Господарське право України – Несинова С. В. – Розділ 2. Особливості формування та використання майна суб’єкта господарювання

ТЕМА 10. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВІДНОСИН ВЛАСНОСТІ У СФЕРІ ГОСПОДАРЮВАННЯ

10.1. Правовий режим майна суб’єктів господарювання.

10.2. Право власності – основне речове право у сфері господарювання.

10.3. Організаційно-засновницькі повноваження власника.

10.4. Право господарського відання.

10.5. Право оперативного управління.

10.6. Особливості правового режиму державного майна у сфері господарювання.

10.7. Особливості використання майна за договорами оренди та лізингу.

10.1. Правовий режим майна суб’єктів господарювання

Під правовим режимом майна суб’єктів господарювання в теорії господарського права розуміють встановлені правовими нормами: а) структуру цього майна; б) порядок його придбання (формування), використання і вибуття; в) порядок звернення на нього стягнення кредиторів.

Основою правового режиму майна суб’єктів господарювання, на якій базується їх господарська діяльність, відповідно до ч. 1 ст. 133 ГК України є право власності, а також речові права осіб, які не є власниками, – право господарського відання і право оперативного управління. Зміст кожного з цих прав розкривають подальші статті ГК України.

Крім зазначених, господарська діяльність може здійснюватися також на основі інших речових прав (в Розділі II Книги третьої Цивільного кодексу України вони називаються речовими правами на чуже майно), до яких належать, зокрема, права володіння, права користування.

Право володіння чужим майном виникає на підставі договору з власником або особою, якій майно було передане власником, а також на інших підставах, встановлених законом (ст. 398 ЦК України) .

Право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб суб’єктів господарювання, які не можуть бути задоволені іншим способом (ч. 1 ст. 401 ЦК України). Право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв’язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо (ч. 1 ст. 404 ЦК України).

Майно суб’єктів господарювання може бути закріплено на іншому, крім зазначених в ч. 1 ст. 133 ГК України, праві відповідно до умов договору з власником майна. Отже, ч. 2 ст. 133 ГК України передбачає можливість визначення інших прав, які належать не до речових, а до зобов’язальних прав. Одним з них є, на нашу думку, право оренди цілісного майнового комплексу державного (комунального) підприємства або його структурного підрозділу. Це право виникає на підставі договору суб’єкта господарювання з власником майна про здійснення на його (майна) основі цим суб’єктом самостійного господарювання.

До прав, щодо яких йдеться в ч. 2 ст. 133 ГК України, можна віднести іпотеку (заставу). Як встановлено в ч. 3 ст. 13 Конституції України, держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання. Це положення знайшло свій розвиток в ч. 4 ст. 133 ГК України, згідно з якою держава забезпечує рівний захист майнових прав усіх суб’єктів господарювання. Такий захист забезпечується незалежно від того, про яке право йде мова – чи то про право власності, чи про інші речові права.

10.2. Право власності – основне речове право у сфері господарювання

Право власності, як зазначено у назві ст. 134 ГК України, є основним речовим правом у сфері господарювання.

Згідно зі ст. 134 ГК України суб’єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права власності, на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб’єктами володіє, користується і розпоряджається належним йому (їм) майном, у тому числі має право надати майно іншим суб’єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління, або на основі інших форм правового режиму майна, передбачених ГК України.

В економічному аспекті власність – це присвоєння матеріальних благ, суть якого полягає в належності наявних засобів виробництва і одержуваних продуктів праці державі, територіальній громаді, окремому колективу чи індивіду. Це матеріально-речовий аспект процесу присвоєння, який характеризує відношення людей до речі. Інший аспект присвоєння матеріальних благ – це суспільні відносини власності, які характеризують відносини між людьми, що грунтуються на розмежуванні “мого” і “чужого”. Суть його полягає в пануванні власника над річчю і усуненні всіх інших суб’єктів від речі або, інакше кажучи, в недопущенні будь-яких перешкод власнику в здійсненні панування над річчю з боку невласника.

Економічні відносини власності отримують юридичне закріплення у праві власності, яке виникає внаслідок правового регулювання зазначених економічних відносин. Правове регулювання відносин власності є одним з найважливіших напрямів нормотворчої діяльності держави. За допомогою права держава регулює належність тих чи інших об’єктів власності певному суб’єктові (громадянину, колективу, державі); обсяг і зміст суб’єктивних повноважень власника, порядок і форми їх реалізації стосовно різних об’єктів; засоби і способи правової охорони відносин власності тощо.

Сукупність зазначених правових норм, що регулюють відносини власності, становить право власності в об’єктивному розумінні. Право власності в суб’єктивному розумінні є основним речовим правом у сфері господарювання, зміст якого складають повноваження (права) власника щодо володіння, користування і розпорядження належним йому майном при здійсненні господарської діяльності.

Володіння – це закріплення матеріальних благ за конкретними власниками – індивідами і колективами, фактичне утримання речі у сфері господарювання цих осіб.

Користування – це вилучення з речей їхніх корисних властивостей, які дають можливість задовольнити відповідні потреби індивіда чи колективу.

Розпорядження – це визначення власником юридичної або фактичної долі речі.

Зазначені повноваження власник реалізує на свій розсуд (тобто за своїм інтересом, незалежно від волі і бажання інших осіб), одноосібно або спільно з іншими суб’єктами. Реалізуючи свої повноваження, власник у тому числі має право надати майно іншим суб’єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління, або на основі інших форм правового режиму майна, передбачених, зокрема, ст. 133 ГК України.

Господарське законодавство (ч. 2 ст. 134 ГК України) закріплює можливість використання в господарській діяльності майна, що перебуває у спільній власності двох або більше осіб (співвласників), тобто спільного майна, яке може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності (ч. 1, 2 ст. 355 ЦК України). Правовий режим майна, що перебуває у спільній власності, права і обов’язки співвласників такого майна встановлені, крім норм ГК України, також положеннями гл. 26 “Право спільної власності” ЦК України (ст. 355-372).

У Господарському кодексі (ч. 3 ст. 134) знайшло відображення положення п. 7 ст. 92 Конституції України, згідно з яким правовий режим власності визначається виключно законами України. До таких законів, зокрема, належать Цивільний кодекс України, Господарський кодекс України, Закони України від 21 травня 1997 р. “Про місцеве самоврядування”, від 9 квітня 1999 р. “Про місцеві державні адміністрації” тощо.

Велике значення для забезпечення майнових прав суб’єктів господарювання має також положення щодо визначення правових форм реалізації права власності у сфері господарювання виключно на рівні закону. Така вказівка Кодексу покликана захищати суб’єктів господарювання від проявів втручання державних та інших органів в регулювання майнових відносин шляхом прийняття ними актів так званого відомчого законодавства.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

Господарське право України – Несинова С. В. – Розділ 2. Особливості формування та використання майна суб’єкта господарювання