і завдань;

– вносити пропозиції до органів влади і управління;

– розповсюджувати інформацію і пропагувати свої ідеї та цілі;

– засновувати засоби масової інформації.

В Україні немає юридичного терміна, який визначає поняття “неурядовий аналітичний центр” чи “неурядова організація”. Формально останніми є будь-які організації, зареєстровані відповідно до законів “Про об’єднання громадян”, “Про політичні партії в Україні”, “Про професійні спілки, їх права та гарантії їх діяльності”. Тому існує потреба у визначенні поняття неприбуткової НО. Відповідний законопроект вже декілька років розглядається Верховною Радою. 448

Теоретично під НО необхідно розуміти, по-перше – громадську, по-друге – незалежну, по-третє – неприбуткову (некомерційну), по-четверте – дослідницьку організацію, що вивчає переважно соціально-політичні проблеми національного рівня. Головною функцією неурядових аналітичних центрів є “громадське” лобіювання, здійснення впливу на владу шляхом подання обгрунтованих пропозицій, критики, рішень.

У світі налічується близько 4 500 НО, з яких близько третини працюють у США. При цьому ніхто в Сполучених Штатах не збирається боротися з їхнім впливом силами держави. Навпаки така їх кількість забезпечує надзвичайну якість і конкурентоспроможність аналітичної продукції та сприяє інтересам захисту інформаційного простору. Продукція закордонних центрів інформаційного впливу не знаходить споживача, є неактуальною, оскільки власний інформаційний ринок перенасичений.

НО володів такими характерними рисами:

1. Це неприбуткова громадська організація, яка може бути зареєстрована відповідно до Закону України ” Про об’єднання громадян”, бути структурним елементом політичної партії чи мати інші організаційні форми.

2. Це організація, яка займається дослідницькою та аналітичною діяльністю. Головний напрямок досліджень – актуальні проблеми суспільно-політичного та економічного характеру.

3. Діяльність НО фінансується переважно за рахунок грантів іноземних структур. (Навіть незалежні експерти зазначають, що більшість неурядових аналітичних центрів залежить від зарубіжного фінансування. Таким чином визначаються напрями досліджень та отримувач результату).

4. Більшість співробітників-експертів організації пройшли стажування за кордоном (вільно володіють іноземними мовами).

5. НО займає активну інформативну позицію: має власні друковані чи інтернет-видання, висвітлює свою діяльність у ЗМІ, проводить та бере участь у конференціях, семінарах, круглих столах тощо.

Неприбутковість НО означає, що її діяльність не спрямована на одержання прибутку, але передбачає надходження коштів для покриття витрат, пов’язаних із веденням статутної діяльності. Зазначимо, що наведене визначення дещо суперечить українському податковому законодавству, яке всі кошти, отримані НО, розглядає як прибуток.

Діяльність НО особливо активізується під час проведення виборчих кампаній, коли увагу громадськості та ЗМІ прикуто до будь-якої аналітичної чи навіть просто суспільно значимої політичної інформації з будь-яких джерел. При цьому не має істотного значення навіть той факт, який рейтинг популярності чи довіри має той чи інший суб’єкт у населення (споживача інформації).

Необхідно зважати також і на самостійний вплив на громадськість сторонніх центрів впливу, що безпосередньо не пов’язані з політичною системою України: іноземних держав, транснаціональних корпорацій, вітчизняних промислово-фінансових груп.

Так, екс-президент США Білл Клінтон на зустрічі з функціонерами американської організації “Дім свободи”, яка відбулася в 1995 році в м. Вашингтоні, зазначив, що діяльність американських неурядових аналітичних центрів була і залишається важливим та ефективним знаряддям реалізації зовнішньополітичних планів США. Просування американських цінностей до інших держав і сприяння захисту інтересів США є взаємозалежними елементами єдиної політики.

Діяльність таких НО може опосередковано фінансуватися Держдепартаментом США шляхом надання грантів. Функціонери американських НО, отримуючи інформацію щодо процесів у нашій державі від осіб із числа активістів вітчизняних НО, надсилають відповідні звіти до своїх офісів у Вашингтоні, які інформують Держдепартамент США, забезпечуючи останній всебічною інформацією.

НО збирають та реалізовують інформацію на користь інших держав. Він не стверджує, що ці організації не переймаються процесами становлення демократії в Україні. Одночасно підкреслює, що пер-важно зазначена діяльність провадиться цілком легально, проте не заперечує і факт використання деяких з них в іноземних інтересах. Це загальновживана практика. Доцільно створити світову мережу вітчизняних НО за кордоном, наприклад, “Українці без кордонів”.

Роль неурядових аналітичних центрів як генераторів нових ідей та альтернативних підходів е особливо важливою на перехідних етапах, коли відбуваються глибокі внутрішні трансформації у всіх сферах суспільного життя. Неурядові аналітичні центри є також інструментом громадського контролю, вони впливають і на визначення цілей та цінностей суспільства. їх потенціал як посередника та ефективного каналу зв’язку між інтелектуальним середовищем і державними органами та суспільством важко переоцінити.

Однак, попри окремі позитивні приклади, ступінь залучення незалежних експертів до пошуку шляхів вирішення проблем розвитку суспільства ще не відповідає рівню розвинутих демократичних країн. Водночас останніми роками роль неурядових аналітичних центрів у процесах, що відбуваються в Україні, значно зросла. Від їх прогресивного розвитку, здатності пропонувати якісні аналітичні розробки, від рівня впливу на політичний процес і суспільну свідомість, спроможності здійснювати ефективний контроль за діями влади залежить успішність розбудови громадянського суспільства та правової держави в Україні.

НО – це важливий елемент громадянського суспільства, не слід вбачати в них виключно опозицію, яка спить і бачить, як би “допомогти” іноземним замовникам чи продати держтаємницю. Пропонуючи альтернативні рішення, вони здійснюють громадське лобіювання, вплив на владу з метою підвищення якості державної політики. Неурядові аналітичні центри – це ще й важливий інструмент громадського контролю за діями влади. Велика їхня роль і у визначенні цілей та цінностей суспільства, формуванні громадської думки з актуальних для країни питань.

З точки зору забезпечення налагодження ефективної діяльності урядових структур України доцільним виглядає використання потенціалу НО в інтересах держави: пряме замовлення необхідних досліджень з його оплатою бюджетними коштами.

Далі, з погляду забезпечення державної безпеки, у випадку якщо існують аргументовані підозри до діяльності НО на користь, наприклад, іноземних спецслужб чи про пряме представництво інтересів інших держав, конструктивні контакти з цими суб’єктами можуть виступати легальним каналом отримання інформації про специфіку їх роботи. Шляхом аналізу результатів роботи аналітичного центру за визначеною тематикою можемо дійти висновків про джерела, якість та кількість інформації, що обробляється центром, його можливості, вплив тощо. Слід зазначити, що великий відсоток спеціалістів НО, які пройшли стажування (підготовку) за кордоном не може не викликати занепокоєння. НО можуть бути зручним інструментом у руках як зовнішніх, так і внутрішніх замовників.

Щодо зарубіжного фінансування діяльності НО необхідно відзначити, що вони часто дійсно існують на зарубіжні кошти, що виділяються у вигляді грантів. Крім цього, аналітичні центри використовують приватні пожертви (внески), кошти, отримані від реалізації своєї продукції, і дуже рідко мають бюджетне фінансування.

Разом з цим не потрібно забувати, що головний грантоотримувач у нас – держава, у цьому ні в кого не повинно бути сумніву. Зарубіжну допомогу беруть всі й майже на все – на реформу в армії, на обстеження складів із боєприпасами, на ліквідацію озброєння та військової техніки, на підготовку й утримання миротворчих підрозділів, на створення системи експортного контролю за продажем зброї, на реформування правоохоронних органів і спецслужб, на контроль за станом енергетичних об’єктів, їхню модернізацію, на технічне відновлення прикордонної та митної служб, на комп’ютеризацію банківської, податкової та бюджетної систем, на закриття шахт, на аграрну реформу, на створення інформаційних мереж у центральних органах влади, на підготовку та експертизу нормативно-правових актів, на навчання чиновників, на оптимізацію документообігу в держструктурах, на вдосконалення системи державного планування, на впровадження нових технологій, навчальних програм, медичних препаратів тощо.

Гроші отримують майже всі міністерства та відомства. Йдеться про сотні мільйонів щорічно, а загалом за роки незалежності – це мільярди доларів. Як бачимо, закордонна допомога використовується державою в сферах, що мають прямий стосунок до питань національної безпеки.

Допомога ця у ряді випадків обставляється додатковими умовами, досить жорсткими, а іноді й попросту принизливими. Закордонних донорів зрозуміти можна – вони просто так грошима не смітять і не особливо довіряють нашій державі. Левова частка закордонної допомоги розподіляється в Україні за участю державних структур і здебільшого ними ж споживається.

На відміну від державних структур, НО гранти офіційно представляють без додаткових умов. Погоджуються лише тема, бюджет і терміни. Спонсори знайомляться з отриманими результатами вже після їхнього оприлюднення. Однак необхідно погодитися, що елемент замовлення полягає у самому визначенні теми дослідження, опитування, наукової проблеми тощо.

Діяльність НО необхідно грунтовно вивчати тому, що вони можуть використовуватись іноземними державами, транснаціональними корпораціями (зокрема, шляхом створення підконтрольних лобістських груп в органах влади, управління, ЗМІ, політичних партіях, громадських та релігійних організаціях) для вигідного іноземного впливу на шкоду інтересам України.

А. М. Кузьменко у навчальному посібнику “Информационно-психологическая безопасность в эпоху глобализации”, С. Г. Кара-Мурза у книгах ” Правда про “помаранчеву революцію” “, ” Революції на експорт” та інші науковці розкривали особливості використання НО для усунення недружніх до США керівників та урядів.

Тому заслуговують на увагу практичні рекомендації щодо реалізації зовнішньої політики США у цьому напрямі, які викладені Д. Шерпом, академіком фонду ім. Ейнштейна у книзі “Від диктатури до демократії”. Ця книга перевидавалась багатьма мовами. В ній описуються ненасильницькі методи повалення диктатур. Вона була вперше опублікована в Бангкоці в 1993 році американською НО “Комітет з відновлення демократії у Бірмі”. Ідеї цієї книги неодноразово використовувались опозиційними рухами для повалення “тоталітарних режимів”.

Варто зазначити, що не тільки США, але і РФ, ФРН, Франція та ін. держави активно використовують у своїх цілях НО. На жаль, діяльність російських НО та місцевих громадських проросійських організацій на теренах колишнього СРСР (зокрема в Україні) досліджена у недостатньому обсязі. Наприклад, в Україні існує широка мережа місцевих громадських організацій російсько-шовіністичної спрямованості, які, як правило, мають у своїй назві такі слова, як “руський”, “слов’янський”, “євразійський”, а іноді “православний”.

Визнаючи значну позитивну роль у діяльності іноземних НО, слід розкрити можливі негативні наслідки від їх діяльності:

1. Розроблення механізму іноземного втручання у внутрішні та зовнішні справи нашої держави.

2. Збір з легальних позицій різнопланової інформації (про соціально-політичне життя, економічний та оборонний потенціал України тощо).

3. Здійснення СІО та АІА проти України шляхом розповсюдження відповідної інформації, спрямованої на дискредитацію окремих державних діячів, підрив внутрішньої стабільності та міжнародного авторитету України.

4. Створення умов для виїзду закордон провідних українських вчених та талановитої молоді.

5. Використання спецслужбами іноземних держав для проведення розвідувально-підривних заходів.

6. Розпалювання конфліктів на національному, релігійному, соціальному грунті та провокування масових заворушень.

7. Територіальні претензії до України.

8. Підтримка автономістських ідей і сепаратистських сил частини населення України, надання їм моральної та матеріальної допомоги.

Література до розділу 1

1. Конституція України прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28червня 1996 р. – К.: Преса України, 1997. – 80 с.

2. Закон України “Про телебачення і радіомовлення” від 21 грудня 1993р. //ВВР України. – 1994. -№ 10. – Ст. 43.

3. Закон України “Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення” // ВВР України. -1997. – № 48. – Ст. 296.

4. Закон України “Про інформаційні агенства” // ВВР України. -1995.-№13. – Ст. 83.

5. Закон України “Про об’єднання громадян” // ВВР України. -1992. -№ 34.-Ст. 504.

6. medialaw. ru

7. Бадрак В. В. Фактори ефективності впливу друкованих ЗМІ (преси) на електорат: Автореф. дис. канд. юрид. наук. – 10.01.08. – К.: КНУ ім. Т. Шевченка, 2000. – 23 с.

8. Кара-Мурза С. Г. Правда про “помаранчеву революцію”. – К.: Орі-яни. 2007.-128 с.

9. Кара-Мурза С. Г.. Александров О. О., Мураш кін М. О., Телєнгін CA Революції на експорт. – К.: Оріяни, 2007. – 544 с.

10. Липгвиненко О. В. Інформаційна безпека Європи: Конспект лекцій. – К.: КНУ ім. Т. Шевченка, 1999. – 61 с.

11. Мельник Д. С, Лашкет О. С. Запобігання маніпулюванню суспільною свідомістю з використанням засобів масової інформації // Юридичний радник. – 2006. – № 3 (11). – С. 133-137.

12. Ольшанский Д. В. Политический PR. – СПб.: Питер, 2008. – 544 с.

13. Орловська H. A. Деякі аспекти протидії корупції в засобах масової інформації //

14. Петрик В. М., Кузьменко А. М” Остроухое В. В. та ін. Соціально-правові основи інформаційної безпеки: Навчальний посібник / За ред. В. В. Остроухова. – К.: Росава, 2007. – 496 с.

15. Петрик В. М., Остроухое В. В” Штоквиш А. А и др. Информационно-психологическая безопасность в эпоху глобализации: Учебное пособие / Под. ред. В. В. Остроухова. – К., 2008. – 544с

16. Петрик В. Af., Остроухое В. В., Штоквиш О. А. та ін. Сучасні технології та засоби маніпулювання свідомістю, ведення інформаційних війн і спеціальних інформаційних операцій: Навчальний посібник. – К.: Росава, 2006. – 208 с.

17. Слісаренко І. З інтерв’ю Інтернет-виданню “Тлавред” //27.04.05.

18. Сляднєва Г. Правове регулювання доступу державних органів до комерційної таємниці // Підприємництво, господарство і право. -2005. – № 10. – С. 55-58.

19. Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні. Перша щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. – К., 2000. – 204 с.

20. Харрис Ричард. Психология массовых коммуникаций. – СПб.: ПРАЙМ-ЕВРОЗНАК, 2002. – 448 с.

21. Яременко О.” Балакірєва О., Бутейко Н., Вакуленко О. та Ін. Роль засобів масової інформації та інших джерел у формуванні здорового способу життя молоді. – К.: Український інститут соціальних досліджень, 2000. -111 с.

(1 votes, average: 5,00 out of 5)