Гроші та кредит – Щетинін А. І. – 10.2 Функції центрального банку
Центральні банки виконують певні функції, а саме:
Функцію емісійного центру;
Функцію валютного центру;
Функцію банку банків, яка реалізується в наданні їм позик і здійснення розрахункових платіжних операцій між банками;
Функцію по обслуговуванню державного бюджету, збереження золотовалютних резервів країни та виконання розрахункових операцій для уряду;
Функція кредитно-грошового регулювання економіки.
Слід зауважити, що цей перелік функцій має дещо узагальнений характер і розкриває тільки найважливіші напрями діяльності будь-якого сучасного центрального банку. Що ж до конкретних дій центрального банку в розрізі кожної з функцій, то вони регламентуються відповідними нормативними актами в кожній країні окремо. Проте в цілому перелічені функції мають певне загальне наповнення, незалежно від особливостей законодавчого поля конкретної держави.
Функція центрального банку як емісійного центру полягає в монополії цього банку на випуск банкнот. Емісія банкнот здійс – .нюється переважно у формі випуску державних боргових зобов’язань. Це означає, що й уряд, і комерційні банки отримують від центрального банку кредити під заставу державних цінних паперів або комерційних векселів, тобто банкнотна емісія здійснюється на кредитній основі, а її забезпеченням стають комерційні векселі, інші зобов’язання банків і державні цінні папери. При випуску державних цінних паперів для купівлі іноземної валюти та золота механізм банкнотної емісії забезпечується золотом та іноземною валютою.
Оскільки банкнотна емісія має кредитний характер, то це означає, що пасивні операції центрального банку залежать від його активних операцій (від надання кредитів комерційним банкам або уряду, а також від активних операцій з купівлі золота та іноземної валюти) і відносно цього активні операції передують пасивним.
Слід підкреслити, що банкнотна емісія центрального банку не вичерпує емісійних операцій банку. Центральний банк має рахунки комерційних банків і державних установ (наприклад, Міністерства фінансів). Це дозволяє йому зарахувати їх кошти на інші рахунки. У даному випадку емісія не буде пов’язана з випуском банкнот. Таку емісію називають депозитною емісією центрального банку.
Кожен центральний банк має також власний капітал, але, як правило, він невеликий і коливається в межах 4-5 % від усіх пасивів центрального банку.
Певним джерелом ресурсів є також обов’язкові резерви комерційних банків у центральному банку і внески у вигляді вкладів як комерційних банків, так і державних установ.
Емісія грошей може бути пов’язана і з необхідністю підкріплення касових резервів комерційних банків. З цією метою центральний банк може списати гроші з рахунка комерційного банку в центральному банку і на цю суму передати йому готівку.
У деяких країнах центральний банк має також монополію на емісію монет, але їх карбуванням, як правило, займається міністерство фінансів.
Національний банк України, як і центральні банки в інших країнах, має монопольне право на емісію грошей. Це право реалізується, передусім, шляхом емісії готівки. Вона здійснюється, як правило, за рахунок резервних фондів НБУ, що існують при обласних управліннях НБУ, а також при деяких філіях окремих комерційних банків, у яких зосереджуються залишки національної валюти. З цих фондів гроші переходять в обігову касу комерційного банку. Це підкріплення операційних (обігових) кас комерційних банків грошима і є операцією емісії грошей. Рішення про це приймається обласними управліннями НБУ на підставі відповідного дозволу начальника управління НБУ. Це рішення надсилається у вигляді емісійної телеграми, зміст якої кодується. Якщо понадлімітні залишки в резервному фонді відсутні або їх не вистачає, тоді банки отримують гроші з обігових кас управління НБУ. Якщо ліміти обігових (операційних) кас перебільшуються, то надлишки надходять у резервні фонди. Ця операція здійснюється автоматично, що й обумовлює вилучення грошей з обігу.
Емісія грошей доповнюється певним порядком регламентації касових операцій суб’єктів господарювання. У цілому емісійна діяльність НБУ поступово зменшується у зв’язку з тим, що готівкові розрахунки в народному господарстві скорочуються. Що стосується монет, то їх карбування здійснює Міністерство фінансів на замовлення центрального банку, який і викуповує у міністерства цей вид готівки за фактичними витратами на їх виготовлення. Різниця між номіналом цих монет і відшкодуванням з боку центрального банку витрат становить чистий дохід держави, який часто називають сеньйоражем.
Функція центрального банку як валютного центру проявляється, головним чином, у відповідних змінах курсу національної грошової одиниці. Здійснюється ця політика за рахунок так званих валютних інтервенцій. Вони полягають у тому, що центральний банк за рахунок створеного спеціального резерву купує іноземну валюту або, навпаки, продає її. Головним чином, ці операції пов’язані із забезпеченням певного курсу власної валюти, а також із впливом на експортні й імпортні операції. Останнє виявляється у тому, що зниження курсу національної валюти щодо іноземної стимулює експорт і стримує імпорт. При підвищенні курсу національної валюти все відбувається навпаки.
Центральний банк виступає також банком банків. Суть цієї функції – у наданні комерційним банкам кредитів, здійсненні розрахунків між ними, збереженні їх касових резервів, контролі за діяльністю банків. Кредити центрального банку комерційним банкам, як правило, являють собою кредити для підтримки їх діяльності. Центральний банк є кредитором останньої інстанції.
Для організації міжбанківських розрахунків Національний банк України застосовує ті принципи, що є у світовій практиці здійснення таких розрахунків, а саме:
Використання міжфілійних обігів;
Розрахунки способом організації кореспондентських відносин між комерційними банками;
Відкриття кореспондентських рахунків комерційних банків в установах НБУ;
Організація розрахунків через клірингові установи.
Технічна організація розрахунків між банками включає розрахункову палату, яка здійснює розрахунки між банками на основі електронної системи платежів, що дає змогу здійснювати такі розрахунки протягом одного операційного дня. Розрахункова палата має дворівневу будову і складається з центральної розрахункової палати і з регіональних розрахункових палат.
Переведення грошей з рахунка одного банку на рахунок іншого здійснюється за відповідними вимогами. Але якщо платежі, які здійснює конкретний комерційний банк на рахунок інших, будуть меншими від вимог, то виникає дебетове сальдо, яке можна визначити як овердрафт кореспондентського рахунка комерційного банку. По суті, у межах такого дебетового сальдо виникає несанкціонована кредитна емісія з боку комерційного банку. Це порушує монополію НБУ на емісію і тому наш центральний банк, як правило, вживає проти цього банку певних заходів: відсотки на залишок дебетового сальдо, пеня й інші заходи, передбачені чинним банківським законодавством.
Центральний банк установлює для комерційних банків норму обов’язкових резервів, яка депонується на спеціальному рахунку і відіграє роль як страхового (у разі банкрутства комерційного банку) резерву, так і дієвого важеля регулювання грошової пропозиції на ринку грошей.
Досить поширеними є й наглядові та контрольні функції центрального банку стосовно комерційних банків. У більшості країн це здійснює безпосередньо центральний банк, а в деяких країнах (Австрія, Канада, Данія) цей контроль здійснюється без участі центральних банків.
Контрольні операції НБУ спрямовані на забезпечення стабільності всієї банківської системи. Це досягається шляхом створення таких умов, за яких ризики, що виникають у процесі банківської діяльності, були б мінімальними.
Щодо цього НБУ намагається перш за все зменшити зовнішні ризики, а саме: ризик ліквідності банківських активів, валютний ризик, ризики щодо операцій з цінними паперами. Значну увагу центральний банк нашої держави приділяє також зменшенню внутрішніх банківських ризиків, які пов’язані з рівнем кваліфікації банківського персоналу, ступенем досконалості систем, що забезпечують роботу банку (бухгалтерський облік, засоби зв’язку, система безпеки тощо).
Наглядові операції НБУ певним чином диференційовані і мають три рівні:
Загальний нагляд. Застосовується до найбільш надійно працюючих банків, що не мають грубих порушень.
Інтенсивний нагляд. Застосовується до банків, що періодично порушують економічні нормативи і мають певні проблеми у забезпеченні стабільності свого функціонування.
Нагляд високого ступеня. Застосовується до банків, що характеризуються незадовільним фінансовим станом і допускають систематичні порушення в банківській діяльності.
У нашій державі Національний банк України видає комерційним банкам позики. При цьому вони надаються незалежно від пасивів НБУ, тобто на емісійній основі. Іншими словами, він надає так званий операційно-технічний кредит, збільшуючи кількість грошей на кореспондентських рахунках комерційних банків. Ці гроші комерційні банки використовують для розрахунків між собою, тим самим перерозподіляючи видані грошові ресурси між банками.
Мета видачі НБУ операційно-технічних кредитів комерційним банкам не стільки у регулюванні грошового обігу, скільки в забезпеченні нормального функціонування всього платіжного механізму країни. Це досягається забезпеченням за допомогою такого кредитування певних грошових залишків на кореспондентських рахунках комерційних банків, що дає змогу підтримувати безперервність організації платежів у народному господарстві.
Зазначені вище кредити погашаються тоді, коли комерційні банки повертають до НБУ зараховані на їх рахунок гроші і відсоток, або коли вони за кошти на їх кореспондентських рахунках купують у НБУ гривневу готівку чи іноземну валюту.
Кредитування комерційних банків з боку центрального банку здійснюється, як уже зазначалося, саме на емісійній основі, оскільки він є банком першого рівня. Унаслідок цього вторинна емісія, яку здійснюють комерційні банки, приводить до збільшення грошової маси. Звідси об’єктивна необхідність регулювання вторинної емісії, оскільки вона, збільшуючи грошову масу, здатна призвести до порушення стабільності національної валюти.
Суб’єктам господарювання і фізичним особам Національний банк України кредитів не видає. Винятки становлять серед суб’єктів господарювання ті, які забезпечують діяльність НБУ, а також ті, котрі забезпечують розвиток матеріально-технічної бази для випуску національної валюти. Серед фізичних осіб такі винятки стосуються працівників НБУ, які можуть отримати кредит з фонду матеріального заохочення цієї установи.
Слід зазначити, що крім емісії депозитних (безготівкових) грошей Національним банком України, має місце і депозитно – чекова емісія грошей з боку комерційних банків. При цьому, якщо депозитні гроші НБУ осідають на рахунках комерційних банків, то депозитні гроші комерційних банків концентруються на поточних рахунках їх клієнтів.
НБУ здійснює також аналітичні і статистичні дослідження. Як правило, об’єктом таких досліджень є економічна кон’юнктура і загальні тенденції розвитку економіки, пов’язані з грошово – кредитними процесами. Необхідність таких досліджень пов’язана, головним чином, з розробкою стратегії розвитку грошово – кредитної сфери в цілому і, зокрема, з визначенням політики Національного банку на наступний період.
Важливою функцією усіх центральних банків є функція банкіра уряду. Суть цієї функції полягає в тому, що центральний банк зберігає золото-валютні резерви країни, виконує розрахункові операції для уряду, обслуговує державний бюджет, а також виступає представником емітента при випуску державних цінних паперів урядом або урядовими організаціями.
У цілому, за своєю суттю ці операції однакові для різних країн. Проте деякі особливості все ж таки є. Так, скажімо, касове обслуговування державного бюджету нарівні з центральним банком здійснюють і окремі комерційні банки. Прикладом можуть бути США, де за певних обставин казначейство відкриває свої рахунки у великих комерційних банках.
Центральний банк кожної країни з ринковою економікою обслуговує державний борг. Він же дає кредити уряду в разі потреби і в межах, передбачених законодавством країни. Щоправда, у державах з високорозвинутою ринковою економікою пряме кредитування дуже обмежене, а якщо й здійснюється – то у вигляді короткострокових позик. У деяких країнах таке кредитування взагалі заборонено. Частіше центральний банк надає кредити уряду способом купівлі ним державних боргових зобов’язань. У багатьох країнах це єдина або визначальна форма кредитування уряду. Але центральний банк основну масу цінних паперів перепродує комерційним банкам, перетворюючи їх на кредиторів уряду. Що ж стосується центрального банку, то він у такий спосіб управляє державним боргом, утвореним у результаті прямого кредитування уряду з боку центрального банку країни.
Купівля центральним банком державних боргових зобов’язань є формою, дуже наближеною до прямого кредитування уряду, і тому в деяких країнах і ці операції обмежуються. У такому випадку часто при розміщенні державних цінних паперів центральний банк виступає представником емітента цих паперів.
Для Національного банку України накопичення і зберігання золото-валютних резервів країни є одним з найважливіших завдань. В умовах нерозмінності банкнот на золото накопичення золота і дорогоцінних металів допомагає створенню певного страхового і резервного фондів, тому держава всіляко зацікавлена в їх накопиченні. Після розпаду СРСР Україна нічого не отримала з золотих запасів колишньої імперії, тому вирішення проблеми створення свого власного золотого запасу цілком лягло на плечі нашої держави.
Україна, не дивлячись на кризовий стан своєї економіки, вже в перші роки незалежності налагодила видобуток і переробку власного золота і вже в 1997 р. наша країна отримала перший зливок золота, який було відлито у формі малого герба України. Слід зауважити, що видобуток золота у нас здійснюється за допомогою так званої гравітаційної технології, яка хоча й менш ефективна, ніж хімічна технологія (за допомогою ціанідів), але екологічно безпечна. Правильність такої стратегії підтвердили великі екологічні катастрофи, що сталися на початку XXI століття на золотодобувних підприємствах Румунії. Унаслідок цих катастроф навколишньому середовищу цілої низки країн, у тому числі й Україні, було завдано величезної шкоди.
Складовою частиною цієї функції Національного банку України є також накопичення валютних резервів. Вони відіграють надзвичайно важливу роль у забезпеченні стабільності гривні та у вирішенні ряду ключових проблем організації і функціонування грошового обігу в країні. Для цього використовують валюти тих країн, які мають на сьогодні відносно надійну грошову систему і валюта яких характеризується конвертованістю й достатньою стабільністю. До таких валют нині належить долар США, англійський фунт стерлінгів і деякі інші валюти, а також колективна валюта євро.
Досить складними для НБУ є й операції з обслуговування Державного бюджету України. Загальна схема цього обслуговування до 1993 р. базувалась на технології, що мала місце в колишньому Союзі. Вона полягала в тому, що виконання місцевих бюджетів здійснювалось у межах реальних надходжень, а виконання державного бюджету здійснювалось на кредитній основі, тобто методом авансування. Це призводило до автоматизму в кредитуванні витрат Державного бюджету України з усіма негативними наслідками від дії такого принципу. З 1993 р. увесь державний бюджет став виконуватись за реальними надходженнями.
Технічний бік організації обслуговування державного бюджету довгий час полягав у тому, що комерційні банки відкривали доходні рахунки державного бюджету, на які від платників надходять платежі (податки, штрафи тощо). Частина цих доходів надходить на формування дохідної частини місцевих бюджетів, а частина – центрального бюджету. Остання щоденно переказується операційному управлінню НБУ у м. Києві. Після цього на підставі платіжного доручення кошти зараховуються на пасивні рахунки міністерств та відомств у відповідних комерційних банках. На них надходять усі кошти, необхідні державним установам, крім тих, що призначені для фінансування капітальних вкладень. Останні зараховуються на спеціальні рахунки.
Розглянута схема обслуговування державного бюджету має певний недолік, який полягає в тому, що грошові потоки рухаються один одному назустріч, тому частина їх постійно знаходиться в дорозі. Для того, щоб зменшити цей недолік і перевести вертикальний рух на горизонтальний, а також для того, щоб зменшити зловживання з боку комерційних банків, яким НБУ надає право обслуговування державного бюджету в Україні, створено й діє Казначейство Міністерства фінансів України. Його функції полягають саме в безпосередньому обслуговуванні державного бюджету.
В умовах сучасної ринкової економіки надзвичайно важливою функцією центрального банку є функція кредитно-грошового регулювання економіки. Її важливість пов’язана з тим, що головним у реалізації монетаристської політики щодо розвитку сучасного суспільного виробництва є саме центральний банк. При цьому свої основні важелі з регулювання кредитно-грошової сфери, а через неї й усієї економіки, він застосовує насамперед до комерційних банків, які вже безпосередньо впливають своїми діями на суб’єктів господарювання.
У світовій практиці щодо регулювання економіки, яке здійснюють центральні банки, нагромаджено певний досвід і,, незважаючи на деякі особливості в організації самого регулювання залежно від конкретної країни, вони досить схожі за своєю суттю. У цілому всі методи регулювання, як правило, ділять на загальні й специфічні. У сукупності загальних методів найбільш поширені такі:
Встановлення й зміна норми обов’язкових резервів.
Встановлення й зміна облікової ставки.
Операції на відкритому ринку.
До специфічних методів реалізації регулюючих функцій центрального банку належить ціла низка заходів, спрямованих на вирішення конкретних, часто вузькоспрямованих завдань. Так, центральний банк може встановлювати певну межу відсотка за кредитами, здійснювати обмеження з окремих операцій, удаватись до встановлення диференційованих обмежень для різних банків тощо. Ці методи досить ефективні, бо вони спрямовані, як правило, на вирішення конкретних проблем у кредитно-грошовій сфері. Але в той же час ці методи мають і негативний бік, бо вони так чи інакше виливаються врешті-решт у певні селективні обмеження, що стосуються не всіх, а тільки окремих банків або їх груп і тому погіршують умови для клієнтів комерційних банків, бо порушують умови конкуренції між ними.
До найбільш важливих методів регулювання кредитно-грошових відносин, які здійснює центральний банк, належить визначення норми обов’язкових резервів, які комерційні банки повинні тримати в центральному банку. Ця функція виступає як одна із функцій контролю за діяльністю комерційних банків. Проте за своїм значенням вона націлена скоріше на регулювання сукупних економічних процесів, що відбуваються у суспільному виробництві. Зміна цього нормативу хоч і стосується кожного конкретного банку, однак, за своїми наслідками вона прямо призводить до макроекономічних змін, збільшуючи або зменшуючи кредитну експансію всіх комерційних банків. Тому дана функція, хоча й належить у цілому до контролюючих функцій, але за своєю значимістю вона виходить за межі регулювання самої банківської системи і виступає певним інструментарієм регулювання всього суспільного виробництва.
Обов’язкові резерви – це ті кошти комерційних банків, які вони зобов ‘язані передати в центральний банк, можливість розпорядження якими для них дуже обмежена або взагалі відсутня.
Уперше норму банківських резервів уведено в практику в США ще в 1863 році, з утворенням національних банків. Але як елемент вже досить розвиненої банківської системи обов’язкові резерви було введено в цій країні в 1913 р. з утворенням Федеральної резервної системи. Спочатку ці резерви відігравали роль страхових, їх норма залишалася незмінною і тільки з 1935 р. центральним банком США була введена практика зміни нормативу обов’язкових резервів.
Досвід США досить швидко поширився і в Європі. У 1948 р. обов’язкові резерви було введено в Німеччині, у 1961 р. – у Великобританії, у 1979 р. – у Франції. Не залишилися осторонь і інші країни Європи та Азії. Норма обов’язкових резервів використовується центральним банком найчастіше для регулювання грошової маси, забезпечення певного рівня ліквідності активів комерційних банків, а також здійснення певної кредитної політики. Так, підвищуючи ставку обов’язкових резервів, центральний банк відволікає частину ресурсів комерційних банків, скорочуючи тим самим і їх можливості в кредитуванні суб’єктів господарювання. При зниженні цієї ставки відбувається зворотний процес.
Найчастіше країни використовують розглянутий вище інструмент монетаристського регулювання економіки для зменшення циклічних коливань. На фазі депресії центральний банк удається до зниження норми обов’язкових резервів, а на фазі підйому, навпаки, – до їх підвищення, щоб перешкодити надмірно небезпечним темпам зростання суспільного виробництва.
Сьогодні обов’язкові резерви використовуються практично в усіх промислово розвинутих країнах. Однак єдиної методики їх визначення немає, як немає і єдиних ставок. Найчастіше базою для розрахунків обов’язкових резервів є пасиви банку. При цьому використовуються як загальна їх сума, так і окремі частини. Досить поширений варіант – використання як такої бази термінових депозитів і вкладів до запитання.
В окремих країнах, наприклад у Франції, загальною базою для визначення норми обов’язкових резервів є обсяги кредитування, які здійснює комерційний банк.
Норма обов’язкових резервів, як правило, встановлюється у законодавчому порядку і може розраховуватись як єдина, так і така, що залежить від окремих частин банківських ресурсів. Прикладом останнього може бути Німеччина, де Німецький федеральний банк встановлює різні норми обов’язкових резервів для ощадних вкладів, термінових депозитів і т. д.
Рівень норми обов’язкових резервів може бути різним. У таких країнах, як Австрія й Італія ця норма сягає рівня 25 %. У той же час в Японії у післявоєнний період вона коливалася у межах від 2,5 до 0,1 %, а у Великобританії практично не мала значення, тому що становила в цей самий період приблизно 0,5 %. У цілому ж теоретично деякою середньою нормою обов’язкових резервів уважається їх розмір у межах 10-12 %.
В останні роки помітною стала практика зменшення норми обов’язкових банківських резервів і навіть відмови від цього інструменту грошово-кредитної політики. Так, відмовились від нього такі країни, як Бельгія, Данія, Швеція, а Франція зменшила норму обов’язкових резервів за трансакційними депозитами до 1 %, а за строковими депозитами взагалі відмовилась від встановлення такого резерву. Таку тенденцію необхідно враховувати і в нашій державі. Це важливо у зв’язку з формуванням в Україні стратегії розвитку банківської системи і вирішенням проблем розвитку державного регулювання економіки, а також пов’язано з тим, що зменшення таких резервів посилює позиції комерційних банків, робить їх більш конкурентоспроможними, що важливо в умовах високого рівня відкритості економіки нашої держави і зростання конкурентної боротьби з іноземними кредитними установами. *
Другою важливою тенденцією в розвитку такого важеля, як норма обов’язкових резервів, стає обмеження (встановлення верхньої межі) норми цих резервів. Така практика має місце в окремих європейських країнах (наприклад у Німеччині). Подібне обмеження дає можливість комерційним банкам більш упевнено розробляти стратегію свого розвитку.
В Україні загальні принципи й методи формування норми обов’язкових резервів визначаються Положенням “Про порядок формування у банківській системі України обов’язкових резервів”. У нинішніх умовах формування обов’язкових резервів в Україні потребує досягнення двох важливих цілей:
Забезпечення надійної ліквідності активів комерційних банків;
Регулювання грошової маси за рахунок зміни грошового мультиплікатора.
Норма обов’язкових резервів установлюється і змінюється Національним банком України. Донедавна вона розраховувалась від середньої суми залучених комерційним банком коштів. їх розмір був незалежним від терміну їх укладення, форми (національна валюта або іноземна), а також характеру вкладника цих коштів.
Згодом (уже на початку 2002 р.) норму обов’язкових резервів почали визначати залежно від характеру залучених ресурсів і від форми валюти, сама норма була істотно зменшена і становила у 2002 р. у середньому 6,5 %. Обсяг коштів, що виконують функцію обов’язкових резервів, переглядається щодекади, але не пізніше третього, тринадцятого та двадцять третього числа кожного місяця. Ці кошти акумулюються на кореспондентському рахунку даного банку в Національному банку України.
Одним із важливих напрямів впливу центрального банку на діяльність, здійснювану комерційними банками, і в цілому на грошовий обіг є встановлення і зміна облікової ставки. Облікова ставка – норма відсотка, яку встановлює центральний банк і яка визначає ціну наданих комерційним банкам кредитних ресурсів під облік векселів. Певним різновидом цих дій є встановлення ломбардної ставки та ставки при наданні кредитів під заставу цінних паперів.
Облікова ставка може коливатися у досить широких межах. Якщо вона підвищується, то можливість одержання комерційним банком кредиту в центральному банку погіршується. Це, у свою чергу, призводить до зниження можливостей банку в кредитуванні суб’єктів господарювання. Коли ставка знижується, відбувається зворотний процес.
Можливості регулювання, що здійснюється за допомогою облікової ставки, залежать від потреби комерційних банків у кредитах. Якщо такої потреби у них немає, або вона невелика за розмірами, то дієвість даного важеля регулювання кредитних відносин з боку центрального банку істотно зменшується.
Досить поширеним, особливо у високорозвинутих країнах, методом регулювання економіки з боку центрального банку виступають операції на відкритому ринку. їх зміст полягає в купівлі або продажу державних цінних паперів з метою впливу на динаміку кредитних операцій комерційних банків. Механіка цього впливу полягає в тому, що центральний банк зменшує (при продажу цінних паперів комерційним банкам) обсяг їх власних ресурсів і тим самим зменшує їх можливості у здійсненні кредитування. Якщо центральний банк, навпаки, купує цінні папери у комерційних банків, то це розширює їх можливості у кредитуванні підприємств.
Слід зауважити, що операції, які може здійснювати центральний банк на відкритому ринку, – дуже гнучкий інструмент грошово-кредитного регулювання. Це пов’язано з там, що завжди є можливість виправити помилку, якщо вона допущена, шляхом зворотної операції. Поширеним варіантом здійснення таких операцій є РЕПО – операція під заставу цінних паперів з їх зворотним викупом.
Безпосередньо організовуючи купівлю-продаж цінних паперів, центральний банк може регулювати даний процес і на основі зміни дисконтної ставки. Так, установивши її на рівні, що перевищує прибутковість цінних паперів, він ставить комерційні банки у невигідне становище під час одержання кредиту в центральному банку і підштовхує їх до збільшення продажу наявних у них державних цінних паперів населенню для одержання необхідних коштів.
Зворотний процес починається тоді, коли центральний банк суттєво знижує дисконтну ставку. Якщо вона встановлюється на рівні нижче прибутковості цінних паперів, то комерційним банкам вигідніше брати кредити у центральному банку і направляти свої ресурси на придбання державних цінних паперів у населення.
Специфічні, або особливі методи регулювання кредитно – грошових відносин через стосунки центрального банку з комерційними банками досить різноманітні. Серед тих, які відносно часто використовують у країнах з розвинутою ринковою економікою, слід назвати регулювання через вплив центрального банку на споживчий кредит і на біржові операції з цінними паперами. В умовах, коли загальні розміри операцій зі споживчого кредиту досягають рівня, що створює можливість необгрунтованого нарощування темпів суспільного виробництва, центральний банк може зажадати від комерційних банків скорочення термінів даного кредиту і зменшення частки банківського кредиту для придбання товарів.
В Україні операції Національного банку на відкритому ринку ще не дуже поширені, що обумовлено як нерозвинутістю ринку цінних паперів, так і практичною відсутністю потужного вторинного ринку цих паперів. Однак поступово НБУ набуває досвіду і все частіше робить спробу здійснити такі операції. Так, з 1997 р. НБУ почав проводити операції РЕПО. Здійснюючи операції на відкритому ринку, Національний банк України дедалі частіше продає свої власні папери. Серед останніх досить поширеними є депозитні сертифікати, які він активно пропонує комерційним банкам.
В умовах високорозвиненої ринкової економіки споживчий кредит може стати певним чинником зростання темпів суспільного виробництва, що, у свою чергу, часто приводить до втручання центрального банку в його розвиток. Слід зазначити, що такий вплив на споживчий кредит може бути викликаний і іншими причинами. Часто скорочення споживчого кредиту здійснюється як дії, спрямовані на стримування зростання цін, бо обмеження такого кредиту гальмує зростання сукупного попиту. Ці антиінфляційні дії центрального банку особливо відчутні за своїми результатами там, де рівень розвитку споживчого кредиту досить високий.
В Україні, на відміну від високорозвинених країн, споживчий кредит ще не одержав широкого розвитку. У нашій країні немає й суттєво досвіду в його організації, оскільки в колишньому Радянському Союзі така форма кредиту була розвинута слабко. Однак у міру становлення ринкової економіки і поступового насичення товарного ринку цей кредит буде розвиватися, а в Національного банку України з’явиться можливість використовувати ще один дієвий інструмент регулювання економіки.
У сукупності методів селективного характеру слід назвати і вплив центрального банку на біржові спекуляції. За характером його здійснення цей спосіб регулювання аналогічний методам, які застосовуються у випадку регулювання споживчого кредиту. Так, коли різко збільшуються обсяги біржових операцій, що набувають спекулятивного характеру, центральний банк може вплинути на комерційні банки для зменшення частки коштів, що видаються під заставу цінних паперів. Виконуючи дану вимогу (а це може бути, наприклад, рекомендація центрального банку), комерційний банк підвищить ставку відсотка за кредитами, що видаються під заставу цінних паперів. У разі помітної зміни даної ставки спекулятивні операції на фондовій біржі можуть суттєво скоротитися.
Як відомо, в Україні вже зареєстровані три фондові біржі і відбувається поступове, хоча й дуже повільне становлення ринку цінних паперів. У цих умовах дані операції Національного банку України вже можливі. Однак нерозвиненість фондового ринку робить ці операції суттєвими за очікуваними наслідками скоріше в перспективі, хоча і не в дуже далекій.
Зазначені селективні методи впливу центрального банку на комерційні за формою є скоріше економічними, ніж адміністративними. І справа тут у тому, що центральний банк, особливо в розвинутих країнах, як правило, не вдається до примусового характеру здійснення такого впливу. Найчастіше це рекомендації з боку головного банку, які комерційні банки виконують добровільно. Безсумнівно, ступінь їх загальної залежності від центрального банку досить високий, а це завжди є основою для досягнення “слухняності” того чи іншого комерційного банку, якщо він занадто ухиляється від виконання рекомендацій.
Слід зазначити, що серед специфічних методів регулювання кредитно-грошових відносин через вплив центрального банку на комерційні є й суто адміністративні за своїм характером дії. Це, наприклад, установлення з боку центрального банку прямого контролю над банками за тими кредитами, що дає комерційний банк підприємствам або фірмам. Цей метод поширений у багатьох країнах, але найчастіше він використовується в тих країнах, де ринкова економіка ще не дуже розвинута або знаходиться в стані кризи.
(2 votes, average: 3,50 out of 5)