Господарське право України – Несинова С. В. – 34.4. Третейський суд у спорах суб’єктів господарської діяльності. Порядок виконання судових рішень
Підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомністю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.
У випадках, передбанених законодавними актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, громадяни, що не є суб’єктами підприємницької діяльності.
Правові засади здійснення діяльності господарськими судами визнанаються Законом України “Про судоустрій України” від 7 лютого 2002 р. та Господарським процесуальним кодексом від 6 листопада 1991 р.
Систему господарських судів становлять місцеві господарські суди, якими є господарські суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, апеляційні господарські суди, які утворені в апеляційних округах відповідно до Указу Президента України від 11 липня 2001 р. № 511 “Про утворення апеляційних господарських судів та затвердження мережі господарських судів України”, та Вищий господарський суд України.
Для визнанення підвідомності та підсудності важливими є також Рекомендації президії Вищого господарського суду України “Про деякі питання підвідомності і підсудності справ господарським судам” від 27.06.2007 № 04-5/120, а також “Про практику застосування законодавства у розгляді справ, що виникають з корпоративних відносин (Рекомендації президії Вищого господарського суду України” від 28.12.2007
№ 04-5/14).
34.4. Третейський суд у спорах суб’єктів господарської діяльності. Порядок виконання судових рішень
Якщо господарські суди належать до судової гілки влади і є державним органом, то в країні існують також спеціалізовані недержавні установи, які можуть за згодою сторін, між якими виникла суперечка, останню вирішити. Насамперед це третейські суди.
Сьогодні в Україні діяльність третейських судів з розгляду господарських спорів між юридичними особами регулюється Законом України від 11 травня 2004 р. № 1701-ІУ “Про третейські суди” (далі – Закон № 1701-ІУ).
Практична реалізація питань третейського судочинства відображена в Узагальненні судової практики Верховного Суду України від 11.02.2009 р. “Практика застосування судами Закону України “Про третейські суди”, в рекомендаціях президії Вищого господарського суду України від 11.04.2005 р. № 04-5/639 “Про деякі питання практики застосування господарськими судами Закону України “Про третейські суди”, в інформаційному листі Вищого господарського суду України 02.04.2009 № 01-08/194 тощо. До того ж посилання на можливість вирішення господарських та цивільних спорів у третейському суді містяться в більш ніж тридцяти нормативно-правових актах України, серед яких Цивільний процесуальний кодекс України, Господарський процесуальний кодекс України, закони України “Про заставу”, “Про зовнішньоекономічну діяльність” та ін.
Проблеми, пов’язані з діяльністю третейських судів в Україні, є об’єктом численних дискусій, в яких обговорюються питання як теоретичного, так і практичного характеру. З одного боку, інститут третейського розгляду спорів, як і наявність інших альтернативних способів вирішення правових суперечок, – ознака розвинутого демократичного суспільства, та є досить ефективним і прогресивним, оскільки дає змогу особам уникнути деяких недоліків, притаманних державному судочинству. Він також сприяє зменшенню навантаження на суди. Цей інститут має багатовікову історію і поширений практично в усіх країнах світу.
З іншого боку, в Україні внаслідок недосконалості законодавчої бази впровадження і діяльність третейських судів не лише не дає позитивних результатів, але й призводить до виникнення значних ускладнень і проблем. Причому не можна стверджувати, що ці проблеми належать до сфери суто третейського розгляду справ. Оскільки питання виконання та оскарження рішення третейського суду нерозривно пов’язані з відповідним зверненням до державного суду, практично всі проблеми, пов’язані з третейським розглядом справ, стають актуальними і для судів. Крім того, до них додаються також проблеми, що виникають при здійсненні судами своїх власних функцій.
Відповідно до положень Закону від 11 травня 2004 р. № 1701-IV “Про третейські суди” (далі – Закон № 1701-IV) державними судами розглядається дві основні категорії справ, що безпосередньо пов’язані з діяльністю третейських судів: 1) справи про видачу виконавчого документа на рішення третейського суду; 2) справи про скасування рішення третейського суду. Процесуальним законодавством не регламентовано порядок розгляду таких справ, що, зокрема, призводить до неоднакової судової практики.
Основна причина виникнення проблем у зазначеній сфері є недосконалість законодавства, що регламентує діяльність третейських судів та їх взаємодію із судами та іншими державними органами, насамперед Закону № 1701-IV. Справа в тому, що низка положень цього Закону внаслідок їх юридично-технічної недосконалості не узгоджується з положеннями інших законодавчих актів (зокрема з положеннями Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК) та Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), що призводить до складних системних колізій, вирішувати які доводиться саме судам. Крім того, у чинному законодавстві з питань, пов’язаних з діяльністю третейських судів, наявна велика кількість прогалин, які на сьогодні вже виявлені завдяки напрацьованій практиці. Наявність колізій і прогалин неминуче призводить до неоднакової практики вирішення спорів, у першу чергу судами, що негативно позначається на рівні захисту прав осіб, а також створює грунт для численних зловживань.
Слід відзначити, що низку змін до чинного законодавства було внесено Законом від 5 березня 2009 р. № 1076-VI “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо діяльності третейських судів та виконання рішень третейських судів”. Цим Законом, зокрема, вилучено деякі категорії справ з компетенції третейських судів, встановлено додаткові вимоги до третейської угоди, внесено зміни щодо правил визначення компетентного суду, врегульовано питання про преюдиційність рішення третейського суду, розширено переліки підстав для скасування рішення третейського суду та для відмови у видачі виконавчого документа на рішення третейського суду, а також вирішено питання про захист прав осіб, які не були стороною третейського розгляду, якщо третейський суд вирішив питання про їх права і обов’язки. Велику кількість проблем та зловживань породжує діяльність третейських судів при вирішенні конкретних спорів (арбітражів ad hoc), що можуть утворюватися згідно з ч. 1 ст. 7 Закону № 1701-IV.
На відміну від постійно діючих третейських судів, для яких законом передбачено необхідність реєстрації (що автоматично означає наявність юридичної адреси, подання відомостей про особовий склад постійно діючого третейського суду, зміст його регламенту тощо), всі питання створення та діяльності суду ad hoc регламентуються виключно третейською угодою, до якої також не встановлено спеціальних вимог. Таким чином, суди ad hoc часто функціонують фактично поза межами ефективного правового регулювання їх діяльності, що закономірно призводить до зловживань.
Третейська угода є підставою для передачі спору на розгляд третейського суду, а в деяких випадках – і підставою для створення та діяльності такого суду. Таким чином, належність форми і змісту третейської угоди, наявність у ній всіх істотних умов, передбачених законом, є первинною та обов’язковою умовою правомірності третейського розгляду, а відтак – і третейського рішення.
Вбачається, що розглядаючи будь-яке питання, пов’язане з діяльністю третейського суду, суду перш за все необхідно перевірити наявність укладеної сторонами належним чином третейської угоди, відповідність її форми та змісту встановленим вимогам. Відповідно до положень ст. 5 Закону № 1701-IV спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам цього Закону. Однак слід наголосити на тому, що третейська угода є різновидом цивільно-правового правочину, тому вона має відповідати також вимогам, встановленим цивільним законодавством. Невідповідність третейської угоди вимогам цивільного законодавства дає підстави вважати таку третейську угоду нікчемною на підставі ст. 228 ЦК, згідно з ч. 1 якої правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, АР Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Судам також слід звернути увагу на положення ст. 203 ЦК, якою встановлено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину.
Щодо обов’язковості виконання рішення третейського суду було зроблено висновок Конституційним Судом України у п. 4 Рішення від 10 січня 2008 р. № 1-РП/2008 (справа про завдання третейського суду), в якому зазначено, що відповідно до Закону № 1701-IV третейські суди приймають рішення тільки від свого імені (ст. 46 цього Закону), а самі ці рішення, ухвалені в межах чинного законодавства, є обов’язковими лише для сторін спорів.
Відповідно до цих висновків Законом від 5 березня 2009 р. № 1076-VI “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо діяльності третейських судів та виконання рішень третейських судів” перелік підстав для відмови у видачі виконавчого документа на рішення третейського суду доповнено п. 9, згідно з яким підставою такої відмови є вирішення третейським судом питання про права і обов’язки осіб, які не брали участь у справі.
Відмова у видачі виконавчого документа на рішення третейського суду.
Підстави відмови у видачі виконавчого документа встановлено ч. 6 ст. 56 Закону 1701-І/. Так, компетентний суд відмовляє в задоволенні заяви про видачу виконавчого документа, якщо:
1) на день прийняття рішення за заявою про видачу виконавчого документа рішення третейського суду скасовано компетентним судом;
2) справа, з якої прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону;
3) пропущено встановлений цією статею строк для звернення за видачею виконавчого документа, а причини його пропуску не визнані судом поважними;
4) рішення третейського суду прийнято у спорі, не передбаченому третейською угодою, або цим рішенням вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди. Якщо рішенням третейського суду вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди, то скасовано може бути лише ту частину рішення, що стосується питань, які виходять за межі третейської угоди;
5) третейська угода визнана недійсною компетентним судом;
6) склад третейського суду, яким прийнято рішення, не відповідав вимогам статей 16-19 цього Закону;
Рішення третейського суду містить способи захисту прав та охоронюваних інтересів, які не передбачені законами України;
8) постійно діючий третейський суд не надав на вимогу компетентного суду відповідну справу;
9) третейський суд вирішив питання про права і обов’язки осіб, які не брали участь у справі.
5 березня 2009 р. набув чинності Закон від № 1076Л/І “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо діяльності третейських судів та виконання рішень третейських судів”, положеннями якого встановлено, що місцем проведення третейського розгляду справи у постійно діючому третейському суді є місцезнаходження цього третейського суду. Місце проведення третейського розгляду справи у третейському суді для вирішення конкретного спору визначається третейською угодою.
Зі змісту ст. 51 Закону № 1701-ІУ (в системному аналізі зі статтями 2, 3 цього Закону і визначенням терміна “сторони третейського розгляду”), – питаннями, що виходять як за межі третейської угоди, так і за межі самого рішення третейського суду, слід вважати, зокрема, питання прав та обов’язків інших осіб, які не є сторонами, що передали спір на вирішення третейського суду, оскільки у межах рішення третейського суду можливо вирішувати лише питання, що стосуються виключно сторін третейського розгляду. Залучення до справи зацікавленої особи як третьої особи не надає такій особі прав сторони третейського розгляду.
Таким чином, рішенням третейського суду вирішені питання за вищевказаними межами, що є порушенням Закону № 1701-ІУ і безумовною підставою для скасування рішення третейського суду.
Відповідно до п. 1 ст. 6 та 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов’язків має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, створеним відповідно до закону.
Кожен, чиї права і свободи, викладені в цій Конвенції, порушуються, має право на ефективний засіб правого захисту у відповідному національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Право на судовий захист передбачається ст. 55 Конституції України, ст. 3 ЦПК, ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України.
Відповідно до ст. 12 Господарського процесуального кодексу України третейські суди, разом з господарським судом, правомочні розглядати будь-які економічні спори, підвідомчі господарському суду, за винятком спорів про визнання недійсними актів органів державної влади, а також суперечок, що виникають під час укладання, зміни і виконання господарських договорів, пов’язаних із задоволенням державних потреб. Крім того, третейському суду не підвідомчі також справи про банкрутство, а також сімейні трудові спори.
Найвідомішими центрами з третейського розгляду внутрішньо-економічних спорів є Третейський суд при Київській третейській палаті, Міжрегіональний третейський суд України при Асоціації третейських судів України, Третейський суд при Київській торгово-промисловій палаті.
До міжнародного комерційного арбітражу відповідно до Закону України “Про міжнародний комерційний арбітраж” від 24.02.1994 можуть за угодою сторін передаватися:
– спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають під час здійснення зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв’язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї зі сторін знаходиться за кордоном,
– спори підприємств з іноземними інвестиціями і міжнародних об’єднань та організацій, створених на території України, між собою,
– спори між їх учасниками, а також їх спори з іншими суб’єктами права України.
В Україні постійно діючими арбітражними установами є Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті України та Міжнародна морська комісія при Торгово-промисловій палаті України.
Крім того, останнім часом в Україні все більше поширюються альтернативні способи розв’язання конфліктів. До таких способів відносять посередництво (медіація), фасилітацію, міні-суди, приватний арбітраж та ін.
Зрозуміло, що винесення рішення компетентним органом ще не є гарантією свідомого виконання свого обов’язку правопорушником. Саме з метою примусити виконувати свої обов’язки в Україні діє спеціалізований інститут – державна виконавча служба, правовий статус якої визначений відповідним Законом України “Про державну виконавчу службу” від 24 березня 1998 р.
Державна виконавча служба входить до системи органів Міністерства юстиції України і здійснює виконання рішень судів та інших органів відповідно до законів України. Отже, у разі відмови порушника від добровільного виконання свого обов’язку, підтвердженого рішенням компетентного органу, суб’єкт господарювання повинен звернутися саме до виконавчої служби.
Органами державної виконавчої служби є:
– Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України;
– відділи державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції;
– районні, міські (міст обласного значення), районні у містах відділи державної виконавчої служби відповідних управлінь юстиції.
Базовим законодавчим актом, який визначає процедуру здійснення виконавчих дій, є Закон України “Про виконавче провадження” від 21 квітня 1999 р. Його положення деталізують норми Інструкції про проведення виконавчих дій, затвердженої наказом Міністерства юстиції № 74/5 від 15 грудня 1999 р.
Крім цього, особливі процедури визнання і виконання рішень іноземних судів на території України визначаються відповідним законом від 29 листопада 2001 р.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)